Почнемо з кількох важливих моментів, які, на жаль, пов”язані між собою. Перш за все потрібно згадати слова Трампа про те, що Зеленський розумний хлопець і він піде на велику угоду, щоб все це завершити. Далі були заяви Макрона і заяви Трампа про велику вісімку. Потім була заява Зеленського, що не можна допускати Путіна в велику вісімку і т.д. При цьому варто зазначити, що крім Зеленського, всі забули навіть згадати Крим.
Але попри цю заяву Зеленського, попри телефонні розмови з Борисом Джонсоном з подякою від Зеленського, що той не хоче допускати Путіна в G-8, прес-секретар Путіна офіційно говорить, що на 100 днів правління нашого нового Президента Путін іде на обмін полоненими. Знаючи характер Путінської системи прийняття рішень, дуже складно уявити, що в Кремлі всі збожеволіли і такі недружні щодо Росії заяви не помітили чи заплющили на них очі. На жаль, виглядає так, що на кону стоїть щось більше ніж просто ритуальний крок.
Більше того, я хотів би звернути увагу на заяву Лани Зеркаль, яка прямим текстом говорить, що нам не вдасться стримати санкції проти РФ. І тут виникає просте і логічне питання: про які санкції говорить Зеркаль? Європейські? Можливо і так. Але уявити собі, що зараз конгрес США змінить свою позицію щодо Росії просто так — неможливо. Змінити свою позицію вони можуть лише у одному випадку — якщо Україна піде на якусь велику угоду, де буде задіяна маса інших держав. Один раз в Будапешті ми подібну угоду вже підписали.
Позиція Путіна дуже проста і незмінна вже багато років: це створення конфедерації і розпад країни. Для чого потрібен розпад країни? Для того, щоб забрати частину території, людей і, щоб більше ніхто в міжнародному праві не згадував про Крим. Це його ключова мета, а розмови про повернення до великої вісімки — це міф. Путіну, за великим рахунком, плювати на це. Він і так зустрічається зі всіма, його не тиснуть майбутні вибори і він повністю контролює країну. І ще він уміє чекати.
Для чого Трампу потрібна велика угода? З однієї сторони тиснуть, хоч і не сильно, вибори. З іншої — йому важливо, щоб світ сприйняв наступну істину — кордони можна змінювати у відносно цивілізований спосіб. Адже на кону стоїть не якась химерна Україна а багата на ресурси Гренландія, де можна провести референдум про незалежність і включення до США.
Макрон хоче перемогти на виборах. Джонсон також, тому він проти Росії. В Німеччині зміна влади і її в розрахунок поки не беруть.
А тепер про нас. Ми знову готові потрапити в пастку примітивізму і одноходовки. Принцип цієї одноходовки наступний: ми вам зміни до Конституції і російська мова, як регіональна, а ви від нас відстаєте. Один раз ми вже підписали угоду про Севастополь. Це закінчилося війною і втратою територій.
Чи проковтне зараз суспільство цей умовний мир? Я впевнений, що так. Перш за все через відсутність серйозних і впливових контреліт, які готові проти цього виступити. І коли ми все зрозуміємо, “народний майдан” уже не допоможе. По одній простій причині — росіянам потрібен Майдан-3 для того, щоб завершити те, що почали в 2014 — створити сіру конфедеративну буферну зону.
Який вихід із ситуації? Дуже простий. Мислити хоча б на кілька кроків наперед.
Вадим ДЕНИСЕНКО
