Голод в СРСР. Уривок із книги “Криваві Землі”

Історична Правда” з люб'язного дозволу видавництва “Грані-Т” пропонує до уваги читачів УП перший розділ із книги американського історика Тимоті Снайдера “Криваві Землі”.

Розділ цей називається “Голод у Радянському Союзі” і присвячений переважно Голодомору 1932-33 років. Фактично це комплексний і популярно викладений погляд на трагедію — тим, хто хоче отримати початкову інформацію про ті історичні події, варто починати саме з цього тексту.

— -------------------

1933-й був у західному світі роком голодним. Вулицями американських і європейських міст тинялося повно людей, які втратили роботу й годинами стояли в чергах по їжу. Енергійний молодий валлійський журналіст Ґарет Джоунс бачив, як безробітні німці збиралися в Берліні послухати Адольфа Гітлера.

У Нью-Йорку його вразила безпорадність американських робітників на третьому році Великої депресії: “Я бачив сотні й сотні бідолашних людей у черзі, багато одягнених у колись добрий одяг, усі вони чекали на свої два бутерброди, пончик, чашку кави й цигарку”.

В Москві, куди Джоунс прибув у березні 1933 року, голод у капіталістичних країнах був приводом для радості. Здавалося, що депресія провіщає світову соціалістичну революцію. Сталін і його оплічники вихваляли неминучий тріумф системи, яку вони будують у Радянському Союзі (1 — дивіться примітки з вказівкою джерел під відповідними номерами в кінці тексту — ІП).

Але 1933-й був роком голоду і в радянських містах, особливо в Українській РСР. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба.

У столиці республіки Харкові Джоунс побачив ще одну печальну картину. Люди о другій ночі ставали в чергу під магазином, який відчинявся о сьомій ранку. Звичайного дня в чергах по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Деякі люди так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги.

Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати хоч якісь харчі. Бувало, закричить яка-небудь жінка, і стогін пронесеться всією чергою, ніби первісний страх якоїсь однієї істоти (2).

Люди в українських містах боялися втратити місце в хлібній черзі, боялися померти з голоду. Вони знали, що місто дає їм лише надію на харчі. Українські міста швидко росли попередні п’ять років, усотуючи селян, які ставали робітниками й службовцями.

Вчорашні діти українських селян, разом з євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоч їжу, яка продавалася в магазинах. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки.

У Німеччині чи Сполучених Штатах фермери майже ніколи не знали голоду, навіть під час Великої депресії. Робітники та службовці в містах мусили продавати яблука або красти їх, але деінде, в Альтеланді чи в Айові, завжди був фруктовий сад, силосна яма або яка-небудь комірчина.

Українські городяни не мали куди йти, село нічим не могло їм допомогти. Більшість містян мали продуктові картки, без яких отримати харчі було неможливо. Цей папірець давав їм єдиний шанс вижити, і вони добре це знали (3).

За доказами не доводилося далеко ходити. Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті забив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах.

Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись післяобід з уроків — трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти нагадували “живі скелети”.

Партійця в індустріальному Сталіно (нині Донецьк — ІП) шокували трупи померлих від голоду, які він знайшов на своєму ґанку. Парочки, що прогулювалися в парках, не могли не бачити жахливих сцен копання могил. Лікарям і медсестрам було заборонено лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста.

В українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб. Який день не візьми, в харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Діти просили міліціонерів, щоб їм дозволили бодай померти на свіжому повітрі: “Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку” (4).

Голод у містах радянської України в жодне порівняння не йшов із голодом у містах західного світу. В 1933 році в Україні від голоду померло кількадесят тисяч містян. Але найбільше в республіці загинуло селян — тих людей, чия праця давала містам хліб.

Українське місто жило саме тому, що українське село помирало.

Городяни не могли не бачити нужди селян, які, всупереч усякій логіці, полишили свої поля в пошуках харчів. Залізничний вокзал у Дніпропетровську був переповнений голодними селянами, такими слабкими, що не могли вже й жебрати.

У поїзді Ґарет Джоунс зустрів селянина, якому вдалося добути трохи хліба, але й той конфіскувала міліція. “Вони забрали мій хліб”, — починав він знову і знову, знаючи, що нічим не допоможе своїй родині.

На станції Сталіно заморений до смерті селянин наклав на себе руки, стрибнувши під поїзд. Це місто, промислову столицю південно-східної України, заснував у царські часи Джон Г’юз, валлійський промисловець, у якого працювала мати Ґарета Джоунса. Місто спершу назвали на його честь Юзівкою, потім перейменували на Сталіно. (Тепер воно зветься Донецьк) (5).

Перша сталінська п’ятирічка, завершена 1932 року, розпочала період промислового розвитку, який був можливий за рахунок народних злиднів. Смерть селян поблизу залізниці стала жахливим свідченням нових контрастів.

По всій радянській Україні пасажири мимоволі ставали свідками смертельних інцидентів. Голодні селяни йшли у міста вздовж залізниці й непритомніли від слабості просто на коліях. У Харцизьку селяни, яких вигнали з вокзалу, повісилися на сусідніх деревах.

Радянський письменник Василій Ґроссман, повертаючись із рідного Бердичева, бачив, як жінка просить хліба через вікно його купе.

Політеміґрант Артур Кеслер, який приїхав був у Радянський Союз допомагати будувати соціалізм, бачив подібну картину. Як згадував він пізніше, поблизу харківського вокзалу селянка показувала “у вагонне вікно страшних дітей з величезними головами, неслухняними кінцівками і спухлими, гострими животами”. Українські діти, за його словами, з вигляду були мов “заспиртовані у пляшці зародки”.

Мине багато років, перш ніж ці люди, моральні свідки ХХ століття, напишуть про те, що бачили (6).

Містяни більше звикли бачити, як селяни на ринку продають свої продукти. У 1933 році селяни приходили на знайомі міські ринки, але не продавати, а просити. Ринкові площі, на яких не було тепер ані товарів, ані покупців, наповнював лише хаос смерті. Одинокі звуки, що їх можна було почути вранці, хрипи помираючих, що лежали в лахмітті, яке колись було одягом.

Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше — не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодний сосок. Українці мали для цього назву. Вони казали: “Ось перші пуп’янки соціалістичної весни” (7).

* * *

Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка тривала у 1928—1932 роках. У ці роки Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька змученого населення країни.

Він зробив із ринкової економіки планову, з селян — рабів, а Сибір і Казахстан перетворив на концентраційні табори. В результаті його політики десятки тисяч людей було вбито, сотні тисяч втратили здоров’я, мільйони поставлено на межу голодної смерті.

Сталін мав резони перейматися опозицією всередині партії, але володів практично необмеженою політичною владою, користувався підтримкою оплічників і стояв на верхівці бюрократичної системи, яка заявляла, що розуміє завтрашній день і активно творить його.

Завтрашній день означав створення комуністичного ладу, що потребувало важкої промисловості; це, своє чергою, вимагало колективізації сільського господарства; а це потребувало контролю над найбільшою соціальною групою в Радянському Союзі — селянством (8).

— -------

Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе ґвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі та свободи.

Колективізація викликала велику конфронтацію між найчисленнішою групою суспільства й радянською державою, яка спиралася на репресивний апарат, ОҐПУ. Передбачаючи цю боротьбу, Сталін 1929 року розгорнув наймасштабнішу в радянській історії кампанію зі зміцнення державного апарату.

Побудова соціалізму, казав Сталін, нагадуватиме “приборкання океану”. А у грудні 1929-го він оголосив, що “куркулів” слід “ліквідувати як клас” (9).

Більшовики розуміли історію як боротьбу класів — бідніші повстають проти багатших, і це рухає історію вперед. Тому з офіційного погляду намір ліквідувати куркулів був не просто рішенням тирана і його оточення, а історичною потребою, шансом, який давала сувора, але добромисна Кліо.

Рішучий наступ органів державної влади на цілу категорію населення, яка не вчинила жодного злочину, підтримувала потужна пропаґанда. На одному з плакатів під гаслом “Знищимо куркулів як клас!” було зображено куркуля під колесами трактора, другий куркуль, мов мавпа, запасався зерном, а третій смоктав молоко просто з коров’ячого вимені. Мораль плаката: ці істоти — не люди, а потвори (10).

Хто куркуль, а хто ні — на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу.

Наказ ОГПУ від 2 лютого уточняв заходи, потрібні для “ліквідації куркулів як класу”. Долю конкретного селянина на місцях мала вирішувати так звана “трійка” — група з трьох осіб. Трійка складалася з представника ОҐПУ, місцевого партійного керівника та державного прокурора і мала повноваження оперативно виносити насуворіші (смертна кара, заслання) і при тому остаточні вироки.

Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: “На засіданнях сільської ради, — казав один партієць, — ми визначали куркулів на свій розсуд”. У Радянському Союзі існували суди й законодавство, але на це ніхто не зважав — рішення ухвалювали три особи, як собі хотіли. За вироками трійки було розстріляно до тридцяти тисяч радянських громадян (11).

У перші чотири місяці 1930 року з радянської України було депортовано 113 637 осіб, яких вважали куркулями. Це означало, що порожніми лишилося до тридцяти тисяч селянських хат, шокованим селянам практично не давали часу зібратися в невідому дорогу.

Тисячі холодних товарних вагонів, повні заляканих, хворих людей, вирушили на північ європейської Росії, на Урал, у Сибір і Казахстан. Останнє, що бачили селяни вдома, — постріли, плач і крики. Холод і приниження в дорозі. Відчай і збайдужіння, коли селян висаджували в степу чи тайзі й використовували там як рабську робочу силу (12).

Українські селяни дізналися, що таке табірні заслання, починаючи з середини 1920-х років. Вони оголосили рядки, які вже тоді стали народними:

Ой, Соловки, Соловки!

Далека дорого…

Серце з жаху завмирає,

А в душі тривога.

Соловки — табірний комплекс на островах у Білому морі. У свідомості українських селян Соловки були символом заслання — всього чужого, репресивного й болісного. Для радянського керівництва Соловки стали першим місцем, де використовували працю в’язнів.

У 1929 році Сталін вирішив розширити модель Соловків на весь Радянський Союз, було організовано “спеціальні поселення” й концентраційні табори. В концтаборах, оточених колючим дротом і вартовими, використовували працю засуджених.

Спецпоселення будували для себе самі в’язні, після того як їх висаджували у степу або в тайзі. У висліді з 1,7 мільйона куркулів, депортованих у спецпоселення в Сибіру, північній Росії і Казахстані, близько 300 тисяч становили українці (13).

Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об’єднали в одній системі — ҐУЛАҐ (Главное управление лагерей).

ҐУЛАҐ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ҐУЛАҐу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, з них 1,5—3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз (14).

Українські селяни мали великі шанси потрапити на будівництво Біломорканалу між Білим і Балтійським морями, якому Сталін приділяв особливу увагу. Кирками, лопатами, іноді черепками або й просто руками 170 тисяч осіб копали мерзлу землю впродовж 21 місяця. Від виснаження і хвороб люди помирали тисячами, зустрівши свій кінець на дні каналу, який завершили 1933 року і який не мав особливого транспортного значення.

Рівень смертності у спецпоселеннях також був високий. Радянська влада закладала в розрахунки п’ятивідсотковий рівень смертності, насправді ця цифра становила від десяти до п’ятнадцяти відсотків. Один житель Архангельська, великого міста на Білому морі, завважував безглуздість ситуації: “одна справа знищити куркулів в економічному сенсі; але знищувати їхніх дітей у фізичному сенсі — це просто варварство”.

Діти на далекій півночі помирали в таких кількостях, що “їхні тіла ховали на цвинтарі по троє-четверо в одній могилі без труни”. Група вологодських робітників питала, чи справді “дорога до світової революції” має проходити “по тілах цих дітей” (15).

Рівень смертності в ҐУЛАҐу був високий, але не вищий за той, що спіткає невдовзі українське село. Робітникам на Біломорканалі давали дуже скупу пайку, лише шістсот грамів хліба на день (близько 1300 калорій). Але й це харчування було краще за те, яке мали в той час люди в радянській Україні.

Робітники на Біломорканалі мали удвічі, втричі, ушестеро більше, ніж діставали українські колгоспники в 1932—1933 роках — ті не отримували взагалі нічого (16).

— -------

У перші тижні 1930 року колективізація в Україні й по всьому Радянському Союзу проходила колосальними темпами. Москва надсилала на місця плани з колективізації, за виконання яких відповідали партійні керівники.

