Готувати контрнаступ

Мало хто з політиків це усвідомлює. Багато громадян інтуїтивно це відчувають. Україна перетворилася на поле бою. Події останніх місяців — це не міжпартійні суперечки і не тільки внутрішньоукраїнське протистояння.

Я переконаний: військове вторгнення Росії в Грузію, заколот у Киргизстані, смерть (загадкова) президента Польщі Качинського й останні події в Україні — це ланки одного ланцюга. Керівництво Кремля давно поставило за мету відновити геополітичний вплив Росії на весь пострадянський простір. Про це виразно говориться у новій військовій доктрині Російської Федерації, в низці інших документів та висловлюваннях російських політиків. Геостратегічний простір російських інтересів — під таким гаслом сьогодні реалізується постімперський синдром.

Україна — основна мета, надзавдання геополітичного наступу. Без України не буде “Великої Росії”. Це ключовий момент аналізу кремлівських політиків і аналітиків. “Нам не потрібен Крим. Нам потрібна вся Україна”, — проголосив свого часу віце—спікер російської Держдуми. “Росія наступатиме доти, доки її не зупинять”, — проголосив радник президента Росії Дугін.

Перемога Януковича — це початок російського вторгнення в Україну. Вторгнення інформаційного, через трансляцію рупорів кремлівської пропаганди — каналів РТР та інших. Вторгнення гуманітарного, через політику русифікації і знищення української освіти міністром Дмитром Табачником. Вторгнення історичного, через дискредитацію української історії, українських героїв. Вторгнення економічного, через передачу Російській Федерації ключових об’єктів української економіки. Вторгнення енергетичного, через шантаж за ціну на газ. Вторгнення політичного, через антиконституційне створення в парламенті прокремлівської більшості. Зрештою, вторгнення мілітарного, через продовження базування Чорноморського Флоту РФ у Криму. За угодою — фактично довічне.

Чому це робиться так швидко і агресивно? Чому так безапеляційно піднімаються теми, які розколюють українське суспільство? Відповідь одна: їх ціль — розрив України. Досвід 20—річної державності продемонстрував — рік за роком національне самоусвідомлення і державницькі настрої поступово, але невпинно поширюються Україною. Спочатку ці настрої домінували лише в Галичині. Потім дійшли до Дніпра. Згодом перейшли на Лівий берег і опанували простір аж до Сум і Кіровограда. Результати кількох останніх виборів є яскравим підтвердженням цьому. Щорічний аналіз розвитку національної самоідентичності в Україні, який проводить Центр ім. Разумкова, є свідченням незворотності цього процесу. Ще декілька років — і повернення України в простір “геостратегічних інтересів Кремля” буде неможливим. Так стверджує екс—секретар РНБО Олександр Горбулін. Тому їхні дії такі швидкі і жорсткі, а напруга, яку вони провокують в українському суспільстві, чітко спланована.

Найбільше, чого вони бояться — це витворення поля загальноукраїнського супротиву, національного контрнаступу. Переконаний, саме навколо цієї мети і повинна згуртуватись українська громадськість.

Хто може організувати і повести загальноукраїнський національний контрнаступ? Я сумніваюсь, що це зможуть зробити політики старої генерації, пересварені й дискредитовані. Старі форми виявились недієздатними. Більш того, я переконаний, що українському супротиву необхідно вийти далеко за межі політичних середовищ і партій. Громадські організації і суспільні авторитети, студентство, підприємці, вільні журналісти повинні об’єднатися для того, щоб породити нові форми організації і дії. Енергетичне поле національного контрнаступу витвориться із заряджених частин українського суспільства. Один чи кілька лідерів опиняться на вістрі цього процесу — покаже час. Або діючі політики перед обличчям виклику відкинуть амбіції і вишикуються в єдиний стрій, або їм на заміну прийдуть інші лідери.

Найголовніше: у нас є підстави для оптимізму. Ми програли бій, але не програли війну. Нам треба перегрупуватись і самоорганізуватись. Це не буде швидко й просто. Згадаймо історію наших опонентів — Партії регіонів. Після 2005 року вони змогли перегрупуватись, повернутись і здобути владу.

Для нас сьогодні найважливіше — не допустити зовнішніх сценаріїв розколу України. Ми в 1991 році здобули Велику Україну. Такою ми маємо передати її своїм нащадкам. Нова політична реальність потребує нових організаційних форм. Найголовніше — усвідомити обриси нової політичної реальності, осмислити помилки останніх років, особливо в стані політиків.

Та насамперед — подолати розпач і розчарування, повірити у власні сили, у міць та енергетику Вічної України.

Андрій ПАРУБІЙ, народний депутат, фракція “Наша Україна — Народна самооборона”