Економічна нестабільність другої половини 90-х

Україна 1996-2000

Перша половина 90-х привнесла в Україну розвал економіки, бартер і прогресуючу гіперінфляцію. Друга п'ятирічка не стала легшою, але буря, що бушувала в економіці, стихала. Сприяла підтримка міжнародних фінансових організацій, нові закони і політична визначеність. До влади прийшов і надовго затримався колишній генеральний директор “Південмашу” — Леонід Кучма.

З приходом нового президента почали вживати термін “дніпропетровські” — Павло Лазаренко, Юлія Тимошенко, Віктор Пінчук та група “Приват”. Тим часом в Донецькій області накачувала м'язи корпорація ІСД, у Харкові — група “Укрсиб” Олександра Ярославського, у Києві — концерн “Славутич” Григорія та Ігоря Суркісів. Всі вони, разом з “червоними директорами”, стали опорою для гаранта Конституції, що набирав ваги.

Світло в кінці тунелю

У 1995-1996 роках вдалося приборкати гіперінфляцію і зупинити стрімку девальвацію купоно-карбованців. Основною передумовою для цього стали жорсткі умови співпраці з МВФ, Світовим банком та ЄБРР, які призвели до того, що уряд навчився реально оцінювати макроекономічні показники: прогноз ВВП, інфляції, дефіциту бюджету та ін. Передумовою стали події  1994 року. Майже відразу після перемоги на виборах Кучма доручив розробити програму макроекономічної стабілізації, яка була б підтримана МВФ. “Ми прийняли заходи по скороченню витрат  з бюджету. Вже до кінця року Рада директорів МВФ затвердила рішення про перший транш за програмою STF в обсязі близько $ 400 млн. Це відкрило можливості для співпраці зі Світовим банком та іншими джерелами ресурсів”, — розповідає Роман Шпек, міністр економіки України в 1993-1995 роках.

2 вересня 1996 знецінені купони замінила нова національна валюта — українська гривня. На підготовку проекту пішло майже п'ять років. Перша партія банкнот була віддрукована в Канаді в 1992 році. За $ 1 давали 1,76 гривні. Обмінний курс отримали просто: провели деномінацію в співвідношенні 100 000: 1.

“Грошова реформа заклала основу стабілізації, — зазначає Віктор Лисицький, який очолював тоді групу радників Голови НБУ Віктора Ющенка. — Але крім того, з'явилися закони, нехай і недолугі. І третє — бізнес навчився працювати в цих умовах”. За його словами, аналітики прогнозували перше помітне зростання української економіки в 1998 році. Однак дефолт Росії і падіння курсу рубля вдарили і по Україні. Вже на початку 1999 року за $ 1 давали 4 гривні. Країні вдалося уникнути російського сценарію, але економічне зростання було відтерміноване.

1998-й запам'ятався не тільки кризою. Держава вперше повернулася обличчям до малого бізнесу. 3 липня 1998 Кучма видав указ “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва”. Цей документ став базою для введення єдиного податку та формування “середнього класу”.

Робились перші спроби наведення ладу у фінансах і мінімізація “сірих схем”. По-перше, уряд відмовився від затвердження індивідуальних пільг — під ніж пішли 155 рішень попередників. “Були кричущі випадки, — згадує Лисицький. — Одній з компаній, за рішенням уряду, дозволили ввезти велику партію автобусів Mercedes в люксовій комплектації без усіляких зборів”.

Другий важливий крок — заборона на бартерні операції між приватними і державними підприємствами, який ввели в 1999 році при уряді Валерія Пустовойтенка. Керівник держпідприємства практично безконтрольно міг міняти ліквідні активи на товари і послуги. Держпідприємства, як правило, виявлялися в боргах, а “опікуни” скуповували за безцінь їх майно — так проходила “прихована приватизація”.

Бюджетний ефект від заборони став відчутний майже відразу. У 99-му за електроенергію платили всього 10%, решту — проводили взаємозаліком. А вже на початку 2000 року — більше 80%  розрахунків проводились грошима.

Зміни зачепили і “червоних директорів”, які на своїх плечах винесли Кучму наверх. Валерій Мазур, який очолював у середині 90-х Міністерство промисловості, наводить до прикладу “Сумихімпром”. Стабільність роботи залежала від імпортних апетитів. Росія —  традиційний постачальник — накрутила ціни, завод опинився на межі зупинки. “Але добрива були потрібні — це ж продовольча безпека. Довелося зняти директора. Він був шанована людина, весь в орденах Леніна. Але належав до минулої епохи,  не вмів працювати в ринкових умовах”, — згадує екс-міністр.

