Готуємось до перемоги. Навіщо Байден призначив спецпредставника з відновлення економіки України

Призначення спецпредставника з будь-якого питання означає, що це питання перебуває у списку завдань, першочергово важливих Білого дому. Зараз, коли на тлі забуксованого українського наступу, Москва через своїх корисних ідіотів (Ілон Маск — один із них, втім, не єдиний) вкидає у західне інформаційне поле наративи про неминучість поразки України чи щонайменше компромісного миру в обмін на території, така позиція США, що демонструється на весь світ, є вкрай важливою для нас. Зрозуміло, тут є й внутрішньополітична складова: у зв'язку з наближенням виборів Байден та його команда демонструють упевненість у правильності обраного ними курсу щодо Росії.

Зауважимо, що йдеться навіть не про військову перемогу, а про післявоєнне відновлення. Іншими словами, Білий дім декларує підтримку України такої тривалості, якою це буде необхідно для досягнення її готовності стати частиною НАТО та ЄС. Московський тиск, погрози, тимчасові труднощі на фронті не похитнули позиції США. Чи для успіху наступу у 2023 році було недостатньо зброї? ОК, значить його буде достатньо в 2024, і це вже питання вирішене, а тепер настав час подумати про те, що слід робити після війни.

Найближча аналогія тут — Друга Світова війна. Розгром країн Осі, місце яких сьогодні зайняли три ізгої, Росія, Іран і КНДР, і Китай, що ховається за їхніми спинами, став, крок за кроком, втілюватися в реальність тільки після вступу у війну Сполучених Штатів. До грудня 1941 року був пат у війні з Великобританією, і просування Німеччини на сході. І тільки коли на горизонті піднялася американська міць, ситуація стала кардинально змінюватися.

Але для цього спочатку потрібно було переконати Білий дім, а потім і все населення США, що війна в Європі — не далекий конфлікт за океаном, про який вони читають у новинах, а щось, що торкається їх особисто. Війна за декларація про існування всього західного світу. Черчілль витратив два роки, переконуючи в цьому Рузвельта.

Чи була військова перемога, здобута у травні-вересні 1945 року, остаточною? Ні, оскільки без повоєнного відновлення, що стало можливим завдяки плану Маршалла, ліберально-демократичні цінності, відвойовані зі зброєю в руках, розмилися б і впали під натиском економічних труднощів. Фактично, США перемогли у Другій Світовій війні двічі: спочатку забезпечили потоком озброєнь, а також власною участю, військовий розгром країн Осі, а, потім, перемогли тугу їхнього населення за тоталітарною величчю, наочно показавши економічні переваги ринкової ліберальної демократії для нормального людського життя.

Чи це було “чистою благодійністю”? Ні, не було, і, більше того, така постановка питання не має сенсу. Благодійність у ліберально-демократичному суспільстві — теж вид інвестицій, який приносить хоч і менш очевидну, і менш швидку, але все ж таки безперечну вигоду. Благодійність формує середовище, в якому благодійник почувається комфортніше.

Чи були інвестиції у розгром країн Осі, і у план Маршалла вигідні пересічним американським виборцям? Поза всяким сумнівом, так! Саме вони забезпечили повоєнний зліт США. Чи були противники цього курсу, які закликали США замкнутися в собі, і не потикатися в заокеанські справи? Були! Але поступово гору здобули прихильники глобальної політики, відтіснивши ізоляціоністів.

Боротьба між прихильниками жорсткого втручання та тотального невтручання — і, як наслідок, пошуку компромісу з тоталітарними режимами, йде в США і сьогодні. Не стільки навіть між двома провідними партіями, скільки між групами всередині них і в американському суспільстві загалом. Прихильники глобального втручання та жорсткої боротьби з тоталітаризмом поступово беруть гору, і призначення спецпредставника щодо відновлення економіки України — важливий крок на шляху до їхньої повної перемоги, та до реалізації їхньої стратегії в повному обсязі.