Українське керівництво обіцяло колективізувати республіку за один рік. А місцеві партійні активісти, вислужуючись перед начальством, докладали ще більших зусиль, обіцяючи завершити колективізацію за дев’ять-дванадцять місяців. Під загрозою висилки вони змушували селян вступати в колгоспи. В разі потреби застосувати силу до справи підключалася міліція й чекісти.

На допомогу колективізаторам на село додатково відрядили 25 тисяч робітників. Робітники, яких пропаґанда переконувала, що саме селяни винні у дефіциті продовольства в містах, обіцяли “пустити куркулів на мило” (17).

На середину березня 1930 року сімдесят один відсоток орної землі в Радянському Союзі було, принаймні формально, колективізовано. Це означало, що більшість селян втратили своє індивідуальне господарство і мусили вступити в колгоспи. Пра́ва самостійно, на власний розсуд обробляти землю вони більше не мали. Тепер вони були членами трудового колективу, їхня зайнятість, платня й харчування залежали від начальства.

Селяни втрачали свою худобу та реманент і потрапляли в господарську залежність від осередків політичного контролю — машинно-тракторних станцій, на яких зазвичай бракувало обладнання. Але там ніколи не бракувало партійних чиновників і міліційного нагляду (18).

Українські селяни були шоковані втратою своєї землі, можливо, ще більше, ніж російські, де традиційно сильні позиції займало общинне господарювання. Ціла їхня історія полягала в боротьбі з поміщиками, яку вони, здавалося, нарешті виграли завдяки більшовицькій революції.

Однак у перші пореволюційні роки, з 1918-го по 1921-й, більшовики реквізовували продовольство в селян для потреб громадянської війни. Тож селяни мали всі підстави остерігатися радянської держави.

Компромісну політику Леніна у 1920-их роках зустріли прихильно, хоч селяни недаремно побоювалися, що одного дня все може повернутися навспак.

У 1930 році колективізація здавалася їм “другим кріпацтвом”, новим ярмом, тільки накинутим цього разу не заможними землевласниками, а комуністичною партією. Українські селяни боялися втратити важко добуту самостійність, але ще більше боялися голоду і за свою безсмертну душу (19).

Сільські громади в радянській Україні залишалися в масі своїй громадами релігійними. Багато молодих і амбітних людей під упливом офіційного атеїзму переїздили у великі українські міста або в Москву чи Ленінград. Попри те, що православна церква зазнавала чималих утисків від атеїстичного більшовицького режиму, селяни переважно трималися своєї віри і багато хто сприймав вступ у колгосп як свого роду угоду з дияволом.

Дехто вірив, що Сталін зійшов на землю в подобі партійного активіста, а книга обліку трудоднів — це книга пекла, яка обіцяє страждання й прокляття. Нові машинно-тракторні станції скидалися на посольства пекла.

Польські селяни в Україні, які належали до римо-католицької церкви, також часто сприймали колективізацію в апокаліптичному світлі. Один поляк пояснював своєму синові, чому вони не вступатимуть у колгосп: “Я не продам свою душу дияволу”.

Усвідомлюючи глибоку релігійність селян, партійні активісти пропаґували “першу заповідь Сталіна”, як вони це називали: колгосп в першу чергу віддає державі, і лише в другу чергу людям. Селяни знали, що перша біблійна заповідь говорить: “Хай не буде тобі інших богів передо Мною” (20).

Українське село втратило своїх природних лідерів, міцних господарів — їх заслали в табори під час антикуркульської кампанії. Але й без них селяни намагалися врятувати себе і свої громади.

Вони намагалися зберегти власні присадибні ділянки, маленькі острівці автономії. Воліли триматися подалі від держави, яку уособлювали колгоспи і машинно-тракторні станції. Вони продавали або різали худобу, щоб не віддавати її в колгосп. Чоловіки посилали дружин і дочок виступати проти партійних активістів і міліції, сподіваючись, що ризик для жінок менший. Іноді чоловіки переодягалися жінками, сподіваючись на шанс настромити місцевого комуніста на вила (21).

Але селяни майже не мали зброї, їм бракувало доброї організації. Держава мала практичну монополію на вогнепальну зброю і матеріально-технічні ресурси. Селянські виступи фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів.

У 1930 році ОҐПУ зафіксувало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. За їхнім прикладом йшли цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід у бік кордону. Тисячі людей перебралися до Польщі, де вже знали про голод у радянській Україні (22).

Утеча селян у Польщу перетворилася на міжнародну проблему, ця ситуація дуже непокоїла Сталіна і політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною чисельною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації.

Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію про хід і провали колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропаґандистську зброю проти Радянського Союзу.

При Юзефі Пілсудському Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але таки виношувала плани його дезінтеґрації за національними лініями і робила певні кроки у цьому напрямку. В той час, як українці тікали з УРСР, Польща посилала в протилежний бік своїх аґентів, які мали підштовхувати українців до повстання.

На польських пропаґандистських плакатах Сталіна називали “Цар-голод” — він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 році члени політбюро побоювалися, що “польський уряд може втрутитися” (23).

— -------

Колективізація була загальнодержавною політикою, Радянський Союз — величезною країною, і нестабільну ситуацію у прикордонні слід було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни.

Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського вторгнення. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азіатські амбіції Японії.

...

Так само як хаос, принесений колективізацією, у західних областях СРСР викликав побоювання польської інтервенції, безлад у східній частині країни грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані колективізація породила ще більший хаос, ніж в УРСР. Вона потребувала ще радикальнішої соціальної трансформації.

Народи Казахської РСР вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика “осілості” позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони є аґентами японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах (25).

Не все йшло за планом. Колективізація, яка мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П’ятирічний план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазіатські райони СРСР, приніс натомість колосальні страждання, а держава, яка мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством.

Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталіну доводилося захищати “соціалізм в окремо взятій країні” (26).

Сталін мусив призупинити зовнішню експансію і переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготовку до укладання пактів про ненапад з Польщею і Японією. Він наказав Червоній Армії перейти до повної бойової готовності у західних областях СРСР.

Ще більш промовиста річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під показовою назвою “Запаморочення від успіхів” Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою.

Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися. Навесні 1930 року селяни в Україні збирали озимину і сіяли яровину так, ніби земля належить їм. І можна було пробачити їм те, що вони гадали, ніби виграли (27).

— -------

Відступ Сталіна мав тактичний характер.

Отримавши час зібратися з думками, Сталін і політбюро знайшли ефективніші способи підпорядкувати селян державі. Наступного року радянську політику на селі почали втілювати ще активніше. У 1931 році колективізація пройшла жвавими темпами — селяни просто не мали альтернативи.

Нижчі ланки української компартії спіткали чистки, які мали ґарантувати, що ті, хто працює на селі, будуть ретельно виконувати завдання й розумітимуть, що їх чекає в разі невдачі. Селян-самостійників обклали колосальним податком, так що єдиним порятунком став їм колгосп.

У міру того, як росли колгоспи, вони отримували непряму владу над рештою незалежних селян. Наприклад, вони могли вирішити відібрати в незалежників насіння.

Насіння — решта старого врожаю для посадки нового — дуже важлива річ у дієвому господарстві. Селекція і збереження насіння — основа агрокультури. Вподовж цілої історії людства їсти насіння було ознакою відчаю. Людина, в якої колгосп забирав право розпоряджатися насінням, втрачала можливість жити з власної праці (28).

Знову почалися депортації, колективізація йшла своїм ходом. Наприкінці 1930 і на початку 1931 років з УРСР було депортовано 32 127 сімей, приблизно стільки ж людей депортували під час попередньої хвилі роком раніше. Селяни воліли радше померти вдома від голоду, ніж від виснаження в ҐУЛАҐу.

Іноді крізь цензуру пробивалися листи засланих друзів і родичів; один із таких листів радив: “За будь-яку ціну — не втрапляйте сюди. Ми тут умираємо. Краще ховайтеся, краще померти там, але за будь-яку ціну — не втрапляйте сюди”. Українські селяни, які поступилися перед тиском колективізації, вибирали, за словами одного партійного активіста, “голод удома, а не вигнання в невідоме”.

Колективізація у 1931 році проходила повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу, тому опиратися їй було важче. Не було якогось раптового наступу, який провокував би відчайдушний спротив.

На кінець року новий підхід повністю себе виправдав. У радянській Україні було колективізовано близько 70 відсотків селянських господарств. Рівень березня 1930 року було повторено, цього разу твердо (29).

Після фальстарту 1930 року Сталін здобув політичну перемогу в 1931-му. Але політична перемога не означала перемоги економічної. Із запасами зернових було щось не те.

1930 рік приніс прекрасний урожай. Селяни, депортовані на початку 1930 року, встигли посіяти свою озимину, і збирати врожай навесні мав хтось інший. У січні-лютому — на папері більшу частину сіл на той момент уже було колективізовано в 1930 році — селяни відпочивають. Після березня 1930 року, коли колгоспи розпустили, селяни мали час зібрати весняний урожай в ролі вільних господарів.

Того літа стояла незвично добра погода. Урожай 1930 року в Україні був такий, який неможливо було повторити 1931 року, навіть якби колективне сільське господарство зрівнялося за ефективністю з індивідуальним, до якого йому було далеко. Щедрий урожай 1930 року ліг в основу планових розрахунків партії на 1931 рік. Москва чекала від України більше, ніж та могла дати (30).

Восени 1931 року провал перших колективних жнив став очевидний. На те було багато причин: погана погода; хворобливі посіви; брак тяглової сили, адже селяни продавали або різали худобу; виробництво тракторів дуже відставало від сподіваного рівня; найміцніших господарів було депортовано; сівбу і жнива переривала колективізація; селяни, втративши землю, не бачили сенсу віддавати всі сили праці.

Керівник української компартії Станіслав Косіор доповідав у серпні 1931 року, що плани з хлібозаготівлі, з огляду на поганий урожай, нереальні. Лазар Каганович відповів, що проблема насправді полягає в крадіжках і приховуванні зерна. Косіор, хоч і знав ситуацію краще, взяв зі своїми підлеглими жорстку лінію (31).

Понад половину збіжжя в 1931 році вивезли з України. Багато колгоспів виконали план лише за рахунок посівних ресурсів. 5 грудня Сталін наказав, що колгоспи, які не виконали свою річну норму, мають здати посівне зерно. Можливо, Сталін вважав, що селяни ховають збіжжя, а загроза втрати насіння змусить їх здати наявне на руках зерно. Але на той момент багато селян справді не мали нічого.

На кінець 1931 року багато селян уже недоїдали. Не володіючи землею, не маючи змоги опиратися реквізиціям, вони просто не бачили способу добути достатню кількість харчів. А на початку 1932 року вони не мали чим засівати яровину. У березні 1932 року українське партійне керівництво просило зерна для посіву, але на той момент сезон посівних робіт уже минав, що означало бідний урожай восени (32).

На початку 1932 року люди вже волали про допомогу. Українські комуністи на місцях просили, щоб республіканське партійне керівництво попросило Сталіна звернутися до Червоного Хреста.

Колгоспники намагалися писати листи державному і партійному керівництву. Один такий лист після кількох абзаців канцеляриту завершується жалібним “Дайте нам хліба! Дайте нам хліба! Дайте нам хліба!”. Члени партії в обхід Косіора в доволі різкому тоні писали напряму Сталіну: “Як ми можемо побудувати соціалістичну економіку, якщо ми всі приречені на голодну смерть?” (33).

Українське керівництво ясно бачило загрозу масового голоду, так само як і Сталін. Партійні активісти й чекісти подавали безкінечні звіти про голодні смерті. У червні 1932 року очільник харківського обкому партії писав Косіору, що голод зафіксовано у всіх без винятку районах області.

Косіор отримав датованого 18 червня 1932 року листа від одного комсомольця з яскравим описом, який на той момент звучав, певно, надто фамільярно: “Колгоспники йдуть у поля і зникають. За кілька днів їхні тіла виявляють і зовсім без емоцій, так ніби це нормально, кладуть у гріб. А наступного дня вже можна знайти тіло людини, яка щойно копала могили для інших”.

Того самого дня, 18 червня 1932 року, Сталін у приватній бесіді визнав, що в Україні “голод”. Напередодні українське партійне керівництво попросило допомогти з продовольством. Але Сталін відмовив. Він відповів, що хлібозаготівля в Україні має йти за планом. Сталін і Каганович вважали, що “це вкрай важливо, щоб експортувати в обов’язковому порядку відразу ж” (34).