На його місце покликали вихідця з підприємства — Євгена Лапіна, який знайшов постачальників в Алжирі, Тунісі та Марокко. Комбінат запрацював знову.

Віддам у приватні руки

Друга половина 90-х — початок “великої приватизації”. У продаж пішли акції підприємств енергетики, машинобудування та металургії. “Червоні директори” оформлювали контроль над своїми підприємствами через придбання акцій трудовими колективами. Не відставали від них і майбутні українські мільярдери.

У продаж, як правило, йшли блоки по 15-20% акцій, іноземці заходити не наважувалися. Поодинокі угоди — наприклад, поява ЄБРР, Austrian Airlines і Swissair в акціонерах МАУ — були, скоріше, винятком із правил. У 1998 році широко анонсувалося участь у приватизації обленерго французької Électricité de France. Не склалось. Французи в приватних бесідах пояснювали, що програш невідомому офшору місцевого бізнесмена завдав би колосальний удар по репутації компанії.

У середині 1990-х великий бізнес цікавився тими видами діяльності, де можна було швидко заробити великі гроші. Наприклад, продаж металу або постачання енергоносіїв.

Тим не менш, в країні було досить невеликих промислових активів, управління якими вимагало специфічних знань і трошки терпіння. Тому в першій хвилі приватизації інтерес до них був з боку тих, хто розумів ці нюанси і при цьому мав фінансовий ресурс. Саме так компанія “Керамет”, раніше відома як трейдер вогнетривкої продукції, стала акціонером декількох підприємств Донбасу, які виробляють продукцію схожого профілю. За підсумками ваучерної приватизації в сферу її впливу увійшли Микитівський і Білокаменський вогнетривкі заводи, Великоанадольський вогнетривкий комбінат, що мав власну сировинну базу. Почалося створення вертикального ланцюжка: видобуток сировини — виробництво вогнетривкої продукції — збут. У результаті компанія вийшла на новий рівень у вітчизняній бізнес-ієрархії — стала виробником.

А от політики вищого рангу своїми можливостями в той момент так і не скористалися. “Було піднесення, патріотичний настрій. Бізнесом не займалися, ніхто нічого собі не взяв, — розповідає Мазур.

Не всі згодні з такою позицією. “Перші особи бізнесом може і не займалися, проте, займалися члени їх родин”, — заперечує один з великих підприємців тих часів.

Сталеві м'язи

На початку 90-х металургія відчувала себе краще решти української промисловості. Продажі за кордон приносили живі гроші, але гіперактивність на зовнішніх ринках зіграла з металургами злий жарт. Демпінг привів до розслідувань і запровадження загороджувального мита. Першими, хто в 1997 році ввів антидемпінгові санкції щодо українського сталевого прокату стали США. Ці мита діють досі.

Гроші потрібні були не тільки на виробництво і зарплати. У 90-х українські меткомбінати володіли безліччю непрофільних активів. Валерій Мазур якось поцікавився у гендиректора “Запоріжсталі” Віталія Сацького, навіщо його комбінату свинокомплекс. “А де взяти м'ясо? Бачите, як погано народ живе, я можу їх хоч раз на день погодувати”, — відповів той. На меткомбінатах працювали десятки тисяч людей. Містоутворюючий статус не був порожнім звуком. Заводи містили ковбасні та молочні комбінати, вирощували пшеницю. Безумовним лідером у цьому процесі став Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча, який при Володимирі Бойко активно скуповував сільгоспактиви по всій Україні. Про бізнес не йшлося — такими діями “червоні директори” намагалися зберегти лояльність персоналу.

А ось зміцнілий приватний бізнес займався диверсифікацією з позицій комерційної вигоди. Так, тісна співпраця з підприємствами ГМК у сфері вогнетривів, дозволило компанії “Керамет” більш чітко оцінити їх потреби.

Як результат створювалися нові бізнес-напрямки, до яких висувалися такі ж вимоги, як і до основного виду діяльності — прибутковість та ефективність. У 1995 році в складі “Керамет” з'явилася дирекція з металопродукції. За нею була закріплена заготівля, переробка і поставка брухту чорних металів як українським споживачам, так і на експорт. “З перших місяців роботи на ринку металобрухту,” Керамет” почав вибудовувати процес переходу від оптового продажу та покупки до створення власних ділянок із заготівлі та переробки брухту”, — згадував Володимир Тапол, один з колишніх співробітників компанії.