Чи є поза США, зокрема, в ЄС, противники курсу на рішучий розгром тоталітаризму як системи, що кинула виклик ліберальній і ринковій демократії, і на розгром Росії, остільки, і тією мірою, якою вона стала знаряддям тоталітаризму, який атакує Захід? Зокрема, того, хто прагне остаточно відірвати від Заходу Україну, а потім знищити її? Є! У Європі, ще більшою мірою, ніж у США, залишається у політичному обороті страх перед зникненням сучасної російської держави. За його кінцем малюється похмурий сценарій ядерних боєприпасів, які невідомо потрапляють до чиїх рук, громадянської війни по всій Росії, хвиль біженців, і нестабільності, що накриває всю Європу і більшу частину Азії.

Саме з цієї причини — через нерозуміння того, яким має бути повоєнний світ, плани відновлення України не виходять за межі абстрактного обговорення. Хоча такі обговорення розпочалися вже давно, і точаться регулярно, з 2017 року, коли в Лондоні відбулася перша конференція з реформи України. Остання за часом конференція з відновлення України (URC23) відбулася у Лондоні 21-22 червня поточного року.

І… і взагалі нічого — пройшла і пройшла. Як до того — у швейцарському Лугано. Хоча допомога Україні йде, її надають безліч організацій, і в США, і за їх межами, не кажучи вже про допомогу на рівні держав і блоків, ці струмки існують без жодного плану, що різко знижує їхню ефективність. Крім того, допомога ще не дорівнює відновленню. Потрібен план. Той факт, що війна ще триває, не є перешкодою для багатьох пунктів такого плану, хай не для всіх, але для багатьох. А його розробка та початок покрокового здійснення — це жорстка заявка на перемогу, а не на гнилий компроміс із агресором.

Успішне відновлення України стане важливим сигналом і для постпутинської Росії, в тому разі, якщо нинішній режим буде знесено. Альтернативи зносу просто немає — його збереження перекреслить перемогу і зробить неминучим новий раунд сьогоднішньої війни. Водночас, навіть знос путінізму, сам собою, теж не дасть жодних гарантій. Російська влада — чи влада у кількох державах, що виникли дома Росії, неминуче буде сформована з людей, сформованих за нинішнього режиму, оскільки більше сформувати її просто ні з кого. Така сама ситуація була і в післявоєнній Німеччині. І тут Україна як приклад успішного відновлення та реформ стане наочним прикладом для Росії, з якою неминуче треба буде щось робити, якщо, звичайно, не розглядати варіант простої здачі її Пекіну.

Чому спецпредставника не призначили раніше?

Бо до всього треба дозріти. І в США в цілому, і в адміністрації Байдена, так само, як це відбувалося в 1939-41 роках, крок за кроком формується розуміння необхідності та неминучості демонтажу нинішнього режиму в Росії, за повної неможливості його збереження. Глибина дерашизації РФ за результатами її розгрому, який неминуче носитиме комплексний, військово-економічний характер, повинна, як мінімум, не поступатися глибиною денацифікації Німеччини після Гітлера. Жодні напівзаходи тут неможливі. Точніше вони можливі, але лише як гарантія нової війни.

Тим часом, тільки після 24 лютого минулого року ідеї компромісу з Кремлем почали потроху розмиватися, причому і зараз цей процес триває досить повільно. Він не закінчений і через 20 місяців повномасштабної війни, але вже досяг тієї точки, в якій адміністрація США усвідомила щонайменше загалом неминучість настання нової епохи свого лідерства в післявоєнному світі. Тепер необхідно жорстко та практично конкретизувати ці плани. Потрібна підходяща людина, здатна впоратися з цим завданням. І Пенні Прітцкер — саме така людина.

