Друга спроба масштабного інвестування?

В 2007 році потужні міжнародні інвестиційні групи вперше діяли через своїх ізраїльських колег. Останні зустрілися з президентом Віктором Ющенком, та його корупційне оточення заблокувало цей інвестиційний процес.

Наразі вчиняється друга спроба міжнародних інвесторів.

В економічно сприятливому 2007 році основними ініціаторами міжнародних інвестиційних кіл виступали росіяни. Однак вони не мають значних коштів. Вони могли оперувати максимум кількома мільярдами доларів, а це незначні інвестиції.

Через економічні проблеми США і на тлі ймовірного обмеження вивезення інвестицій за кордон частина американських інвесторів утримується від зовнішнього інвестування.

У зв'язку з цим зовнішні інвестиції в Україну — не плутати з “іноземними інвестиціями” українських олігархів, які надходять з Кіпру та інших офшорів — знизилися до мінімуму за останні десять років і становили за 2010 рік менше 1 мільярда доларів.

З тих же економічних причин розраховувати на масштабні інвестиції з Європи, Японії, Китаю теж не доводиться. Більш того, кошти побігли з України і навіть з Росії.

Відтак, постає питання: хто ж у такому разі почав другу спробу масштабного інвестування в Україну, сума якого оцінюється 50 мільярдами доларів, про що, судячи з повідомлень преси, не знає навіть президент України?

За даними поінформованих канадських джерел — колишніх громадян України, ініціатором масштабних інвестицій в Україну виступає прем'єр-міністр Канади Стівен Харпер, якого недавно вдруге обрали на цю посаду.

На світовому політичному небосхилі лідер Консервативної партії Канади Харпер видається фігурою дивною. Ззовні він нічим не відрізняється від своїх попередників, хоча це єдиний прем'єр Канади, який не має юридичної освіти, а лише економічну.

Попри звичайне для Канади прізвище, Харпер не англосакс, а прямий потомок переселенців з України. В канадських паспортах нема графи “національність”, але за своїм національним походженням Харпер єдиний у світі прем'єр-українець.

Ще одним до кінця не розгаданим дивом для світу є те, що Харпер — єдиний у світі політик, який згоден з будь-якими діями уряду Ізраїлю і кожен раз підкреслює це.

За даними іноземних фахівців, частина інвесторів із США та інших країн кілька років тому, ще до кризи, перебралася в Канаду, де існує сприятливий інвестиційний клімат і повністю відсутня корупція.

Експерти не виключають, що національна належність Харпера та його націленість на економічний результат певною мірою пояснюють дивні дії прем'єра і те, що авангардом міжнародної інвестиційної спільноти він вибрав ізраїльських інвесторів.

Інформація з урядових кіл України підтверджується інформацією з Канади: йдеться про три інвестиційні проекти ізраїльських, а насправді міжнародних, інвесторів вартістю 5-6 мільярдів доларів, а на другому етапі — 10-15 мільярдів доларів.

Річ у тім, що ізраїльські інвестори, крім власних капіталів, залучають до інвестування в Україну вкладників з різних країн, бо на третьому етапі, якщо до цього дійде, в Києві планується розташувати офіс міжнародного інвестиційного пулу для України.

Виникають питання. Чому канадські інвестори прямо не йдуть в Україну? Чому Харпер став на дивний шлях такого інвестування своєї історичної батьківщини? Чому це робиться потайки? Джерела відповідають на ці питання наступним чином.

Канада — друга за площею країна світу, населення якої становить лише 34 мільйони осіб. Найбільші за чисельністю общини Канади — англомовна та франкомовна, але прем'єр вимушений рахуватися з потребами кожної з численних національних груп.

З цієї причини уряд всіляко сприяє залученню в країну людей та інвестицій. Відтік коштів в інші країни може стати згубним для уряду. З іншого боку, уряд не має права заважати інвесторам розпоряджатися своїми коштами на їх розсуд.

Вартість робочої сили в Канаді висока, тому частина канадського капіталу шукає країни, де вона нижча. Україна — саме така. Казати про це вголос з боку Харпера було б непатріотично, тому в таких випадках він вважає за доцільне мовчати.

Харпер вважає, що національний капітал, навіть коли він покидає країну, все одно повернеться на батьківщину. Харпер думає не на рік-два, а на десятиріччя наперед.

Він патріот країни, де він народився і виріс. Проте, як і будь-який політик, він хоче якнайдовше залишатися при владі, тому він і діє відповідним чином, ретельно ховаючи свої теплі почуття до тієї далекої країни, звідки вийшли його предки.

Крім того, він добре знає правила інвестиційного ризику. Якщо інвестиційним шляхом пройдуть ізраїльтяни, які мають широкі зв'язки в Україні і розмовляють з українцями однією мовою, то цим шляхом без боязні підуть інвестори і з інших країн.

Харпер вибрав безпрограшну карту. Якщо ця стаття потрапить у канадську пресу, то він і тут не програє: на парламентських виборах за його партію проголосують півтора мільйона канадських українців і стільки ж, хто приховує своє українське походження.

Прем'єр все розрахував. Ізраїльському капіталу замало потреб власної країни. За продуктивністю праці Ізраїль знаходиться на перших місцях в світі, тому тамтешні інвестори прилаштовують свої капітали і в Канаді, чому Харпер радий.

Однак в ізраїльтян у Канаді такі ж проблеми, як і в канадських інвесторів: надто висока вартість робочої сили. З цієї точки зору, найкращою країною для інвестування є Китай, де середня зарплата в рази менша, ніж в Україні.

Проте значна різниця з китайцями в ментальності і мові стримує і канадців, і ізраїльтян. З китайцями змогли порозумітися американці, частина яких вже зрозуміла: це була помилка, бо Китай наздоганяє США за економічним потенціалом.

Україна ж, судячи з дій влади і публікацій у пресі, далека від розуміння світових інтересів, які відкривають Києву можливості потужного інвестування.

Посилаючись на конфіденційність перемовин між українською та ізраїльською сторонами, джерела інформації приховують чи, може, справді не знають деталей інвестиційних проектів. Хоча наголошують, що у вересні їх можна розгортати.

Однак, згадуючи інвестиційні перемовини за часів президента Ющенка, не можна утриматися від скептицизму в оцінці перспектив масштабного інвестиційного процесу в Україні, особливо під час каденції президента Віктора Януковича.

До останнього у світі ставляться з підозрою, бо головне залишилося незмінним: Україною правлять олігархи-корупціонери, а не президент. І це страшно.

Марко ОЛІВЕНСЬКИЙ,

кандидат економічних наук