Сталін із власних спостережень прекрасно знав, що буде далі. Він знав, що голод при радянській владі можливий. Голод лютував у Росії і Україні під час громадянької війни і в перші роки після неї. Поганий урожай у поєднанні з реквізиціями довів до межі голоду сотні тисяч українських селян, особливо в 1921 році.

Брак продовольства змусив Леніна поставити на перше місце компроміс із селянством. Сталін добре знав ту історію, в якій і сам брав участь. Що сталінська політика колективізації може привести до масового голоду — це також було зрозуміло.

Сталін знав, що до літа 1932 року понад мільйон осіб померло від голоду в Казахстані. Вождь засудив тамтешнього партійного керівника Філіппа Голощокіна, але мусив розуміти засадничі питання (35).

— --------

Майстер політичної інтриги, Сталін переводив український голод на персоналістський рівень. Першим його імпульсом (і тривкою тенденцією) було розглядати голод українських селян як зраду тамтешньої компартії. Він не допускав, що справжня причина криється в самій політиці колективізації; проблема буцімто полягала у втіленні політики, в місцевих керівниках, у чому завгодно, але не в концепції як такій.

Розпочавши форсовані перетворення у першій половині 1932 року, він вважав, що проблема полягала не в стражданнях власного народу, а в тому, що може бути дискредитовано політику колективізації. Голодні українські селяни, нарікав Сталін, виїздять з рідної республіки й деморалізують інших радянських громадян своїм “скигленням” (36).

Десь навесні-влітку 1932 року в Сталіна зародилася думка, що коли факт голоду просто заперечити, то він в якийсь спосіб і зникне. Можливо, він міркував, що Україна і так перенаселена, а смерть кількасот тисяч людей у довшій перспективі мало що значить. Сталін вимагав, щоб місцеве начальство виконувало плани хлібозаготівлі, не зважаючи на перспективу неврожаю.

З одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з іншого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво. Вони стикнулися з об’єктивною проблемою, яку риторикою чи ідеологією не розв’яжеш: брак насіння, запізніла сівба, погана погода, брак тракторів на заміну коням, хаос останнього етапу колективізації наприкінці 1931 року й голодні, неспроможні працювати селяни (37).

Ця дитяча пісенька описує світ українського села, який відкривався місцевим партійним чиновникам, набагато краще за лаконічні накази й велемовну пропаґанду з Москви:

Батько Сталін, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком,

Кінь в колгоспі з одним оком,

Ні корови, ні свині —

Тільки Сталін на стіні.

Батько в созі, мати в созі,

Діти плачуть по дорозі,

Нема хліба, нема сала,

Бо місцева власть забрала.

Не шукайте домовину —

Батько з’їв свою дитину.

З бичем ходить бригадир —

Заганяє на Сибір. (38).

Довкола місцевих комуністів стояла смерть, а над ними — заперечення партією очевидного стану речей. Голод — жорстокий факт, байдужий до слів та ідеологічних формул, депортацій і розстрілів. Після певної межі голодний селянин стає нездатним до продуктивної праці, і жодні ідеологічні вказівки чи особисті зусилля цього не змінять.

Але дорогою нагору по інституційних каналах влади ця думка втрачала свою переконливість.

Правдиві повідомлення про голод з низової ланки стикнулися з політичним тиском згори на пленумі ЦК КП(б)У 6-9 липня 1932 року в Харкові. Промовці скаржилися на неможливість виконати річний план хлібозаготівлі. Однак Лазар Каганович і Вячеслав Молотов, члени політбюро і сталінські емісари, відряджені з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм розібратися з “українськими панікерами” (39).

Молотов і Каганович — вірні оплічники Сталіна, вони посідали чільні місця в політбюро і разом з ним керували Радянським Союзом. Сталін ще не був одноосібним диктатором, а політбюро якоюсь мірою ще лишалося колективним органом.

Утім, ці двоє людей, на відміну від попередніх союзників вождя в політбюро, були віддані Сталіну беззастережно. Сталін безупинно маніпулював ними — але, власне кажучи, особливої потреби в цьому й не було. Вони служили революції через службу Сталіну і не дуже відрізняли одне від іншого. Каганович уже називав Сталіна “нашим батьком”.

У липні 1932 року в Харкові вони відповіли українським товаришам, що розмови про голод — це просто виправдання лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть наводити дисципліну й виконувати плани хлібозаготівлі (40).

На той момент Сталін був у відпустці і їхав поїздом, споживаючи делікатеси, на південь — з Москви через голодну Україну на чорноморський курорт Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, в листах вони ділилися думками про голод як змову, спрямовану проти них особисто.

Думка Сталіна зазнає несподіваного повороту — що селяни, а не він сам, використовують голод як зброю. Каганович запевнив Сталіна, що розмови про українців у ролі “невинних жертв” — просто “гниле виправдання” української компартії. Сталін висловив занепокоєння, що “ми можемо втратити Україну”. А Україна мала стати “оплотом”.

І Сталін, і Каганович погодилися, що єдиний раціональний підхід — посилити кампанію хлібозаготівлі і якомога швидше експортувати зерно. На цей момент Сталін схоже сформулював, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні чиновники — саботажники, а зрадливе партійне начальство прикривало своїх підлеглих — і все в інтересах польської розвідки (41).

— --------

Скидається на те, що Сталін навіть у 1931 році міг уявляти собі, що польська і японська політика загрожує Радянському Союзу. 1930 рік став апогеєм польської розвідувальної діяльності в СРСР. Польща таємно організувала на своїй території українську армію і готувала десятки українців та поляків для диверсійної і розвідувальної діяльності на території Радянського Союзу.

Загроза з боку Японії видавалася ще серйознішою. У 1931 році радянська розвідка перехопила повідомлення японського посла в Москві, у якому йшлося про підготовку наступальної війни і завоювання Сибіру. Того року Японія вторглася в Маньчжурію, північно-східну область Китаю, яка мала довгий кордон з Радянським Союзом (42).

За повідомленнями радянської розвідки, восени 1931 року Польща і Японія підписали секретний договір про спільні дії проти Радянського Союзу. Це не відповідало дійсності, але щойно заходило про польсько-японський союз, радянська зовнішня політика йому перешкоджала. Японія ухилилася від підписання пакту про ненапад з Москвою, але Польща погодилася.

Радянський Союз прагнув підписати угоду з Польщею, щоб економічні перетворення відбувалися в мирних обставинах; а Польща й не збиралася починати війну і переживала економічний спад. Недореформований аграрний сектор Польщі не міг підтримувати дедалі більші військові видатки в час економічної кризи. Радянський військовий бюджет давно і суттєво перевищував польський. Радянсько-польську угоду було підписано у січні 1932 року (43).

У 1932—1933 роках ніхто не вважав Польщу серйозною військовою загрозою. Фінансування польської армії було суттєво скорочене. Радянські чекісти і прикордонники спіймали чимало польських шпигунів. Польські аґенти аж ніяк не завадили перебігу колективізації під час хаосу на селі в 1930 році й не змогли схилити голодне населення до опору в 1932-му. Намагалися, але безуспішно.

Літо 1932 року заспокоїло навіть найзавзятіших поборників агресивної зовнішньої політики Польщі. Якщо радянська влада обіцяє мир, то найкраще утримуватися від провокативних дій. Польські дипломати й шпигуни стали свідками голоду. Вони знали, що “канібалізм став річчю мало не звичною” і “вимирали цілі села”. Але вони нічого не могли вдіяти з причинами голоду і ніяк не могли допомогти жертвам.

Польща не розголошувала на решту світу, що польські дипломати знають про голод. У лютому 1932 року, наприклад, у польське консульство в Харкові надійшов анонімний лист, у якому благали поляків повідомити світові про голод в Україні. Але на той момент уже було підписано договорів про ненапад з Радянським Союзом, і Польща утрималася від такого кроку (44).

Сталін отримав набагато більшу свободу маневру на західному кордоні, аніж мав у 1930 році. Польща визнала статус-кво, підписавши в липні 1932 року договір про ненапад, і українські селяни тепер цілковито залежали від милості Сталіна.

З педантичною завзятістю у серпні 1932 року Сталін (усе ще перебуваючи на відпочинку) розповідав своїм найближчим соратникам, що колективізації бракує лише належної юридичної основи. Соціалізм, заявляв він, так само, як і капіталізм, потребує законів, які захищають власність. Держава тільки виграє, якщо всю сільськогосподарську продукцію оголосити державною власністю, а будь-яке недозволене збирання їжі вважатиметься крадіжкою і негайно каратиметься.

Голодного селянина могли застрелити тільки за те, що він підібрав картоплину із землі, яка ще недавно була його власністю. Можливо, Сталін справді вважав, що ці норми працюватимуть; але фактично закон узагалі перестав захищати селян від насильства з боку всевладної держави. Сам факт володіння харчами став доказом гіпотетичного злочину. Закон вступив у дію 7 серпня 1932 року (45).

Радянські судді зазвичай ігнорували букву закону, але партійні та державні чиновники розуміли його дух. Найбільш завзято цей закон насаджували люди молодшого покоління, які здобули освіту вже в нових радянських школах і вірили в обіцяну партією нову систему. Комсомольців настановляли, що їхнє “головне завдання” — “боротьба з крадіжками, приховуванням зерна і куркульським саботажем”.

Молодому поколінню містян комунізм обіцяв підвищення соціального статусу, вони мали зректися демонізованого пропаґандою старого світу. В українську компартію, яка хоч і налічувала непропорційно багато росіян і євреїв, входило тепер чимало молодих українців, які вірили, що село охоплене реакційними настроями, і охоче долучалися до кампанії проти селян (46).

На полях будували сторожові вежі — пильнувати, аби селяни не підібрали собі який харч. У самій лише Одеській області було збудовано понад сімсот таких веж.

По селянських хатах ходили спеціальні бригади, в складі яких працювало п’ять тисяч комсомольців, реквізовуючи в селян знайдені харчі. Активісти використовували, за спогадами селян, “довгі металеві стрижні для пошуку в стайні, свинарнику, в печі. Вони зазирали скрізь і забирали все, аж до останнього зеренця”. Вони ходили селом, “ніби чума”, гукаючи “Селяни, де ваше зерно? Зізнавайтеся!” Бригади забирали всі продукти без розбору, не гребуючи готовими стравами з печі, які самі й з’їдали (47).

Мов армія загарбників, партійні активісти спустошували країну, забираючи все підряд, не забуваючи при цьому про себе; їхня робота і завзяття приносили людям лише злидні й смерть. Почуваючись, можливо, винними, а можливо, безкарними, вони скрізь принижували селян. Бувало, мочилися в діжки з квашениною, для розваги змушували селян битися один з одним, веліли повзати й гавкати по-собачому, ставили на коліна у бруд і змушували молитися.

Жінок, спійманих на крадіжці з колгоспу, роздягали, били і гнали голяка селом. В одному селі бригада напилася в хаті селянина і зґвалтувала його доньку. Не рідкість, коли жінок, які жили самі, ґвалтували вночі під прикриттям реквізиції зерна — а потім забирали харчі. Ось такий тріумф сталінського правосуддя і сталінської держави (48).

— -------

Рейдами і декретами не створиш харчів. Звісно, селяни ховатимуть їжу, а голодні люди крастимуть продукти. Але проблема українського села полягала не в крадіжках і обмані, з якими справді можна дати раду через застосування сили. Проблема полягала у голоді й смерті.

План хлібозаготівлі був нереалізований через те, що колективізація не принесла користі, урожай восени 1932 року був поганий, а плани здачі зерна зависокі. Сталін відрядив в Україну Молотова, щоб той мобілізував партійне керівництво на “боротьбу за хліб”.

Але ентузіазм сталінських прислужників не міг змінити того, що вже сталося. Навіть Молотов мусив 30 жовтня рекомендувати знизити план хлібозаготівлі для України. Сталін погодився з цією пропозицією, але невдовзі став на ще більш категоричну позицію, ніж раніше. Станом на листопад 1932 року було виконано лише третину річного плану (49).

Саме коли звіти про провал хлібозаготівлі дійшли до Кремля, наклала на себе руки дружина Сталіна. Вона вистрелила собі в серце 7 листопада 1932 року, у п’ятнадцяту річницю жовтневої революції. Що це означало для Сталіна, навряд чи можна зрозуміти до кінця, але він був шокований. Сталін теж погрожував укоротити собі віку. Його було не впізнати, Кагановичу довелося взяти слово на похоронах (50).