Вдалий вибір

Справа тут не в українському, точніше, єврейському, але родом з України, корінні: родина Притцкерів родом із села Велике Прицьке під Києвом. Справа у поєднанні трьох видів досвіду — і, відповідно, трьох наборів зв'язків. Споріднені зв'язки з Україною тут лише бонус, хоча, безперечно, приємний.

64-річна Прітцкер — виходець із сім'ї мільярдерів, і сама мільярдерка, що означає міцні зв'язки у діловому світі. Вона входить до списку 100 найвпливовіших жінок у світі за версією Forbes, її статки оцінюються в $3,3 млрд. Вона також одна з найбільших донорів Демократичної партії. Її брат, Джей Б. Прітцкер — губернатор шата Іллінойс. Все це дає їй зв'язки та вплив у політиці. Прітцкер має досвід державного службовця вищого рангу — міністра торгівлі при Обамі, з 2013 по 2017 рік. Після звільнення з поста міністра у 2018 році Прітцкер була обрана до Гарвардської корпорації — найвищого керівного органу університету. Минулого року вона змінила на найвищій посаді Корпорації 72-річного Вільяма Ф. Лі. Університетські та академічні зв'язки такого рівня теж сила, і чимала.

Адже що по суті потрібно від спецпредставника з питань відновлення України? По суті, лише дві речі: виробити адекватний план і залучити до його реалізації приватних інвесторів. Пенні Прітцкер, за її досвідом та зв'язками, ідеально підходить для цієї роботи. У своїй новій ролі вона працюватиме в Держдепартаменті, і підкорятиметься держсекретарю США Ентоні Блінкену, який, коментуючи призначення Прітцкер, заявив про її унікальну кваліфікацію, яка якнайкраще підходить для неї завдання, посилаючись на досвід міністра торгівлі та керівника бізнесу в приватному секторі .

“Призначення спеціального представника Прітцкер демонструє нашу відданість зміцненню європейського майбутнього України”, — сказав Блінкен. “Вона буде ключем до нашої рішучості подбати про те, щоб Україна не лише виживала, а й процвітала”.

Рівно про те саме говорив і Джо Байден у своїй заяві про призначення нового спецпредставника: “Будучи досвідченим державним службовцем, колишнім міністром торгівлі та лідером приватного бізнесу, що має глибокі сімейні зв'язки з Україною, спеціальний представник Прітцкер привнесе багаторічний досвід та знання на цю важливу посаду. Працюючи у тісному контакті з урядом України, нашими союзниками та партнерами, міжнародними фінансовими інститутами та приватним сектором, вона керуватиме зусиллями Сполучених Штатів щодо відновлення української економіки. Це включає мобілізацію державних і приватних інвестицій, формування пріоритетів донорів, а також роботу з відкриття експортних ринків і підприємств, закритих в результаті жорстоких атак і руйнувань Росії. Спеціальний представник Пріцкер також працюватиме з іншими міжнародними партнерами України, у тому числі через координаційну платформу G7, щоб гарантувати, що міжнародні зусилля доповнюють та підкріплюють один одного. а також спонукати міжнародних партнерів продовжувати нарощувати підтримку нагальних потреб України у відновленні економіки”.

Про кандидатуру Прітцкер прихильно відгукнулися навіть явно недружні Байдену ЗМІ, не забувши, щоправда, принагідно штовхнути політичного конкурента, але без цього ніяк. Тим не менш, сама Прітцкер, наскільки можна судити, не викликає роздратування і серед республіканців. Недарма її кандидатуру підтримали 97 сенаторів із 100

Робота Пенні Прітцкер має бути вкрай складна. За оцінками сайту Economic Observatory, Україні знадобиться понад десять років післявоєнного економічного зростання на рівні 3% щорічно, щоб оговтатися від руйнування інфраструктури та переміщення мільйонів працівників. Втім, до цього їй ще потрібно перемогти Росію. І, наскільки можна судити, неминучість перемоги над Кремлем не викликає у Вашингтоні жодних сумнівів, що, звісно, дуже приємно.