День журналіста

Анекдот кінця 1980-х: Іосіф Бродскій, видатний російсько-американський поет і Нобелівський лауреат, лежить у шпиталі після операції на серці. Товариш намагається його розрадити: мовляв, Євґєній Євтушенко публічно висловився проти колгоспів. Бродскій не забарився з відповіддю: “Якщо він проти, я — за”.

Я не вважаю себе постаттю, рівною Бродскому, тому не соромлюся декларувати солідарність із Миколою Азаровим. Минулого тижня прем’єр-міністр зневажливо висловився на адресу вітчизняної преси, звинувативши її в продажності.

На жаль, заперечувати вперті факти щодо джерел існування українських друкованих ЗМІ навіть немає сенсу. Всі, причетні до процесу, чудово знають: переважна більшість газет і журналів або перебуває на хронічному втриманні своїх власників (із різними завданнями та амбіціями), або заробляє на так званій джинсі — замовних матеріалах, що не мають позначки “реклама”, а вдають із себе редакційні. Або й те, й інше. Бо самих лише рекламних надходжень хронічно бракує, а гроші від продажу накладу заледве покривають вартість друку.

Звісно, йдеться не про таблоїди, не про глянець і не про корисні поради кухарям та садівникам — виключно про те, що гідне називатися Засобами Масової Інформації. І що серйозніше видання, то разючіший контраст між його репутацією й компромісами, на які час від часу доводиться (?) йти його керівництву. Ніяк не забуду свого інтерв’ю із заступником редактора однієї з найшанованіших українських газет, яка у відповідь на мої докори щодо надлишку явно замовних статей по-філософськи визнала: “Принаймні за три перші шпальти я відповідаю”. Коли вже так, може, варто було б просто написати у вихідних даних: “редакція відповідає за зміст тільки перших трьох шпальт”... Уявляєте на хвилинку таку відповідь із боку редактора якоїсь Guardian?

Я не збираюся когось засуджувати й виправляти звичаї. Мій пафос зовсім у іншому: українська преса не може бути іншою. На порушення загальновизнаних у світі фахових стандартів її штовхає хибна система економічних стосунків не лише між ЗМІ та рекламодавцями, а й ширше — між ЗМІ та суспільством.

Почнімо з реклами. Який критерій для її розміщення в тому чи іншому виданні? Зрозуміло, кількість читачів. Як її визначають у Франції, Іспанії, Німеччині, Британії? За накладом (принаймні так було до останнього часу). Видавець ніколи не друкуватиме зайвих примірників, знаючи наперед, що їх ніхто не купить. І якщо його впіймають на брехні, репутаційні втрати явно перевищуватимуть миттєвий зиск. В Україні немає (ну, майже немає) газет чи журналів, наклад яких був би підтверджений незалежним аудитором. Тобто пишуть: 20 тис., 30 тис., 50 тис. — ніхто не впіймає за руку. Всі знають, що всі брешуть. Чудово! Але ж рекламодавцеві орієнтуватися якось треба? На допомогу приходить монополізована система рейтингів. Агенція дивним чином міряє читацьку аудиторію й виставляє оцінки. Коли їй вірити, виявиться, що одну копію газети читає 10—15 людей (чого в реальному житті не бувало від часів горбачовської перебудови). То навіщо мені боротися за якість, підвищувати компетентність, дбати про поінформованість і в такий спосіб збільшувати тираж, якщо простіше надрукувати 2—3 тис. екземплярів задля годиться, домовитися з агенцією про потрібне місце в рейтингу й поділити рекламні гроші?

Далі. З чого ж годуються (точніше, годувалися до наступу інтернету, який усіх видавців заскочив зненацька, — це окрема розмова) “якісні” газети та журнали в Європі й Америці? Перепрошую, з продажів. У тім-то й річ, що вітчизняний покупець згоден купити за 20 грн. одну каву в кав’ярні, але не придбає за ті самі гроші ані газету, ані журнал. Бо каві він вірить, а журналу — ні. Порочне коло: через брак довіри люди не готові платити за інформацію, й тому задовольняються її відсутністю або її сурогатом. Маніпуляцією. Пропагандою. Ось і все. Коли економіка “четвертої влади” поставлена з ніг на голову, суспільство позбавлене авторитетних підстав для прийняття щоденних рішень. І це одна з причин, чому в цьому, конкретно взятому суспільстві рішення приймає кількадесят людей, а їхня якість (і рішень, і людей, зокрема й прем’єр-міністрів) залишає бажати кращого. Можливо, не перша причина. Але й не остання.

Вплив ЗМІ на владу

США: “Вотергейт”. Побоюючись необрання на другий президентський термін у 1972 році, Річард Ніксон засновує Комітет переобрання президента, який використовує державні кошти проти своїх конкурентів. На гарячому спіймано людей президента, котрі встановлювали “прослушку” в офісі Демократичної партії (в будівлі комплексу “Вотергейт”), про що й написала газета Washington Post. Після офіційного розслідування Ніксон пішов у відставку.

Польща: Азартний скандал. У 2009 році газета Rzeczpospolita виявила, що міністр спорту Мирослав Джевецький та його підлеглі мали вплив на проект змін до закону про гральний бізнес, які допомогли б збагатитися близькому до міністра бізнесменові Ришарду Собесяку. В результаті міністр пішов у відставку, після чого відбулися ще чотири персональні заміни в уряді Дональда Туска. На думку видавця з польського відділу Axel Springer Міхала Кобоска, “політики тепер бояться контактів із бізнесом”.

Німеччина: Похибка військових. У вересні 2009-го в Афганістані німецькі літаки обстріляли дві цистерни, які належали талібам, не взявши до уваги, що поблизу перебували цивільні. Потерпіло понад 140 осіб, досі не оприлюднено точних даних окремо щодо кількості загиблих і поранених. Причини трагедії — німецьке Міністерство оборони було погано поінформоване своїми відділами в Афганістані. Справу розкручував Der Spiegel. І 29 листопада міністр оборони Ганс Йозеф Юнґ пішов у відставку.

Франція: Справа Геймарда. В лютому 2005 року тижневик Le Canard enchaîné розслідував те, як міністр економіки Франції Ерве Геймард за рахунок держави винаймає розкішні апартаменти. Щомісячна вартість оренди становила €14 тис. плюс витрати на паркінг (понад €3 тис.). Це збіглося в часі з закликами уряду до простих громадян бути економними. Міністр пішов у відставку.

Велика Британія: Парламентський скандал. 2009 року газета The Daily Telegraph опублікувала низку матеріалів, у яких наводилися факти зловживань членів парламенту. Переважно йшлося про купівлю за державні гроші дорогої нерухомості, здійснення ремонтних робіт тощо. Був проведений незалежний аудит витрат усіх парламентарів, після чого відбулися численні відставки, звільнення, виходи на пенсію.

Юрій МАКАРОВ