Наступного дня Сталін узявся до проблеми голоду з якоюсь новою злістю. Він поклав вину за проблемну ситуацію в Україні на українську компартію і селян. Настрій вождя відображали дві телеграми, надіслані 8 листопада 1932 року: індивідуальні господарі та колгоспники, які не виконують план хлібозаготівлі, не матимуть права отримувати продукцію решти галузей економіки.

Для пришвидшення вироків комуністам і селянам, запідозреним у саботажі, в Україні створювалися особливі трійки. У листопаді було заарештовано 1623 колгоспних керівники. Знову почалися депортації: до кінця року з України вислали ще 30 400 осіб. Активісти говорили селянам: “Відчиняйте, або ми виб’ємо двері. Ми заберемо все, що у вас є, і ви будете помирати в таборі” (51).

Інтерпретувавши трагедію колективізації в останні тижні 1932 року, Сталін досяг нових висот ідеологічного виклику. Голод в Україні, факт якого Сталін раніше, коли був менш суворий, визнавав, перетворився на “казки”, наклепницькі чутки, поширювані ворогами.

У Сталіна виникла цікава нова теорія: опір соціалістичному ладу посилюється у міру його успіхів, бо перспектива неминучої поразки наповнює ворогів відчаєм. У такий спосіб будь-яку проблему в Радянському Союзі можна було представити як приклад ворожої діяльності, а ворожу діяльність — ознакою прогресу (52).

Опір радянській політиці в Україні, доводив Сталін, має певні особливості, непомітні неуважному спостерігачеві. Опозиційні настрої більше не висловлюють відкрито, тому вороги соціалізму тепер “тихі”, навіть “благочестиві”. “Сьогоднішні куркулі, — твердив Сталін, — м’які люди, ввічливі, майже святі”.

Люди, які мали цілком невинний вигляд, викликали особливу підозру. Селяни, які повільно помирали від голоду, були, як вважалося, саботажниками, які фактично грали на руку капіталістичним державам, котрі хотіли дискредитувати Радянський Союз. Голод — це опір, а опір — ознака близької перемоги соціалізму. Це були не просто якісь міркування Сталіна у Москві, а ідеологічна лінія, утверджувана Молотовим і Кагановичем, які роз’їжджали районами масового голоду наприкінці 1932 року (53).

Сам Сталін ніколи не бачив голоду. На відміну від місцевих комуністів, які мусили якось узгодити ідеологічну лінію з картиною, яку спостерігали на власні очі. Змушені видавати спухлі від голоду животи за прояв політичної опозиції, вони додумалися до того, що саботажники так ненавидять соціалізм, що свідомо доводять свої родини до голодної смерті. А тіла їхніх синів, дочок, батьків і матерів — це просто прикриття, за яким вороги замислюють знищення соціалізму.

Навіть самих голодних селян іноді вважали ворожими пропаґандистами, які мають свідомий план з підриву соціалізму. Молодих українських комуністів у містах вчили, що голодні — це вороги народу, які “ризикують своїм життям, щоб підірвати наш оптимізм” (54).

Українці в Польщі збирали гроші на продовольство, але радянський уряд категорично відмовився від будь-якої допомоги. Українські комуністи в Галичині, які просили допомоги закордону, прийнятої радянським урядом на початку 1920-х років, під час попереднього голоду, цього разу отримали погані звістки.

З політичних причин Сталін не хотів приймати жодної допомоги з-за кородону. Можливо, він вважав, що коли йому випаде лишитися на чолі партії, то не варто визнавати, що перша ж масштабна ініціатива призвела до голоду.

Однак Сталін міг урятувати мільйони життів, не привертаючи до Радянського Союзу жодної іноземної уваги. Він міг призупинити експорт зерна на кілька місяців, відкрити зерносховища держрезерву (3 мільйони тон) або просто відкрити для селян елеватори на місцях. Завдяки таким простим заходам, якби їх здійснили навіть у листопаді 1932 року, рахунок смертям йшов би на сотні тисяч, а не мільйони. Жодного такого кроку Сталін не зробив (55).

— -------

В останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні. Він якось особливо затявся і уявляв українських селян агресорами, а себе жертвою. Голод був формою агресії — для Кагановича у класовій боротьбі, для Сталіна в національній, — єдиним захистом від якої була голодна смерть.

Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення. Амартія Сен довів, що голод — це “похідна правоздатності, а не доступності власне харчів”. Не брак продовольства, а спосіб розподілу продовольства убив мільйони людей в радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримує (56).

Колективізація обернулася катастрофою в цілому Радянському Союзі, але те, що мільйони людей цілком свідомо були доведені до голодної смерті, найкраще видно на прикладі УРСР. В усьому Радянському Союзі колективізацію супроводжували розстріли і депортації, основну робочу силу ҐУЛАҐу становили селяни й кочівники з усіх радянських республік.

Подібно до ситуації в УРСР, у 1932 році голод спіткав і низку областей Російської Федерації. Але політика влади в Україні мала свої, і при тому смертоносні, особливості. Наприкінці 1932 — на початку 1933 року окремі важливі практики влада застосовувала лише — або переважно — в Україні. Всі вони скидалися на рятівні адміністративні заходи — і, власне кажучи, такими їх у той час і виставляли, — але водночас усі вони сіяли смерть.

1. Вісімнадцятого листопада 1932 року українських селян зобов’язали повернути зерно, видане раніше за виконання плану хлібозаготівлі. Це означало, що в тих кількох районах, де виростили добрий урожай, у селянина відібрали й зароблений мішок-другий зерна. У ці райони відрядили партійні бригади, які шукали по хатах і забирали продовольство. Позаяк квитанцій на зароблене зерно селянам не видавали, з них безкінечно знущалися і влаштовували обшуки. Керівництво української компартії намагалося врятувати бодай посівний матеріал, але безуспішно (57).

2. Двома днями пізніше, 20 листопада 1932 року, було запроваджено натуральні штрафи. Селян, неспроможних виконати план заготівлі зерна, обклали спеціальним податком на м’ясо. Господарі, які все ще тримали худобу, мусили здати її державі.

Корови і свині були останньою надією проти голодної смерті. За спогадами однієї сільської дівчинки, “якби була корова, ми б не голодували”. Корова давала молоко, на крайній випадок її можна було зарізати. Інша дівчинка згадувала, що забрали їхню єдину свиню, а потім і корову, й коли її виводили, дівчинка чіплялася за роги тварини.

Звісно, сільські діти прив’язувалися до тварин, але в цьому є й знак відчаю. Та навіть після сплати м’ясного податку на селянах усе одно “висів” старий план здачі зерна. Якщо вони не могли його виконати, навіть ризикуючи поплатитися худобою, — то, ясна річ, це було понад силу і потім. Починався голод (58).

3. За вісім днів, 28 листопада 1932 року, радянська влада запровадила “чорні дошки”. Згідно з новою постановою, колгоспи, які не виконали плану хлібозаготівлі, негайно обкладалися штрафом у розмірі п’ятнадцяти місячних норм м’яса. На практиці це означало, що селом знову ходитимуть бригади партійних активістів, уповноважені забирати геть усе продовольство. Жодне село не могло виконати в рази примноженої норми, тож усі харчі конфісковували в цілої громади.

Села з чорної дошки втрачали також право торгувати й отримувати будь-які зовнішні поставки. Вони фактично були відрізані від продовольства і будь-яких товарів. Занесені на чорну дошку українські громади, іноді це робили з далекої Москви, перетворилися на зону смерті (59).

4. П’ятого грудня 1932 року призначений Сталіним керівник українського НКВС Всеволод Балицький заявив, що справа хлібозаготівлі потребує каральних заходів серед керівництва української компартії. Балицький особисто зустрічався зі Сталіним у Москві 15 і 24 листопада.

Голод в Україні, на думку Балицького, слід вважати результатом змови українських націоналістів, зокрема еміґрантів, що мають зв’язки з Польщею. Таким чином, той, хто зриває хлібозаготівлі, є державним зрадником (60).

Однак ця лінія мала глибший вимір. Зв’язок українських націоналістів з голодом виправдовував покарання тих, хто раніше активно підтримував політику українізації. Сталін вважав, що національне питання є по суті питанням селянським, а зруйнувавши ленінський компроміс із селянством, він фактично руйнував ленінський компроміс у національному питанні.

14 грудня Москва дозволила депортацію місцевих українських комуністів у табори на тій підставі, що вони зловживали владою з метою поширення українського націоналізму і в такий спосіб дозволили націоналістам саботувати хлібозаготівлю. Балицький оголосив про викриття нелеґальної “Української військової організації” і польських повстанських груп. У січні 1933 року він прозвітував про викриття понад тисячі нелеґальних організацій, а в лютому розповів про плани польських і українських націоналістів повалити радянську владу в Україні (61).

Докази було сфабриковано, що не завадило далекосяжним наслідкам такої політики. Польща відкликала своїх аґентів з України і полишила останні надії скористатися катастрофою колективізації. Польський уряд, тримаючись за підписаний у липні 1932 року радянсько-польський пакт про ненапад, навіть не намагався привернути увагу міжнародної спільноти до голоду в Радянському Союзі.

Політика Балицького, хоч і сперта на примарні приводи, забезпечила цілковитий послух на місцях. Масові арешти й депортації несли чіткий сигнал: той, хто захищатиме селян, буде вважатися ворогом. У найкритичніші грудневі дні, коли рахунок смертям у республіці пішов на сотні тисяч, українські комуністи й керівники не бачили змоги опиратися партійній лінії. Не виконати план означало (в кращому разі) самому опинитися в ҐУЛАҐу (62).

5. 21 грудня 1932 року Сталін (через Кагановича) затвердив річний план здачі зерна для УРСР, який мав бути виконаний до січня 1933 року. 27 листопада політбюро ЦК ВКП(б) поклало на Україну третину всього плану, що залишався до виконання в цілому СРСР. На цей момент померли вже сотні тисяч людей, а Сталін відрядив Кагановича в Харків навести ще жорсткішу дисципліну в українській компартії.

Щойно ввечері 20 грудня прибувши в Харків, Каганович скликав засідання політбюро. Воно засідало до п’ятої ранку і постановило, що план здачі зерна має бути виконано. Це стало смертним вироком для 3 мільйонів людей. Усі присутні в залі засідань того ранку розуміли, що забрати зерно у вже й так голодних селян неможливо — наслідки будуть катастрофічні.

Якби просто призупинити на три місяці реквізиції продовольства, — це ніяк не зашкодило б радянській економіці й урятувало б більшість із цих 3 мільйонів життів. Проте Сталін і Каганович наполягали на своєму. Держава, за словами Кагановича, “жорстко” дотримуватиметься плану (63).

Навівши лад у Харкові, Каганович вирушив у поїздку Україною, вимагаючи “стопроцентного” виконання плану, караючи місцевих керівників і роздаючи розпорядження про висилку. Він повернувся в Харків 29 грудня 1932 року і нагадав партійному керівництву, що слід забирати і посівний матеріал (64).

6. У перші тижні 1933 року, коли в Україні лютував голод, Сталін закрив кордони республіки, щоб селяни не могли втекти, і доступ у міста, куди селяни приходили просити хліба. 14 січня 1933 року в СРСР запровадили внутрішні паспорти, без яких леґально проживати в місті було неможливо. Селяни паспортів не отримали.

22 січня 1933 року Балицький попередив Москву, що селяни тікають із республіки, Сталін і Молотов наказали органам правопорядку зупинити потік людей. Наступного дня продаж селянам залізничних квитків на далекі відстані було заборонено. Сталін пояснював ситуацію тим, що селяни-біженці насправді не хліба шукають, а пов’язані з “контрреволюційною змовою” і виступають живою пропаґандою в інтересах Польщі та інших капіталістичних держав, охочих дискредитувати колгоспну систему. На кінець лютого 1933 року було спіймано і відправлено назад додому до 190 тисяч селян (65).

Сталін усе ж зробив з України “оплот”, але вона нагадувала гігантський концтабір — сторожові вежі, закриті кордони, тупа й важка праця, смерть і безнадія.

