Другий раунд “Іншого Челсі”

Крім того, доволі вичерпні коментарі самого режисера мали б остаточно відкрити не тільки мотивацію створення фільму, а й настрій його дійових осіб після виходу стрічки в світ.

Проте оглядачі ЗМІ не стримували своїх фантазій — хто, рятуючи імідж “крутих хлопців”, що потрапили до об’єктиву кінострічки, а хто навпаки — вбачаючи в ній виключно політично заангажовану роботу, яку слід використати для критики опонентів. У цьому, напевно, чи не найбільше питання української журналістики. Як можна знімати фільм за недержавні кошти, не маючи жодних настанов про те, що саме слід знімати?

Глядацька аудиторія як у Києві, так і в Донецьку доволі емоційно реагувала не тільки на перебіг фільму, а й з великою симпатією поставилася до спроби показати життя звичайних донецьких шахтарів і чиновників, а також футбольного клубу “Шахтар”.

Яким спочатку був задум

Як виявилося, Якоб Пройсс планував знімати документальну стрічку про молодіжний вид відпочинку і урбаністичного спорту — паркур у Донецьку. Філософія цього молодіжного руху доволі проста і складна водночас, це переміщення і долання перешкод в місті або на спеціально облаштованих майданчиках. Французький режисер Люк Бесон навіть створив художню стрічку “Ямакасі: нові самураї”, яка оповідала про пригоди молодих людей, що займалися паркуром. Однак, на відміну від Люка Бесона, Якобу Пройссу не вдалося знайти для зйомок відповідної команди, яка б мешкала в Донецьку і могла б показати свою майстерність на тлі промислової архітектури.

Відповідно, слід було шукати новий сюжет, і він з’явився абсолютно раптово — Якоб разом із членами своєї знімальної групи відправився на матч футбольного клубу “Шахтар”. Саме там він познайомився з шахтарями-вболівальниками, які і стали героями його стрічки.

Наскрізний образ

Окрім того, що Якоб Пройсс є режисером, він має юридичну освіту, неоднаразово був у складі міжнародних місій як спостерігач за виборами в Росії й Україні.

Центральним наскрізним образом фільму є сам футбольний клуб “Шахтар”, який давно перетворився із суто спортивного феномену на одну з візитних карток Донецька, символом не тільки соціальним та економічним, а й політичним. Демонструючи своїм глядачам уболівальників ФК “Шахтар”, Якоб Пройсс показує, наскільки вони переймаються долею своєї команди, яка прямує до перемоги в Кубку УЕФА.

Щоправда, об’єктив його камери доволі уважний — він прекрасно розрізняє “мешканців” VIP-сектору і працівників шахти “Путилівська”, які так само є вболівальниками. Незважаючи на те, що побут шахтарів виглядає бідним на тлі розкішних звичок секретаря міськради, вони поділяють політичні погляди чи, радше, риторику Партії регіонів та її представника в міській раді Миколи Левченка. І це при тому, що всі вони усвідомлюють, яким чином були накопичені первинні капітали сучасної української політичної еліти, та їм нічого не залишається окрім як вишукувати поміж них тих, хто є “меншим злом”.

Сталін і докори сумління

У стрічці глядачі мають можливість побачити життя і роботу донецького чиновника Миколи Левченка, який розмірковує про велику політику, Йосипа Сталіна, вирішує питання, пов’язані з будівельним бізнесом, в якому він має партнерську долю. Водночас, він намагається з усіх сил подобатися своїм виборцям, демонструючи відвертий популізм і невігластво — робочий кабінет нагадує більше пострадянську кунсткамеру, де поруч портрет Сталіна і Махна, численні ікони і зброя, російські прапори і герб Москви. Попри те, що ця еклектично вибухова суміш оточує головного героя, об’єктив оголює його любов до влади і, зрештою, бажання її примножити. Як виявилося, Якоб Пройсс потім іще раз відвідав кабінет Миколи Левченка і побачив на місці портрета Йосипу Сталіну …пейзаж. Вочевидь, чиновник вирішив змінити ідеологічний дизайн кабінету, про всяк випадок.

