Запровадження повного чи часткового ембарго Євросоюзу на російську нафту повільно, але таки наближається. Один за одним топ-посадовці у низці європейських країн наголошують на готовності до цього кроку. Проте навіть завчасне одностороннє припинення закупівель компаніями російського продукту, яке набирає обертів, також відіграє усе більшу роль. Серед лобістів ембарго уже не лише такі країни як Польща, Литва чи Данія, але й низка найбільших держав Євросоюзу з-поміж “старих” членів.
Нещодавно про активне просування такого кроку заявив в ефірі телеканалу Europe-1 міністр економіки та фінансів Франції Бруно ле Мер: “Необхідно заборонити імпорт російської нафти… Президент республіки (Макрон — ред.) чітко давав зрозуміти, що ми намагаємось переконати наших європейських партнерів зупинити імпорт російської нафти… Я впевнений, що у найближчі тижні ми переконаємо наших європейських партнерів”. Нехай Франція, як і Іспанія, купують в РФ символічні обсяги чорного золота. Проте ще на початку квітня про готовність підтримати нафтове ембарго проти РФ заявив і Маріо Драгі — прем’єр-міністр Італії, яка належить до найбільших споживачів цього продукту із РФ. В Австрії уже заявили про повне припинення закупівель, і навіть у Німеччині проти нафтового ембарго, на відміну від газу, уже публічно не заперечують.
Безперечно залишаються й ті, які продовжують категорично відкидати можливість ембарго. В Угорщині це роблять публічно і демонстративно, в деяких інших країнах приховано. Наприклад чи не найбільш вразлива до такого кроку економіка Фінляндії, де донедавна майже 80% імпорту нафти становили російські поставки.
Проте обговорюється можливість поетапної відмови від російської нафтової продукції: спочатку тієї, що надходить танкерами, потім — трубопровідної. Окрім іншого, це означатиме відмову від її закупівель спочатку одних (зазвичай менш залежних за часткою в споживанні) країн, які до того ж мають можливість простіше диверсифікувати постачання танкерами з інших джерел. А вже потім тих, які отримують її трубопроводами і часто не мають можливості так само легко знайти заміну.
Під питанням залишається й те, на якому етапі ембарго поширюватиметься й на російські нафтопродукти. Адже останні становлять співставну із сирою нафтою статтю доходів РФ і значно перевищують доходи від продажу закордон газу чи вугілля.
Для України було б найкраще, якби ембарго було запроваджено відразу і на увесь експорт російської нафти не лише до ЄС, але й усіх держав світу. Однак навіть поступове, але невідворотне відрізання РФ від ринків збуту основного експортного товару надзвичайно важливе. Адже сигнал про те, що йдеться про незворотний процес, можливо навіть більш значущий, аніж швидкість припинення таких закупівель. Адже від того, що російську нафту припинять купувати на Заході через тиждень чи місяць, колапсу російської економіки чи бюджету відразу не відбудеться.
В авторитарної країни досить запасу міцності аби продовжувати фінансувати визначені центром пріоритети протягом досить тривалого часу. Набагато більш небезпечним є загроза припинення таких закупівель, якщо й не назавжди, то надовго, відсутність перспектив відновлення поставок в колишніх обсягах на тривалу перспективу. Тут йдеться про ефект аналогічний до коливання цін на ті ж таки нафту чи інші енергоресурси для залежних від їх продажу економік. Можна пережити тиждень, місяць та навіть кілька місяців надзвичайно низьких цін, однак справжню небезпеку становить довгострокове зниження доходів. Оскільки це руйнує усталені підвалини таких економік.
І навіть нинішнє упереджувальне згортання закупівель окремими великими споживачами, що уже відбувається, несе саме таке повідомлення Москві. Можна по різному на нього реагувати. Навіть ігнорувати з ірраціональних мотивів, як це наразі, схоже, й робить Путін. Проте компенсувати втрати основних ринків за рахунок альтернативних буде в осяжній перспективі неможливо.