7. Збір зерна тривав навіть після того, як наприкінці січня 1933 року було виконано план хлібозаготівлі на 1932 рік. У лютому-березні партійні чиновники шукали зерно на весняну посівну кампанію. Наприкінці грудня 1932 року Сталін погодився з пропозицією Кагановича реквізувати насіння, щоб виконати річний план. Колгоспи лишилися без ярового насіння.

Насіння на весняний посів можна було взяти з кагатів, призначених на експорт, або скористатися тримільйонними запасами держрезерву. Натомість крихітні рештки зерна знову відібрали в зубожілих селян. Дуже часто виявлялося, що це остання їжа, яку мають селяни до нового урожаю. Того місяця на селі було заарештовано 37 392 особи, більшість людей просто намагалася врятувати свої родини від голодної смерті (66).

Останні реквізиції зерна фактично були вбивством, навіть якщо виконавці й вірили, що чинять правильно. За спогадами одного з активістів, тієї весни він “бачив, як люди вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які все ще дихали, але були з порожніми, неживими очима”. Проте “бачив усе це і не збожеволів, і не покінчив життя самогубством”. Він вважав: “Як і раніше, я вірив, тому що я хотів вірити”.

Немає сумнівів, що інші активісти менше вірили, більше боялися. Попереднього року чисток зазнали всі рівні української компартії; у січні 1933-го Сталін відрядив у керівництво КП(б)У своїх людей. Комуністи, які й не виражали більше своєї віри, створювали приречену “мовчазну стіну”. Вони зрозуміли, що будь-які заперечення загрожували їм чистками, а чистки означали, що вони розділять долю людей, яких самі ж прирікали на голодну смерть (67).

— --------

На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла.

Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум.

Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами люди, родини і цілі села помирали на самоті.

Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного “атомізованого” суспільства, відчуження всіх від усіх (68).

Голод призводив не до повстання, а до аморальності, злочину, байдужості, божевілля, паралічу і, врешті-решт, до смерті. Селяни переживали місяці невимовних страждань — невимовних у своїх тривалості і болі, а ще й через те, що люди були занадто слабкі, занадто бідні й неписьменні, щоб зафіксувати, що з ними трапилося. Але ті, хто вижив, запам’ятали.

Як згадував один із очевидців, що люди тільки не пробували робити — а “помирали, помирали, помирали”. Смерть була повільна, принизлива, повсюдна і нерозбірлива. Померти від голоду з почуттям гідності було майже для всіх річчю недосяжною.

Петро Вельдій виказав рідкісну силу волі й з останніх сил пішов у село в день, коли чекав, що по нього прийде смерть. Односельчани питали його, куди він іде: на цвинтар — лягати в могилу. Він не хотів, щоб чужі люди тягнули його тіло у яму. Тож він викопав собі могилу, але коли дошкандибав до цвинтаря, там уже лежало інше тіло. Він викопав собі ще одну, ліг і почав чекати (69).

Лічені іноземці стали свідками голоду і змогли зафіксувати, що трапилося у найбільш жахливі місяці. Журналіст Ґарет Джоунс сам оплатив поїздку в Москву і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції і пішов на села з рюкзаком, повним провізії.

Джоунс побачив “голод у колосальних масштабах”. Куди б він не прийшов, скрізь звучали ті самі дві фрази: “всі спухли від голоду” і “ми чекаємо смерті”. Він спав на брудній підлозі разом з голодними дітьми і побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: “Я так смачно поїла, що помру щасливою” (70).

Навесні того самого року Марія Ловінська разом з чоловіком їздили радянською Україною, пробували продавати речі власного виробництва. Знайомі з попередніх поїздок села стояли порожні. Їх лякала безкінечна тиша. Зачувши півня, вони так раділи, що лякалися власної реакції.

Українського музиканта Йосипа Панасенка відрядили з групою бандуристів на село нести голодним селянам культуру. Забравши в селян останній шматок хліби, влада мала ґротескний намір підняти настрій і дух смертельно голодних людей. Музикантів чекали абсолютно порожні села. Врешті-решт вони побачили людей: дві мертві дівчинки на ліжку, чоловічі ноги, що стирчали з казана, і збожеволілу бабцю в грязюці.

Партійний чиновник Віктор Кравченко приїхав в одне село організовувати жнива. Наступного ранку він знайшов на ринку сімнадцять тіл. Така картина відкривалася по всій Україні, навесні 1933 року помирало понад 10 тисяч людей на день (71).

Українці, що вирішили таки вступити в колгосп, принаймні сподівалися, що в такий спосіб уникнуть заслання. Але тепер їх могли вислати через те, що колективне сільське господарство не функціонувало. У лютому-квітні 1933 року з України депортували до 15 тисяч осіб.

У прикордонних з Україною областях РРСФР, де жило багато українців, за невиконання планів здачі зерна було вислано до 60 тисяч осіб. У 1933 році в ҐУЛАҐу опинилося 142 тисячі радянських громадян, чималий відсоток вислали з УРСР, багато людей голодували і хворіли на тиф (72).

У таборах люди намагалися знайти хоч якусь їжу. В ҐУЛАҐу воліли годувати більш-менш дужих працівників коштом слабких, тож і без того голодним українським виселенцям було особливо тяжко. Коли голодні в’язні труїлися, поїдаючи дикі рослини й сміття, табірне начальство карало їх за ухиляння від роботи.

Від голоду й супутніх хвороб 1933 року в таборах померло 67 297 осіб, 241 355 людей загинуло у спецпоселеннях, чимало жертв походили з України. Тисячі й тисячі людей гинули довгою дорогою з України в Казахстан або на північ. Їхні тіла витягували з поїзда і ховали просто на місці, кількості загиблих ніхто не рахував, а імен не записував (73).

Ті, хто мусив полишити домівку, вже голодуючи, мали небагато шансів вижити у ворожому середовищі. Один із чиновників записав у травні 1933 року:

“Під час поїздки я часто бачив спецпоселенців, які тинялись селом, мов тіні, у пошуках шматка хліба або якого-небудь сміття. Вони їли мертвечину, собак і котів. Селяни тримали хати на замку. Якщо комусь вдавалося зайти в хату, він падав на коліна перед господарем і благав зі слізьми шматок хліба. Я бачив кількох мерців при дорозі між селами, у лазнях і коморах. Я на власні очі бачив, як голодні люди в агонії повзуть тротуаром. Їх підбирала міліція, і за кілька годин вони помирали. Наприкінці квітня я з одним інспектором проходив повз комору і знайшов труп. Ми послали за міліціонером та лікарем, і ті знайшли ще один труп усередині комори. Обоє померли від голоду, без жодного насильства”.

Українське село ще до того постачало зерном решту Радянського Союзу; тепер воно постачало тих, хто пережив голод і ҐУЛАҐ (74).

Діти, народжені в Радянському Союзі наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років, опинялися у світі смерті, в оточенні безпорадних батьків і ворожої влади. Середня очікувана тривалість життя для хлопчика, народженого 1933 року, складала сім років.

Та навіть у цих обставинах деякі діти зуміли зберегти життєрадісний дух. Ганна Соболевська втратила під час голоду батька, п’ятьох братів і сестер, вона згадувала як останню надію наймолодшого брата Юзефа. Навіть опухши від голоду, він продовжував шукати знаки життя. Одного дня він уявляв, що бачить, як з підлоги виростає пшениця; іншого — що знайшов гриби. “Ми будемо жити!” — бубонів він щовечора перед тим, як лягати спати. А якось вранці прокинувся і сказав: “Усі помирають”.

Школярі спершу писали звернення у різні інстанції, думаючи, що голод — результат якогось непорозуміння. Якось цілий клас молодших школярів написав листа партійному начальству з проханням “допомоги, бо ми падаємо від голоду. Ми маємо вчитися, але дуже голодні і не можемо ходити” (75).

Скоро на це перестали звертати увагу. У школі-восьмирічці в Харківській області, де вчився Юрій Лисенко, одна дівчинка просто упала в класі, ніби заснула. Дорослі почали її смикати, але Юрій розумів, що однокласницю не врятувати: “вона померла, і вони поховають її на цвинтарі, як ховали людей учора, і позавчора, і кожен день”.

Хлопчики з іншої школи витягнули голову однокласника, коли ловили рибу на ставку. Вся його родина померла. Може, вони з’їли його першим? Або він пережив своїх батьків і став жертвою канібала? Ніхто не знав, але для українських дітей 1933 року це були звичні питання (76).

Виконати батьківські обов’язки було неможливо. Шлюби зазнавали удару, бо дружини, іноді з болісної згоди чоловіків, мусили віддаватися місцевому партійному начальству за борошно. Повноцінна сім’я з живими батьками і найкращими намірами не могла потурбуватися про своїх дітей. Один батько у Вінницькій області прийшов на цвинтар ховати двох своїх дітей, а повернувшись, побачив, що ще одна дитина померла.

Одні батьки зачиняли своїх дітей у хаті, щоб врятувати від людожерів. Інші відправляли дітей подалі в надії, що ті знайдуть порятунок серед чужих людей. Батьки віддавали своїх дітей далеким родичам або стороннім, лишали на залізничних вокзалах.

Зневірені селяни, які протягували немовлят у вікна вагонів, не конче жебрали хліба: дуже часто вони хотіли віддати свою дитину подалі, чужим людям, які, ймовірно, жили в містах і тому не пухли з голоду. Батьки відправляли дітей жебрати в міста, що мало дуже різні результати. Деякі діти помирали в дорозі або вже в місті. Інших забирала міліція, вони помирали в притулках, а їхні тіла опинялися в спільній могилі.

Втішні новини траплялися рідко, навіть коли дітям вдавалося повернутися в рідне село. Петро Савгіра пішов з братом у Київ жебрати хліба, а коли повернувся, два інші брати вже були мертві (77).

Поставши перед загрозою голодної смерті, деякі родини розпадалися, батьки йшли проти дітей, діти — одне проти одного. Служба державної безпеки, ОҐПУ, вважала за потрібне зафіксувати, що в радянській Україні “в сім’ях убивають найслабших членів, зазвичай дітей, і вживають в їжу їхнє м’ясо”.

Незліченна кількість батьків убивала і з’їдала власних дітей, а по тому все одно помирала з голоду. Одна матір зварила свого сина в їжу для себе і доньки. Врятована родичами шестирічна дівчинка востаннє бачила свого батька, коли той гострив ножа, щоб її зарізати.

Траплялися, звісно, й інші речі. В одній родині убили невістку, згодували її голову свиням, а решту частин тіла засмажили (78).

У ширшому сенсі, сім’ї на додачу до голоду руйнувала політика — молодше покоління повставало проти старшого. Комсомольці працювали в бригадах, які шукали в селян зерно. А наймолодші, піонери, мали бути “очима і вухами партії у своїх сім’ях”. Здоровішу молодь відправляли на поля пильнувати крадіжки. Влітку 1933 року за дорослими зі сторожових веж наглядало півмільйона дітей і підлітків. Діти мали доносити на власних батьків (79).

Виживання означало не лише фізичну, а й душевну боротьбу. Одна лікарка писала подрузі у червні 1933 року, що на людожерку ще не перетворилася, але “не певна, що не стану нею, поки мій лист до тебе дійде”.

Добрі люди помирали перші. Ті, хто відмовлявся красти або продавати своє тіло, помирали. Ті, хто ділився їжею з іншими, помирали. Ті, хто бридив їсти мертвечину, помирали. Ті, хто відмовлявся убивати сусіда, помирали.

Батьки, які засуджували канібалізм, умирали раніше за своїх дітей. В Україні 1933 року було повно сиріт, іноді люди впускали їх до себе. Але, не маючи їжі, і найдобріший з чужих людей мало що міг зробити для цих дітей. Діти лежали на ліжку і їли власні екскременти, чекаючи на смерть (80).

Кілька жінок в одному селі в Харківській області взялися доглядати за дітьми. Одна з них згадувала, що вони створили “щось типу сиротинця”. Їхні годованці були в жахливому стані: “Животи дітей спухли, все тіло в ранах, струпах, наривах. Ми взяли їх, поклали на простині, а вони стогнали. Одного дня діти раптом замовкли, ми дивимося — а вони їдять наймолодшого, Петруся. Здирають з нього струпи і їдять їх. А Петрусь робить те саме — здирає з себе струпи і їсть їх, їв скільки здере. Інші діти висмоктували кров із власних ран. Ми відривали дітей від цього заняття і плакали” (81).