Рішення інвестувати в технології та обладнання було незвичним для підприємців того часу. Більшість з них обмежувалися посередницькими операціями та іншою діяльністю, що дозволяла заробити “швидкі” гроші тут і зараз.

Пошук нових форм

Дев'яності стали часом експериментів. У 1996 році до Валерія Мазура прийшов директор “Криворіжсталі” Степан Тильго з пропозицією закрити найбільшу в Європі доменну піч №9 через брак сировини. “Коли я це прочитав, у мене спина змокла, розповідає екс-міністр. — Весь Союз будував домну, для цього знесли ціле селище, це була епохальна подія. А Мазур своїм підписом наказав би її знести”.

Пропозицію було відкинуто, з директором довелося розлучитися незважаючи на старе знайомство. З новим керівником Володимиром Севернюком затіяли амбітний проект. По сусідству простоював Новокриворізький ГЗК, з перебоями працював місцевий коксохімічний завод. “Ситуація була ахова. Але головне, я зрозумів, що комбінат сам по собі працювати не зможе. Тоді ми вирішили приєднати до “Криворіжсталі” НКГОК. Севернюк виставляв в день тисячі ремонтників, щоб запустити його конвеєр”, — розповідає Мазур. Після того як “розламали” приватизацію коксохіму, приєднали і його.

Інвестори оцінили проект через вісім років. Спочатку тандем Віктора Пінчука та Рината Ахметова заплатив за об'єднаний комплекс рекордні $ 800 млн, а в ході реприватизації “Криворіжсталь” пішла в імперію Лакшмі Міттала за астрономічні $ 4 млрд. 200 млн.

У повітрі витали ідеї й глобальніших проектів. Мазур розповідає, що якось Євген Щербань — донецький бізнесмен і політик, що загинув в 96-му, — заговорив з ним про ідею створити напівдержавний холдинг на базі металургійних заводів Донецької області. “Ви б могли такий холдинг очолити, коли підете з міністерської посади?”, — Поцікавився Щербань. Мазур від пропозиції ухилився. Через десятиліття Ринат Ахметов створить “Метінвест”, реалізувавши ідею колишнього бізнес-партнера, але вже без участі держави.

Незважаючи на відносну стабільність, металургів лихоманило. Виробництво в 1996-1998 роках коливалося на рівні 22-25 млн тонн сталі. Показник 1990-го — 52 млн тонн — здавався захмарним. Щоб змусити підприємства вчасно платити податки, податкова стала нараховувати їм пені і штрафи. Вийшло навпаки — заводи накопичували борги.

У відповідь менеджмент і акціонери метзаводів пролобіювали прийняття закону “Про економічний експеримент в гірничо-металургійному комплексі”. Пояснювали його значення просто: без допомоги держави галузь, що давала країні майже половину валютної виручки, може зникнути.

Ініціатором законопроекту виступив нардеп Вадим Гуров — виходець з “Кріворжсталі”. Під “експеримент” потрапили також добувачі руди, виробники труб, феросплавів, вогнетривів і метизів, підприємства кольорової металургії. “Цьому закону пощастило ще й тому, що ним займалися і уряд, і Верховна Рада, і галузеве міністерство, — згадує колишній заступник міністра промполітики Сергій Грищенко. — Підприємства боролися за те, щоб залишитися в експерименті”.

Що отримали промисловці? На першому етапі заводи звільнялися від податку на прибуток і виплати дивідендів. Пізніше його ставку знизили з 27 до 9%. Гроші спрямовувались на модернізацію і поповнення оборотних коштів. Розрахункові рахунки вдалося розблокувати, комбінати реструктуризували борги перед податковою.

Закон діяв з липня 1999 по січень 2002 року. За даними об'єднання “Металургпром”, загальний обсяг пільг за цей час склав 2,7 млрд. гривень, до бюджету за той же період надійшло 6,9 млрд гривень платежів. І все ж домогтися 100% результативності все ж не вдалося. З кризи 1990-х не вибралися Костянтинівський, Краматорський і Макіївський метзаводи.

Але більшість виграло. До того ж закінчення експерименту співпало з пожвавленням на зовнішніх ринках і призвело до металургійного ренесансу. Металурги потягнули за собою й інші галузі економіки.

Марія ВАСИЛЬЦОВА