Напевно, не слід очікувати великих докорів сумління з боку місцевих чиновників, адже імунітет до громадської думки в них доволі серйозний. Хоча було видно по блідих обличчях присутніх на показі речників міської ради, наскільки їх зачепив факт показу цього фільму, і як нервово реагує секретар міськради на критичні запитання, які лунали на прес-конференції. Микола Левченко навіть “забув” назву донецької будівельної кампанії, в якій він мав свою партнерську долю.

Комусь було не до жартів

Сміх, звісно, має велику терапевтичну дію, але донецьким чиновникам було не до жартів — чи не вперше представники західноєвропейського світу зняли документальний фільм про Донецьк, а в ньому не декорації головних вулиць міста і правильні вислови з боку чиновників та мешканців, а звичайне, буденне життя шахтарів. Головне нарікання з боку секретаря міськради було в тому, що, бачте, Якоб Пройсс, чи не навмисно вибрав одне з депресивних підприємств міста. Однак, як стверджує режисер, він не обирав жодної шахти для зйомок, а лише познайомився із шахтарями, які й стали його провідниками в одну з найстаріших копалень міста — “Путилівську”. Можна собі лише уявити, якою б вийшла документалка Якоба Пройсса про невеликі міста Донбасу, де є закриті вугільні підприємства, а шахтарі вимушені працювати нелегально на “копанках”, саморобних шахтах.

Показ “Іншого Челсі” в Донецьку відбувався за підтримки Генерального консульства Німеччини та Фонду імені Гайнріха Бьолля. Попит на квитки був величезним, за два дні показу в Донецьку стрічку було продемонстровано чотири рази. Поза сумнівами, було б добре, якби цю роботу побачили всі українські глядачі, оскільки вона є яскравим зразком фільму про людей та їхнє життя, без жодної ретуші та фальші.

Однак, не слід забувати, що стрічка призначалася насамперед для німецького глядача, який так само високо оцінив спробу Якоба Пройсса розповісти про Донецьк і місцевих мешканців.

Проте, головні висновки про фільм ще попереду — адже уважний глядач побачить не лише інший Донбас (не такий, як про нього оповідають шпальти газет і телеканали) і не той, яким він видається з вершин Верховної Ради чи вікна п’ятизіркового “Донбас Паласу”, а насамперед Донецьк через призму життя простих людей, їхнього побуту, інтересів, переконань і роботи. Ця стрічка показує не тільки фасад краю — його гіпертрофовану самозакоханість чиновників та “Донбас Арену”, гарно вбраний центр міста — а й ті соціальні проблеми, з якими стикається більшість мешканців. Їхня важка праця не дає їм багато можливостей, тому вони знаходять розраду як уболівальники ФК “Шахтар” і сумлінно відвідують всі матчі улюбленої команди.

З іншого боку, у фільмі ми бачимо патерналістський світогляд простих мешканців краю, які, працюючи на великих промислових підприємствах, очікують на інвесторів, добру владу, зміни на краще, вдаючи, ніби їх дійсно влаштовує існуючий лад.

Фільм — не присуд

Можливо, саме в цьому антропологічному підході Якоба Пройсса і криється розгадка штучного розподілу на “дві України”, бо його герої показані у природному для них життєвому середовищі, а не плакатному чи політично заангажованому. Відсутність громадянського суспільства, точніше його дисфункціональність для Донбасу, коли громадянські права і свободи залишаються правом для обраних членів суспільства на “Лексусах”, пояснюється пасивністю населення, його орієнтацією на те, що плин часу здатен перетворити пострадянське суспільство на успішне та розвинене.

Однак, Якоб Пройсс і його “Інший Челсі” не виглядає як присуд або есхатологічне бачення, це скоріше нагадування про те, що кожну політичну та суспільну проблему неможливо відділити від поточного життя людей, яке аж ніяк не є суцільним шоу. Хотілося б вірити, що подібні правдиві документальні стрічки відкриють іншу сторону Донбасу та України й дозволять більш критично оцінювати будь-яку владу, якими б політичними гаслами чи символами вона не оперувала. “Інший Челсі” — це оповідь про багатовимірність наших реалій, які неможливо та й не варто зводити до політичного протистояння, адже воно ніяк не визначає якості щоденного буття, а тим більше — життєвих цінностей.

Станіслав ФЕДОРЧУК