Канібалізм — табу і в літературі, і в житті, тому в селах намагалися якось врятувати гідність громади і приховували відомості про такі вчинки доведених до відчаю людей. І в ті часи, і потім українці за межами Радянського Союзу дуже соромилися випадків канібалізму. Проте канібалізм в Україні у 1933 році свідчить не про українців як народ, а про радянську систему.

Канібалізм був спричинений голодом. Настав момент, коли в Україні практично не лишилося зерна, а єдиним видом м’яса стало людське. Довкола людської плоті виник чорний ринок. Не виключено, що людське м’ясо навіть потрапляло в офіційний економічний обіг. Міліція допитувала торгівців м’ясом, а державні органи пильно стежили за м’ясними крамницями і різницями.

Один комсомолець у Харківській області звітував начальству, що може виконати план здачі м’яса лише за рахунок людятини. Дим з димаря у селі був підозрілою ознакою — чи не канібали раптом готують свою жертву або родина забила котрогось зі своїх. На дим виходила міліція і проводила арешти. У 1932—1933 роках за канібалізм в Україні було засуджено 2505 осіб, хоча справжня кількість таких випадків, поза сумнівом, набагато більша (82).

Люди в Україні завжди вважали канібалізм річчю абсолютно неприйнятною. Навіть у розпал голоду, коли в громаді виявляли канібалів, селян охоплювала така лють, що вони влаштовували самосуд, а часом і убивали їх.

Більшість людей не стала канібалами. Сирота — це дитина, яку не з’їли власні батьки. Та й ті, хто їв людське м’ясо, робили це з різних мотивів. Деякі канібали були просто злочинцями найгіршого ґатунку. Скажімо, канібали з’їли брата Василя Ґраневича Колю. Коли міліція заарештувала людожерів виявилося, що Колина голова — одна з одинадцяти в тій хаті.

Однак іноді канібалізм був злочином без жертви. Деякі батьки убивали і з’їдали своїх дітей. У таких випадках жертвами ставали найближчі люди. Інші батьки просили дітей скористатися їхніми тілами, якщо вони помруть. Не одна українська дитина казала братові або сестрі: “Мама сказали, що треба з’їсти її, якщо вона помре”. Такий трагічний вихід знаходила любов і турбота (83).

Одна з останніх функцій, які ще виконувала держава, — поховання трупів. Як писав один учень у січні 1933 року, це була справа непроста: “Поховати мертвих не завжди можливо, бо голодні люди помирають у полях або ходять із села в село”. Вози об’їжджали міста рано-вранці, щоб позбирати трупи за минулу ніч. На селі здоровіші люди створювали бригади, які збирали і ховали трупи. Вони рідко мали змогу або бажання копати глибокі могили, тож, бувало, із землі стирчали п’ясти або ступні.

Похоронним командам платили залежно від кількості зібраних тіл, тож разом із мертвим могли забрати і поховати живцем слабкого. Бувало, такій людині пояснювали дорогою, що вона все одно скоро помре з голоду, тож яка різниця?

Бували випадки, коли такі люди видряпувалися з мілких спільних могил нагору. Грабарі, своєю чергою, слабли й помирали, а їхні тіла так і лишалися лежати, де їх застала смерть. Один агроном згадував, що трупи потім “гризли здичавілі собаки, яких не поїли люди” (84).

Восени 1933 року урожай в українських селах збирали червоноармійці, партійні активісти, робітники і студенти. Змушені працювати навіть при смерті, голодні селян навесні 1933 року посіяли пшеницю, але дожити до жнив багатьом не судилося. Порожні сільські хати займали переселенці з Росії, й перше, що їм доводилося зробити — прибрати тіла попередніх мешканців.

Нерідко зогнилі трупи розпадалися просто в руках. Іноді прибульці вирішували повернутися додому, бо жодне фарбування і прибирання не могло зарадити смороду. Але іноді вони залишалися. Український “етнографічний матеріал”, розповідав один із радянських посадовців італійському дипломату, змінився.

Подібно до ситуації в Казахстані, де сталися ще кардинальніші зміни, демографічний баланс в УРСР змінився на користь росіян (85).

* * *

Скільки людей загинуло від голоду в Радянському Союзі загалом і в Українській РСР зокрема на початку 1930-х років? Точної відповіді на це питання ми ніколи не знатимемо. Надійної статистики не існує. Але наявна інформація достеменно засвідчує масовий характер голоду: скажімо, заклади охорони здоров’я на Київщині зафіксували, що лише за квітень 1933 року від голоду в області померли 493 644 особи.

Місцева влада побоювалася фіксувати випадки смерті від голоду і воліла взагалі нічого не реєструвати. Дуже часто контакт влади з померлою від голоду людиною обмежувався бригадою могильників, а ті не вели систематичної статистики (86).

Перепис населення в СРСР 1937 року зафіксував на 8 мільйонів людей менше, ніж прогнозувалося: більшість втрат приніс голод в Україні, Казахстані й РРСФР і ненароджені через це діти.

Сталін не сприйняв результатів перепису, фахівців-демографів було репресовано. У 1933 році радянські посадовці у приватних розмовах оцінювали втрати від голоду в СРСР у 5,5 млн осіб. Це більш-менш відповідало дійсності, хіба що цифра трохи занижена (87).

Згідно з однією демографічною оцінкою, від голоду в Україні загинуло до 2,5 млн осіб. Ця цифра дуже близька до від’ємної демографічної динаміки, яку зафіксували на рівні 2,4 млн. Остання цифра має бути суттєво вищою, адже багато смертей просто не реєструвалося.

Інші демографічні підрахунки, проведені за розпорядженням влади вже в незалежній Україні, дають цифру у 3,9 млн померлих. Істина ймовірно десь між цими двома цифрами, приблизно таку кількість жертв називають більшість серйозних науковців.

Має підстави така приблизна цифра: в 1932—1933 роках від голоду і супутніх хвороб в Україні померло 3,3 млн людей. З них приблизно 3 мільйони — українці, решта — росіяни, поляки, німці, євреї та люди інших національностей.

Із мільйона людей, що померли голодною смертю в Російській Федерації, як мінімум 200 тисяч становили українці, адже голод найбільше ударив по районах, де жило багато українців. Ще 100 тисяч українців померли від голоду в Казахстані раніше; всього там загинуло 1,3 млн осіб.

Загалом від голоду і супутніх хвороб в Українській РСР померло не менше 3,3 млн громадян; якщо брати Радянський Союз загалом, померло приблизно стільки ж етнічних українців (88).

— --------

Юрист-міжнародник Рафал Лемкін, який придумав термін геноцид, назвав згодом український випадок “класичним прикладом радянського геноциду”. Було сплюндровано і знищено саме ядро сільського суспільства в Україні. Українські селяни масово помирали, зазнавали принижень, їх депортували у різні райони Радянського Союзу.

Тих, кому пощастило вижити, мучило почуття провини, безсилля, болісні спогади про співпрацю з владою і випадки канібалізму. Сотні тисяч сиріт виростуть, усвідомлюючи себе радянськими громадянами, а не українцями. Хай там як, але традиційна українська родина і українське село виховали б їх трохи інакше.

Українські інтелектуали, які пережили цю катастрофу, втратили віру у світ. Чільний український письменник епохи і один з головних політичних діячів КП(б)У (Хвильовий і Скрипник — ІП) покінчили з собою — перший у травні, другий у липні 1933 року.

Радянська держава завдала остаточної політичної поразки прихильникам автономії УРСР і тим, хто сподівався від соціалізму автономії для себе і своєї родини (89).

Іноземні комуністи в Радянському Союзі, які стали свідками голоду, якось одночасно примудрилися побачити в цьому національну трагедію і крок уперед для цілого людства. Письменник Артур Кестлер вважав тоді, що голод спіткав “ворогів народу, які воліли жебрати, а не працювати”.

Його сусід по харківській квартирі фізик Александр Вайсберг знав, що від голоду померли мільйони селян. Але все ще вірив у соціалізм. Кестлер наївно скаржився Вайсбергу, що радянська преса не пише, що українцям “нема чого їсти і тому вони мруть як мухи”. Вони з Вайсбергом знали, що це правда, як і всі, хто хоч раз контактував із селом. Але написати про голод означало зруйнувати їхню віру в соціалізм.

Вони вважали, що руйнування сільського життєвого ладу працює на загальний прогрес людства. Смерть українських селян стала платою за цивілізаційний розвиток. Кестлер виїхав з Радянського Союзу у 1933 році. Вайсберг проводжав його на поїзд. Останніми словами Кестлера були: “Хай там що, високо тримайте прапор Радянського Союзу!” (90).

Але голод сприяв перемозі соціалізму в сталінському розумінні цього слова. В одному українському селі під аркою на честь виконання п’ятирічки лежали трупи селян. Радянські чиновники, які знищували куркулів, мали більше статків, ніж їхні жертви, а міські партійці мали значно кращі життєві перспективи.

Селяни не мали права на продуктові картки, натомість партійна еліта вибирала собі делікатеси у спецмагазинах. Але, набравши зайвої ваги, вони мусили остерігатися “ковбасників”, особливо вночі. Багаті міщанки, зазвичай дружини посадовців, вимінювали їжу на селянську вишивку і прикраси, украдені з сільських церков.

У цьому сенсі колективізація крала в українського села ідентичність, крім того, що знищувала селян морально, а відтак і фізично. Голод змушував українців та інших роздягатися самим і оголювати святі місця перед тим, як принести їм смерть (91).

Сталін, Каганович і Балицький пояснювали репресії в Україні відповіддю на прояви українського націоналізму, але УРСР була багатонаціональною республікою. Голод зачепив росіян, поляків, німців і багатьох інших.

Євреї зазвичай жили в містах і містечках, але ті, хто жив на селі, постраждали не менше за інших. Якось у 1933 році журналіст партійної газети “Правда”, в якій ані словом не йшлося про голод, отримав листа від свого батька-єврея: “Пишу тобі, що мама померла. Померла від голоду після багатьох місяців страждань”. Останнім її бажанням було, щоб син приїхав на похорони і прочитав молитву.

Цей приклад оприявнює різницю між поколінням батьків, які виросли до революції, і дітьми. Не лише серед євреїв, також серед українців та інших національностей, покоління, яке дістало освіту у 1920-ті роки, з більшою охотою приймало радянську систему, ніж покоління, що виросло в Російській імперії (92).

Німецькі й польські дипломати повідомляли своєму керівництву про смерті й страждання, яких зазнають німецька і польська меншини в радянській Україні. Німецький консул у Харкові писав: “Вийшовши надвір, я майже кожного разу бачу людей, що помирають від голоду”.

Польські дипломати спостерігали довгу чергу голодних людей, які відчайдушно сподівалися на візу. Один із дипломатів повідомляв: “Дуже часто прохачі, дорослі чоловіки, плакали, розповідаючи про дружин і дітей, які померли або пухнуть від голоду”. Дипломати знали, що багато селян в Україні, не лише німців і поляків, сподівається, що іноземне вторгнення врятує їх від смертельних страждань.

До середини 1932 року найбільше сподівань вони покладали на Польщу. Сталінська пропаґанда цілу п’ятирічку розповідала населенню, що Польща готується напасти й захопити Україну. Коли почався голод, багато українських селян сподівалися, що пропаґанда каже правду. За повідомленнями одного польського шпигуна, вони чіплялися за надію, що “Польща або якась інша держава прийде і звільнить їх від злиднів і утисків” (93).

Коли в червні 1932 року Польща підписала з Радянським Союзом договір про ненапад, останні надії вмерли. Відтоді селяни могли сподіватися лише на німців. Через вісім років ті, хто пережив голод, матимуть змогу порівняти радянські й німецькі порядки.

— -------

Попри те, що європейська і американська преса іноді писала про факт голоду й масової загибелі людей, це так і не сприйняли як річ доконану. Майже ніхто не говорив, що Сталін хотів заморити голодом українців; навіть Адольф Гітлер волів засуджувати марксистську систему загалом.

Неоднозначним вчинком було навіть стверджувати, що голод взагалі має місце. Ґарет Джоунс надрукував про це кілька статей, але скидається на те, що англійською мовою під власним іменем про голод писав лише він. Коли віденський кардинал Теодор Іннітцер влітку-восени 1933 року закликав допомогти стражденним людям продовольством, радянська влада брутально відповіла, що в СРСР немає ані кардиналів, ані канібалів — що відповідало дійсності лише наполовину (94).