Так, у Москві намагаються переконувати, що Росія зможе перерозподілити обсяги, що поставлялися до країн Євросоюзу, на азійські, насамперед, у Китай та Індію. Однак насправді переорієнтація основних обсягів, особливо тієї їх частини, яка йде до Європи трубопроводами, малоймовірна. Як через обмеження транспортної інфраструктури, так і побоювання принаймні значної частини потенційних покупців можливих проблем у разі надмірного зростання частки російської нафти у їх споживанні.
Наприклад у 2020 році з Росії було експортовано 239 млн т сирої нафти. З них до країн ЄС — 116,4 млн т, Китаю — 75,3 млн т. Фактично йдеться про два основних ринки. Однак Китай готовий лише дещо розширити, але не в рази збільшувати її закупівлі у разі відмови робити це європейських держав. Врешті країна купує її з інших джерел не набагато більше, аніж РФ продавала лише до одного ЄС. І навряд чи Пекін вважатиме доцільним покласти усі яйця в один кошик, щоб допомогти Путіну.
Аналогічна ситуація і з іншим найбільшим у світі споживачем. Доки в Росії вихваляються різким збільшенням закупівель її нафти Індією за лаштунками залишається, що ця країна раніше купувала в РФ заледве 1 млн т на рік, тобто близько 1%. Безпосередньо поряд із нею Перська затока, а масштабні поставки із віддаленої логістично, підсанкційної Росії, та ще й на тлі погроз Заходу санкціями тим, хто намагатиметься допомагати РФ їх обійти, надто ризикований варіант. Особливо, якщо йтиметься про десятки відсотків від потреб країни в імпорті.
А за межами Китаю та Індії більшість значних споживачів російського чорного золота — це також союзники США, які не лише не збільшуватимуть закупівлі, але й самі можуть приєднатися до санкцій. Найбільшими споживачами російської нафти навіть в Азії були Південна Корея (14,6 млн т) та Японія (5,9 млн т). І компанії останньої наприклад уже відмовилися від її закупівель. Ще приблизно по 3 млн т російської нафти купували в США та Великій Британії, однак перші уже ввели ембарго, а друга — готується зробити це ж до кінця року. Коли подивитися на перелік країн світу, які імпортують найбільші обсяги нафти, то особливих варіантів у Росії немає.
За даними International Trade Centre
Дисконти на російське паливо, які уже зараз перевищують $30 за барель для нових споживачів у тих країнах, де готові кратно збільшувати її закупівлі, доведеться ще більше розширювати. Інакше переспрямувати величезні додаткові обсяги палива на віддалені, “дружні” чи “нейтральні” до путінської Росії ринки буде просто неможливо. Проте навіть кратне збільшення продажів завдяки цьому матиме дуже обмежений ефект, якщо це робитимуть переважно країни, які наразі купують її символічні обсяги.
Ще гірша для РФ картина на світовому ринку нафтопродуктів. Адже їх реалізація зосереджена у країнах, які є союзниками США, значно більше, аніж у випадку із сирою нафтою.
За даними International Trade Centre
За даними International Trade Centre
Навіть у самій Європі донедавна основними споживачами російської нафти також були аж ніяк не традиційно лояльна до Путіна Угорщина (3,8 млн т) і навіть не Фінляндія (9,2 млн т), якій з об’єктивних причин буду вкрай складно швидко від неї відмовитися. Йшлося насамперед про Нідерланди (31,8 млн т), Німеччину (21,8 млн т), Польщу (14,9 млн т) та Італію (12,6 млн т). І всі вони мають можливість замінити ці обсяги поставками танкерами з інших джерел.
За даними International Trade Centre
При цьому основний удар по Росії завдаватимуть у першу чергу не втрата обсягів, а виторгу й особливо найбільш рентабельних експортних поставок. Адже саме завдяки останнім у Кремля є можливість отримувати необхідні кошти для бюджету та зокрема військових витрат. Наприклад від продажу до тієї ж Угорщини тони чорного золота в РФ отримували майже на чверть менше, аніж до Великої Британії, Японії чи Південної Кореї. Нижчі ціни на нафту для окремих країн були зручним інструментом корумпування їх еліт та вироблення лояльності до РФ. Однак лише в умовах, коли решта споживачів на Заході оплачували преміальні ціни на російське паливо. Тепер, коли Росії потрібні гроші, це гратиме проти неї.
