Для галочки. Хто насправді постраждає від податку на нерухомість

Як і прогнозував Тиждень, із запровадженням із 1 січня 2013 року податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, ситуація з наповненням місцевих бюджетів суттєво не зміниться. За прогнозами Міндоходів, ефект від податку в 2013-му — не більше ніж 75 млн грн додаткових надходжень, або менш як 14 коп. на громадянина на місяць. У структурі дохідної частини місцевих бюджетів це також дуже мало: приміром, у скарбницю міста Рівного заплановано отримати від податку на нерухоме майно 411,6 тис. грн із 432,562 млн грн усіх надходжень, або 0,1%. У проекті бюджету Києва, попри найдорожчу в країні нерухомість, доходи від податку на нього передбачені в сумі 6,46 млн грн із 12,515 млрд грн усіх надходжень, тобто ця частка навіть менша, ніж у Рівному (0,05%). Сказати, що це мало, — нічого не сказати, особливо зважаючи на очікування місцевих громад, які планували отримати до бюджетів свого розвитку щонайменше в 30—40 разів більше — 2—3 млрд грн у масштабах країни.

Представники нинішньої влади, які продавлювали Податковий кодекс (а саме в ньому виписано цей податок), дуже добре подбали про свої особисті інте­реси та перетворили податок на нерухомість на популістську фікцію, практичний наслідок якої — він майже не зачепить інтересів власників дорогого житла, як обіцяла влада, натомість вдарить по гаманцях частини маленьких українців. База оподаткування, згідно зі ст. 265 ПК, виписана так, що господарі маєтків майже цілковито виводяться з-під цього податку. Так, за Податковим кодексом, не платять його власники одного дачного чи садового будинку. А саме ділянки з цільовим призначенням для ведення садового й дачного господарства і є тими “царськими селами” на околицях Києва, обласних і рекреаційних центрів, де сконцентровані найдорожчі об’єкти нерухомості. Скажімо, у декларації заступника глави Адміністрації президента України Ірини Акімової, до речі, “архітектора” провальної реформи швидкої допомоги, вказаний садовий (дачний) будиночок площею 238 м2, щонайменше двоповерховий, але він не оподатковуватиметься новим податком. Крім того, базою оподаткування є лише житлова площа об’єкта житлової нерухомості. Це означає, що через хабарі значна частина насправді житлової нерухомості може такою офіційно не вважатися. Тим більше що Житловий кодекс та чинні критерії нормативного визначення житлової площі це дозволяють. У приватних будинках до нежитлових площ можуть зараховуватись і площі цокольних поверхів, хоча, як правило, вони використовуються як житлові приміщення. Щоправда, 15 січня Мінфін уже вивісив на своєму сайті для обговорення проект Закону “Про внесення зміни до статті 265 Податкового кодексу України щодо податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки”, згідно з яким пропонується обкладативати податком на нерухоме майно загальну площу, а не лише житлову. Цю ініціативу вже охрестили бажанням оподатковувати балкони і туалети. Насправді це той випадок, коли від раціонального рішення до антисоціального — один крок. Було б значно розумніше, якби Мінфін запропонував оподатковувати загальну площу, за винятком балконів, туалетів, душових приміщень тощо.

Непродуманими в оподаткуванні нерухомого майна є і пільги зі сплати цього податку. Так, не оподатковуватиметься житлова площа квартир до 120 м2 і будинків до 250 м2. Причому цей поріг застосовується незалежно від регіону і від того, міська це чи сільська місцевість. Чому саме такі площі мають становити “неоподатковуваний мінімум”, ніхто ні з уряду, ні з народних депутатів наразі не пояснив. Тож можна припустити, що маємо справу з класичним лобізмом виходячи з власних інтересів і бачення “норм” тих, хто писав, а головне — голосував у парламенті. Квартира зі 120 “квадратів” житлової площі — це просторе чотири- або п’ятикімнатне помешкання, ринкова вартість якого в Києві залежно від району може становити від 1,5 до 10 млн грн чи навіть більше, а в обласних центрах — від 800 тис. грн. Аналогічна ситуація і з приватними будинками. Котедж житловою площею 250 м2 — це зазвичай дво- або й триповерховий будинок, ринкова вартість якого у столиці та її на околицях — 1,9—15 млн грн і більше, в обласних центрах — 1—6 млн грн. Наприклад, на одному із сайтів будинок під Києвом загальною (а не житловою) площею 250 “квадратів” пропонують купити за 8 млн грн. Згідно зі ст. 265 Податкового кодексу він не оподатковуватиметься.

Але цинізм розробників не лише в лобіюванні приватних інтересів під час запровадження цього майнового податку. Відповідно до ПК зменшення бази оподаткування застосовується лише до одного об’єкта нерухомості. Це породжує соціальну несправедливість у ставленні до платників податків, оскільки власник апартаментів, скажімо, у Києві площею до 120 м2 не сплачує його (син прем’єр-міністра Азарова Олексій має квартиру площею 104 м2, а відтак звільнений від оподаткування), а пенсіонер, який має у власності хрущовку метражем 33 м2 і успадкований будиночок у селі (який не є дачним чи садовим), мусить це робити. При тому, що ринкова вартість нерухомості господаря апартаментів і пенсіонера різниться на порядок, а то й більше. Квартири, житлова площа яких не перевищує 240 м2, та житлові будинки до 500 м2 мають максимальну річну ставку податку в розмірі 1% мінімальної заробітної плати за 1 м2 (наразі це 11,47 грн). Відтак власник елітної нерухомості житловою (!) площею до 240 м2 сплачуватиме не більше ніж 1376 грн на рік, а кількаповерхового палацу житловою площею до 500 м2 — до 2867,5 грн, або $350. Натомість маленький українець — пенсіонер чи бюджетник, який має хрущовку житловою площею 18—30 м2 і сільський будинок, мусить викласти щонайменше 206—344 грн. Причому незалежно від того, де він проживає: у столиці чи обласному або районному центрі, де рівень доходів і витрат суттєво різниться. При цьому податком на нерухоме майно не обкладатиметься комерційна нерухомість.

Чому мовчить політична опозиція? Адже у ході виборчої кампанії “Батьківщина”, УДАР і “Свобода” говорили про оптимізацію місцевих бюджетів, про соціальну справедливість. Чому опозиція обмежує поле своєї діяльності виключно абстрактними вимогами, які часто мало хвилюють виборців, забуваючи про те, що є значно очевидніші проблеми, якими вона має займатися насамперед. Податок на нерухомість — одна з них. До порядку денного опозиції мають увійти і питання зміни “неоподатковуваного мінімуму” нерухомості, введення коефіцієнтів оподаткування (залежно від місця розташування і ринкової вартості нерухомого майна), оподаткування загальної площі будинків-“палаців” та усунення відверто антисоціальних норм, коли за багатих платять бідні.

Андрій СКУМІН