Журналістам було відомо менше, ніж дипломатам, але більшість їх розуміла, що мільйони людей помирають від голоду. Впливовий московський кореспондент “Нью-Йорк Таймс” Волтер Дюранті доклав чималих зусиль, щоб заперечити правдиві репортажі Джоунса. Лавреат Пулітцерівської премії 1932 року Дюранті називав повідомлення Джоунса про голод “великою страшною казкою”. Слова Дюранті, що в СРСР “немає голоду”, а лише “високий рівень смертності від хвороб, пов’язаних з поганим харчуванням”, звучали цілком в радянському ключі й перетворювали евфемізм на брехню.

Між цими двома речами — орвелівська різниця; сам Джордж Орвел вважав український голод 1933 року головним прикладом чорної правди, яку мовні еквілібристи одягли в барвисті шати. Дюранті знав, що від голоду померли мільйони людей. Але тримався думки, що голод служить вищій меті. Дюранті вважав, що “неможливо зробити омлет, не розбивши яйця”.

Єдиний англомовний журналіст, крім Джоунса, хто давав серйозні репортажі про голод, — Малкольм Магеридж. Він анонімно дописував для газети “Манчестер Ґардіан”. Він писав, що голод — “один із найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися” (95).

Правду кажучи, навіть людям, щиро зацікавленим ситуацією в радянській Україні, закордонним українцям, знадобилися місяці, щоб збагнути масштаб голоду.

У сусідній Польщі жило до 5 мільйонів українців, їхні політичні лідери активно намагалися звернути увагу міжнародної спільноти на масовий голод в Радянському Союзі. Але й вони зрозуміли масштаб трагедії лише у травні 1933 року, коли більшість жертв голоду рятувати було пізно — ті були мертві.

Влітку і восени українські газети в Польщі писали про голод, а українські політики в Польщі організовували демонстрації і протести. Лідерка української жіночої організації намагалася організувати міжнародний бойкот радянських товарів, апелюючи до жінок світу. Було кілька спроб вийти на Франкліна Рузвельта, президента Сполучених Штатів (96).

Усе це не дало результатів. Закони міжнародного ринку ґарантували, що зерно з радянської України знайде іншого споживача. Рузвельт понад усе переймався становищем американських робітників під час Великої депресії і хотів установити дипломатичні стосунки з Радянським Союзом.

Телеграми українських активістів дійшли до нього восени 1933 року, саме коли було втілено в життя його особисту ініціативу зі встановлення американо-радянських стосунків. У листопаді 1933 року Сполечені Штати визнали Радянський Союз.

— -------

Головним результатом літньої кампанії польських українців стала майстерна радянська контрпропаґанда. 27 серпня 1933 року французький політик Едуар Еріо прибув у Київ з офіційним візитом.

Лідер Радикальної партії Еріо тричі був прем’єр-міністром Франції, востаннє 1932 року. Він був дебелим чоловіком, із крупною поставою і неабияким апетитом, і порівнював своє тіло з жінкою, яка вагітна двійнею. На прийняттях у Радянському Союзі Еріо тримали подалі від німецьких і польських дипломатів, які могли зіпсувати імпрезу недоречними словами про голод (97).

За день до приїзду Еріо місто Київ заблокували, населенню наказали скрізь поприбирати і навести лоск. Вітрини гастрономів, цілий рік порожні, раптом наповнилися продуктами. Продуктами для демонстрації — не для продажу, а для очей одного-єдиного іноземця.

Міліція в чистенькій новій формі мусила розганяти здивовані натовпи. Всі, хто жив або працював уздовж планованого шляху Еріо, мусив відбути генеральну репетицію візиту, показати, що знають, де стояти і як одягнутися. Еріо провезли по Хрещатику, центральній, парадній вулиці Києва. На вулиці було повно автомобілів, спеціально зібраних з кількох міст, за кермом сиділи партійні активісти — все це мало створювати картину енергійного і заможного міста.

Одна жінка на вулиці пробурмотіла, що, “може, хоч цей буржуй розкаже світу, що тут відбувається”. Її чекало розчарування. Еріо висловив захват, як прекрасно Радянському Союзу вдалося поєднати “соціалістичний дух” і “українські національні почуття” (98).

“Іноді мама втрачала свідомість. Але їй треба було рятувати мене”

30 квітня 1933 року Еріо відвідав дитячу комуну ім. Фелікса Дзержинського у Харкові, названу на честь керівника радянської спецслужби. В цей час у Харківській області діти все ще помирали від голоду. Дітей, яких він побачив, відбирали з найздоровіших і найміцніших. Найімовірніше, того ранку їх одягли в чужий одяг.

Картина, ясна річ, не цілком фальшива: радянська владати таки будувала школи для український дітей і боролася з неписьменністю. Діти, які пережили 1933 рік, виросли, навчившись читати й писати. Ось що мав побачити Еріо.

Француз без жодної іронії спитав, що діти їли на обід? Саме від цього, принагідно заданого питання, залежав образ Радянського Союзу. Василій Гросман включить цю сцену в обидва свої видатні романи. Як згадував Гросман, підготовлені діти чекали цього питання і не знітилися.

Еріо вірив усьому, що бачив і чув. Він поїхав далі у Москву, де його оселили в розкішних апартаментах і годували ікрою (99).

Колективні господарства в радянській Україні, розповідав Еріо французам, — ніби прекрасно організований сад. Офіційна радянська газета “Правда” із задоволенням передрукувала ремарки Еріо. На цьому історія закінчилася. Принаймні вона полягала в іншому.

ПРИМІТКИ:

1 Цитата: Siriol Colley, More Than a Grain, 161.

2 Про журналіста Ґарета Джоунса див.: Siriol Colley, More Than a Grain, 224—238; Jones, “Will there be soup?”; Conquest, Harvest, 309 [укр. пер.: Роберт Конквест, Жнива скорботи]; і Dalrymple, “Further References,” 473. Про Харків див.: Falk, Sowjetische Städte, 140, 172—175, 288; Коваленко, Голод, 557; і Werth, Terreur, 130. Цю картину описав Василій Ґроссман.

3 Falk, Sowjetische Städte, 284—285, 288, 298—300.

4 Цитати: Falk, Sowjetische Städte, 299, див. також 297—301; Kuśnierz, Ukraina, 157, 160. Про школярку і лікарні див.: Davies, Years, 160, 220. Див. також: Kuromiya, Freedom and Terror, 171, 184 [укр. пер.: Гіроакі Куромія, Свобода і терор на Донбасі]. Про використання свідчень вцілілих людей див.: Graziosi, War.

5 Цитата: Siriol Colley, More Than a Grain, 233. Про Дніпропетровськ: Kravchenko, I Chose Freedom, 111. Про Сталіно див.: Maksudov, “Victory,” 211.

6 Про опухлість від голоду див.: Коваленко, Голод, 61; див. також: Siriol Colley, More Than a Grain, 235. Про Харцизьк див.: Kuromiya, Freedom and Terror, 170. Про Ґроссмана див.: Todorov, Memoire du mal, 61. Див. також: Koestler, Yogi, 137.

7 Цитата: Serbyn, “Ukrainian Famine,” 131; див. також: Falk, Sowjetische Städte, 289.

8 Прониклива робота про державне планування: Harrison, Soviet Planning, 1—5.

9 Цитати: Kuromiya, Stalin, 85; Kuśnierz, Ukraina, 37.

10 Цитату і про плакат див.: Viola, War, 177; Viola, Unknown Gulag, 32.

11 Цитати: Viola, War, 238; Conquest, Harvest, 121. Докладніше про розстріли і депортації див.: Davies, Years, 20, 46; Werth, Terreur, 463; Viola, Unknown Gulag 6, 32; Kuśnierz, Ukraina, 51, 56; Khlevniuk, Gulag, 11; Graziosi, War, 48; Davies, Years, 46.

12 Про 113 637 осіб, примусово вивезених, див.: Viola, War, 289; див. також Kulczycki, Hołodomor, 158. Докладніше про долю депортованих на місці заслання див.: Kotkin, “Peopling,” 70—72.

13 Про пісню-голосіння див.: Коваленко, Голод, 259. Про Соловки див.: Applebaum, Gulag, 18—20, 49 [укр. пер.: Енн Епплбом, Історія ҐУЛАҐу (К., КМ Академія, 2006)]. Про спецпоселенн див.: Viola, Unknown Gulag (число селян, депортованих з України, подано на с. 195 і 32).

14 Цитата: Applebaum, Gulag, 48. Оцінки рівня смертності див.: Viola, Unknown Gulag, 3; Applebaum, Gulag, 583. Про систему ҐУЛАҐа див.: Khlevniuk, Gulag, 1—10; Applebaum, Gulag, xvi—xvii; Viola, Unknown Gulag, 2—7.

15 Цитати: Siegelbaum, Stalinism, 45 (перші дві); Viola, Unknown Gulag, 53. Про Біломорканал див.: Khlevniuk, Gulag, 24—35; Applebaum, Gulag, 62—65.

16 Applebaum, Gulag, 64—65.

17 Цитата: Viola, Unknown Gulag, 35. Див. також в загальному плані: Viola, Best Sons. Про темпи колективізації див.: Kuśnierz, Ukraina, 39.

18 Про відсоток орної землі див.: Kuśnierz, Ukraina, 40.

19 Цитата: Snyder, Sketches, 93. Про історичне підґрунтя боротьби селян в Україні за землю див.: Beauvois, Bataille; Edehnan, Proletarian Peasants; Hildermeier, Sozialrevolutionäre Partei; Kingston-Mann, Lenin; and Lih, Bread and Authority.

20 Цитата: Dzwonkowski, Głód, 84. Про сталінську “першу заповідь” див.: Kulczycki, Hołodomor, 170. Див. також: Kuśnierz, Ukraina, 70.

21 Про худобу і жіночі бунти див.: Kuśnierz, Ukraina, 66, 72; і Conquest, Harvest, 158.

22 Graziosi, War, 53—57; Viola, War, 320; Kulczycki, Hołodomor, 131; Snyder, Sketches, 92—94.

23 Цитата: Morris, “The Polish Terror,” 753. Про те, що радянську владу непокоїла нова політика Польщі стосовно української меншини, див.: Report of 13 July 1926, AVPRF, 122/10/34. Див. також в загальному плані: Snyder, Sketches, 83—114.

...

25 Cameron, “Hungry Steppe,” chap. 6. Про Сіньцзян див.: Millward, Eurasian Crossroads, 191-210.

26 Snyder, Sketches, 101—102.

27 Kuśnierz, Ukraina, 74; Snyder, Sketches, 103—104.

28 Davies, Years, 8—11, 24—37; Kuśnierz, Ukraina, 86—90.

29 Цитата: Viola, Unknown Gulag, 75; Kravchenko, I Chose Freedom, 106. Про 32 127 сімей, висланих з УРСР див.: Kulczycki, Hołodomor, 158. Про відсоток колективізованих дворів див.: Kuśnierz, Ukraine, 86.

30 Davies, Years, 48—56.

31 Про жнива див.: Davies, Years, 57—69, 110—111; Graziosi, “New Interpretation,” 1—5; Dronin, Climate Dependence, 118. Про Косіора і Кагановича див.: Davies, Years, 72, 82, 89, 95.

32 Kuśnierz, Ukraina, 102—103; Davies, Years, 112—114.

33 Про Червоний Хрест див.: Davies, Years, 112—113. Цитати: Кульчицький, Колективізація, 434; Кульчицький,“Трагічна,” 151.

34 Стосовно повідомлень про смерть від голоду див.: Kuśnierz, 104—105. Про Сталіна див.: Davies, Kaganovich Correspondence, 138. Стосовно прохань допомоги з продовольством див.: Lih, Letters to Molotov, 230. Про Кагановича (23 червня 1932) див.: Hunchak, Famine, 121.

35 Cameron, “Hungry Steppe,” chap. 2; Pianciola, “Collectivization Famine,” 103—112; Mark, “Hungersnot,” 119.

36 Цитата: Davies, Kaganovich Correspondence, 138. Про схильність Сталіна персоніфіковувати політику див.: Kulczycki, Hołodomor, 180; і Kuśnierz, Ukraina, 152.

37 Про Сталіна див.: Марочко, Голодомор, 21. Стосовно об’єктивних проблем, про які повідомляли місцеві партійні чиновники, див.: Davies, Years, 105—111, 117—122.

38 Цит. за: Коваленко, Голод, 110.

39 Цит. за: Davies, Years, 146. Див. також: Kuśnierz, Ukraina, 107; and Werth, Terreur, 119.

40 Про “нашого батька” [”our father”] див.: Sebag Montefiore, Court, 69. Стосовно розмов про голод як прикриття небажання працювати див.: Šapoval, “Lügen,” 136. Про стосунки між Молотовим, Кагановичем і Сталіним див.: Lih, Letters to Molotov; Davies, Kaganovich Correspondence.

41 Цит. за: Davies, Kaganovich Correspondence, 175, 183.

42 Snyder, Sketches, 83—95; Kuromiya, “Great Terror,” 2—4.

43 Snyder, Sketches, 102—104; Haslam, East, 31.

44 Цит. за: Report of 6 June 1933, CAW I/303/4/1928. Про польське консульство див.: Марочко, Голодомор, 36. Про обережну дипломатичну позицію Польщі див.: Snyder, Sketches, 102—108; і Папуга, Західна Україна, 80.

45 Kuśnierz, Ukraina, 108; Maksudov, “Victory,” 204.

46 Про радянське правосуддя див.: Solomon, Soviet Criminal Justice, 115—116. Цитата: Kuśnierz, Ukraina, 116.

47 Цит. за: Kuśnierz, Ukraina, 139; Коваленко, Голод, 168. Про сторожові вежі і їхню кількість див.: Kuśnierz, Ukraina, 115; див. також: Maksudov, “Victory,” 213; і Conquest, Harvest, 223—225.

48 Про низькі результати таких методів реквізицій див.: Maksudov, “Victory,” 192. Про зловживання з бок партійних активістів див.: Kuśnierz, Ukraina, 144—145, 118—119; Kuromiya, Freedom and Terror, 170—171.

49 Порівняно з 57 % в цілому по СРСР; див.: Davies, Years, 183. Про Молотова див.: Davies, Years, 171—172.

50 Про Сталіна див.: Sebag Montefiore, Court, 21, 107.

51 Цит. за: Коваленко, Голод, 44. Про телеграми див.: Марочко, Голодомор, 152; Davies, Years, 174. Про арешт 1 623 колгоспних керівників див.: Davies, Years, 174. Про 30 400 нових депортацій: Kuśnierz, Ukraina, 59.

52 Згадку про “казку” [”fairy tale”] див.: Šapoval, “Lügen,” 159; Davies, Years, 199.

53 Цит. за: Kuśnierz, Ukraina, 124. Див. також: Васільєв, “Ціна,” 60; Kuromiya, Stalin, 110.

54 Цит. за: Kuromiya, Freedom and Terror, 174. Про таку інтерпретацію голоду (Станіслав Косіор) див.: Davies, Years, 206.

55 Подібне судження див., напр.:, Jahn, Holodomor, 25; Davies, Tauger, and Wheatcroft, “Grain Stocks,” 657; Kulczycki, Hołodomor, 237; and Graziosi, “New Interpretation,” 11.

56 Sen, Poverty and Famines, цит. на с. 7; див. також с. 154—155. Переконлива інтерпретація голоду з національного погляду: Martin, “Ukrainian Terror,” на с. 109 і passim. Див. також: Simon, “Waffe,” 45—47; і Conquest, Harvest, 219. Про Кагановича у листопаді 1932 див.: Kulczyski, Hołodomor, 236.

57 Graziosi, “New Interpretation,” 8; Kuśnierz, Ukraina, 143; Maksudov, “Victory,” 188, 190; Davies, Years, 175 і, про насіннєвий матеріал, 151.

58 Про штраф, сплачуваний м’ясом, див.: Шаповал, “Пролог трагедії голоду,” 162; і Maksudov, “Victory,” 188. Цит. за: Dzwonkowski, Głód, 71. Описаний приклад: Dzwonkowski, Głód, 160; див. також 219. Про загальний занепад тваринництва на селі див.: Hunczak, Famine, 59.

59 Шаповал, “Пролог трагедії голоду,” 162; Maksudov, “Victory,” 188; Марочко, Голодомор, 171; Werth, Terreur, 123.

60 Шаповал, “Голодомор.”

61 Davies, Years, 190; Марочко, Голодомор, 171.

62 Snyder, Sketches, 107—114.

63 Цит. за: Davies, Years, 187. Стосовно 20 грудня див.: Васільєв, “Ціна,” 55; Graziosi, “New Interpretation,” 9; і Kuśnierz, Ukraina, 135.

64 Davies, Years, 190—192.

65 Про те, що голодних людей сприймали за шпигунів, див.: Шаповал, “Голодомор.” Про 190 000 селян, яких спіймали і повернули назад, див.: Graziosi, “New Interpretation,” 7. Про події 22 січня див.: Марочко, Голодомор, 189; і Graziosi, “New Interpretation,” 9.

66 Про арешт 37 392 людей див.: Марочко, Голодомор, 192. Див. також: Davies, Years, 161—163.

67 Спогади активістів див.: Conquest, Harvest, 233. Цитату і докладніше про роль чисток див.: Šapoval, “Lügen,” 133. Про апогей чисток див.: Davies, Years, 138.

68 Про мертву тишу в радянській Україні див.: Коваленко, Голод, 31; і Dzwonkowski, Głód, 104. Див. також: Arendt, Totalitarianism, 320—322.

69 Цит. за: Dalrymple, “Soviet Famine,” 261. Про Петра Вельдія див.: Коваленко, Голод, 132.

70 Цит. за: New York Evening Post, 30 March 1933.

71 Про Ловінську див.: Dzwonkowski, Głód, 104. Про Опанасенка див.: Kuśnierz, Ukraina, 105. Спогад Кравченка : I Chose Freedom, 104—106.

72 Про п’ятнадцять тисяч депортованих див.: Davies, Years, 210. Про шістдесят тисяч висланих з Кубані див.: Martin, “Ethnic Cleansing,” 846.

73 Про 67 297 осіб, які померли в таборах див.: Khlevniuk, Gulag, 62, 77. Про 241 355 осіб, які померли у спецпоселеннях див.: Viola, Unknown Gulag, 241.

74 Цит. за: Khlevniuk, Gulag, 79.

75 Цит. за: Dzwonkowski, Głód, 215—219; Кульчицький, Колективізація, 365. Про тривалість життя в Українській РСР див.: Vallin, “New Estimate,” 256.

76 Про дівчинку і відрізану голову див.: Коваленко, Голод, 471, 46.

77 Про проституцію за борошно див.: Kuromiya, Famine and Terror, 173. Про Вінницю див.: Коваленко, Голод, 95. Про страх бути з’їденими канібалами див.: Коваленко, Голод, 284 Про селян на залізничних станціях див.: Kuśnierz, Ukraina, 155. Про міліцію в містах див.: Falk, Sowjetische Städte. Про Савгіру див.: Коваленко, Голод, 290.

78 Цит. за: Czech, “Wielki Głód,” 23. Про з’їденого сина див.: Коваленко, Голод, 132. Про випадок з гостренням ножа див.: Kuśnierz, Ukraina, 168. Про свиней див.: Kuromiya, Freedom and Terror, 172.

79 Про півмільйона дітей, які стерегли поля див.: Maksudov, “Victory,” 213. Цит. за: Kuśnierz, Ukraina, 119.

80 Про лікарку: Dalrymple, “Soviet Famine,” 262. Про сиріт: Kuśnierz, Ukraina, 157; Dzwonkowski, Głód, 142. Див. також: Graziosi, “Italian Archival Documents,” 41. [може бути рос. або укр. видання Ґраціозі, щось таке пригадується]

81 Kuśnierz, Ukraina, 157.

82 Про 2 505 осіб, засуджених за канібалізм див.: Davies, Years, 173. Докладніше про приклад з димарем див.: Коваленко, Голод, 31. Про план здачі м’яса: Conquest, Harvest, 227.

83 Про несприйняття селянами канібалізму див.: Kuromiya, Freedom and Terror, 173. Про Колю Ґраневича [Kolya Graniewicz] див.: Dzwonkowski, Głód, 76. Про материне прохання див.: Conquest, Harvest, 258.

84 Цит. за: Bruski, Hołodomor, 179. Про агронома див.: Dalrymple, “Soviet Famine,” 261. Про похоронні команди і могили див.: Коваленко, Голод, 31, 306, 345.

85 Цит. за: Graziosi, “Italian Archival Documents.” Див. також: Davies, Years, 316.

86 Про 493 644 людей, що померли від голоду у Київській області, див.: Марочко, Голодомор, 233.

87 Про перепис населення в СРСР див.: Schlögel, Terror. Стосовно поширеної оцінки демографічних втрат у 5,5 млн осіб див.: Dalrymple, “Soviet Famine,” 259.

88 Демографічну ретроспекцію подано у статті Жака Валена та ін. (див.: Vallin, “New Estimate”). Автори нараховують 2,6 млн “наглих смертей” в радянській Україні за 1928—1937 роки, від цього треба відняти кількість людей, які загинули в результаті інших масових убивств, щоб отримати загальну цифру втрат від голоду. Офіційна оцінка (січень 2010) жертв голоду: Дзеркало тижня, 15—22 січня 2010. Оцінка у 2,5 млн жертв, зроблена на основі лише зафіксованих смертей, є у статті: Кульчицький, “Трагічна,” 73—74. Елман оцінює загальні втрати від голоду в СРСР у 1933—1934 роках у 9—12,3 млн осіб (Ellman, “Note on the Number,” 376). Максудов оцінює втрати в 1926—1937 роках у 3,9 млн життів українців (Maksudov, “Victory,” 229). Оцінка Ґраціозі по УРСР 3,5—3,8 млн (Graziosi, “New Interpretation,” 6).

89 Цит. за: Serbyn, “Lemkin.” Див. також в загальному плані: Martin, Affirmative Action Empire і Snyder, Sketches.

90 Цит. за: Koestler, God That Failed, 68; Weissberg-Cybulski, Wielka Czystka, 266; Koestler, God That Failed, 77.

91 Про арку див.: Kuśnierz, Ukraina, 178. Про обмін коштовних речей на їжу: Falk, Sowjetische Städte, 288; Davies, Years, 158; і Conquest, Harvest, 237. Про “ковбасників” [”sausage makers”] див.: Kuromiya, Freedom and Terror, 172.

92 Цит. за: Conquest, Harvest, 256. Див. також в загальному плані: Slezkine, Jewish Century і Fitzpatrick, Education.

93 Цит. за: Subtelny, “German Diplomatic Reports,” 17; Polish Consul-General, 4 February 1933, CAW I/303/4/1867; Border Defense Corps, 15 November 1933, CAW I/303/4/6906. Про надію на війну див.: Snyder, Sketches, 110. Про листи радянських німців у Німеччину див.: Hungersnot. Див. також: Berkhoff, “Great Famine.”

94 Приклад подібної промови Гітлера можна знайти тут: Deutschösterreichische Tageszeitung, 3 March 1933. Про кардиналів див.: Dalrymple, “Soviet Famine,” 254. Про втручання Іннітцера [Innitzer] див.: Reichspost, 20 August 1933 and 12 October 1933; Die Neue Zeitung, 14 October 1933.

95 Про Дюранті див.: New York Times, 31 March 1933. Про Маґериджа див.: Taylor, “Blanket of Silence,“ 82. Про Орвела див.: Orwell and Politics, 33—34. Див. також: Engerman, Modernization, 211. До честі “Нью Йорк Таймс” — подібну думку було надруковано у двох непідписаних статтях за 1 і 11 січня 1933 року.

96 Папуга, Західна Україна, 33, 46, 57.

97 Про радянську контрпропаганду див.: Папуга, Західна Україна, 56. Про комплекцію Еріо див.: Time, 31 October 1932. Див. також: Zlepko, Hunger-Holocaust, 177; і Conquest, Harvest, 314.

98 Цит. за: Коваленко, Голод, 353; Zlepko, Hunger-Holocaust, 180; див. також: 175—179. Див. також: Mark, Hungersnot, 26—27; Subtelny, “German Diplomatic Reports,” 21; Марочко, Голодомор, 256—257, 283; Time, 22 January 1934.

99 Марочко, Голодомор, 257; Zlepko, Hunger-Holocaust, 176—177; Time, 11 September 1933. Останній параграф: Werth, “Un État”; Марочко, Голодомор, 283. До честі Еріо він утримався, коли в червні 1940 року французький парламент голосував за надзвичайні повноваження маршала Петена. Еріо заарештували і тримали в Німеччині до кінця окупації.

Тимоті СНАЙДЕР, доктор історичних наук, професор Єльського університету (США)