Чи почалась насправді боротьба з олігархами

“Атака на Ігоря Коломойського”, як її вже встигли охрестити оглядачі та екс­­перти, активізувала дискусії із приводу того, що саме відбувається в країні: початок процесу деолігархізації чи новий переділ сфер впливу. Тиждень також спробував проаналізувати наслід­­ки нещодавніх подій та нову диспозицію українського олігархату.

Ребалансування

Насамперед слід зазначити, що усунення від влади Януковича рік тому різко посилило роль олігархів у житті країни. Інакше й не могло бути в умовах еволюційної зміни влади, коли зберігався сформований ними старий парламент і залишалися недоторканними їхні економічні, політичні та медійні активи. Таким чином, система залишилася май­­же недоторканною, а через ослаблення держави та зростання зовнішньої загрози роль олігархів тільки посилилася. Проте розвиток подій упродовж наступного року суттєво змінив баланс сил у її межах.

У результаті перемоги на президентських виборах стрімко зросла політична вага Петра Порошенка. Активність у протидії сепаратизму та захисті країни від російської агресії посилила позиції глави Дніпропетровської ОДА Ігоря Коломойського, який дедалі більше претендував на роль “віце-короля Південного Сходу”. Тим часом поступово слабли позиції фаворитів попереднього режиму — заарештованого у Відні Дмитра Фірташа й особливо Ріната Ахметова. Останній у країні став асоціюватися з підтримкою сепаратистів, утратив значну частину активів і прибутків унаслідок анексії Криму та бойових дій на Донбасі. Дедалі менш затишно почувається Віктор Пінчук, який традиційно мав складні стосунки з Ігорем Коломойським. Водночас значно активнішими в політичному й економічному житті країни стали Ігор Єремеєв та Костянтин Григоришин.

Традиції української олігархії передбачали використання малопомітних важелів впливу на вла­­ду для отримання преференцій і доступу до державних активів та грошових потоків. Проте поведінка Ігоря Коломойського останнім часом вийшла за межі відповідної парадигми: він став пуб­лічно й демонстративно виявляти зневагу до офіційних інститутів влади, вдаватися до погроз рейдерськими захопленнями дер­­жавних активів.

Фактично Коломойський не бажав визнати владу Порошенка як глави держави, і це як усередині країни, так і назовні ставило питання про її керованість. Причому Ігор Валерійович на відміну від інших олігархів володів іще й ресурсом добровольчих батальйонів і, за даними джерел, постійно погрожував можливістю їх використання для захисту своїх бізнес-інтересів. За цих обставин приборкання норовливого магната стало питанням виживання для глави держави, і його підтримали в цьому Захід та інші олігархи.

Отже, ситуацію з Коломойським варто розглядати як елемент боротьби не з олігархічною системою взагалі, а швидше з одним її представником, який спробував стати над правилами, чим їй-таки і створив загрозу. Показово, що саме цими мотивами й пояснює нещодавні події сам пре­­зидент Порошенко. Так, в інтер­в’ю каналові ICTV 28 березня він заявив: “…якщо ми намагаємося побудувати в країні порядок, то вони (олігархи. — Ред.) — хаос. І пересування містом колонами техніки, і дивіденди Укр­­наф­­ти, і вбивство співробітника СБУ — це все хаос, який я терпіти не буду. Йдеться абсолютно не про прі­звища… каста недоторканих буде ліквідована”. Хоч глава держави й називає це “деолігархізацією”, але, як бачимо, йдеться лише про окреслення “червоних ліній”, вихід за які неприпустимий, та аж ніяк не про прагнення демонтувати систему як таку.

Іншим очевидним мотивом наступу на олігархів є усунення їх від “розпилу” прибутків державних підприємств, переважно монополій. Це було помітно як у випадку Укрнафти, під час конфлікту з Коломойським, так і у відносинах влади з такими українськими олігархами, як Дмитро Фірташ чи Рінат Ахметов. Перший торік утратив контроль над раніше “орендованими” державними Іршанським та Вільногірським ГЗК, продукція яких продавалася за заниженими цінами, а останнім часом зіштовхнувся зі спробами позбавити його облгази набутих у 2012 році розподільчих газових мереж. Ахметов утратив значну частину державних дотацій за “зеленим тарифом”, який нещодавно зменшили вдвічі, змушений був поступитися монополією в експорті електроенергії, так і не зміг пролобіювати фінансування коштом ДП “Енергоринок” своїх енергогенеруючих потужностей на захоплених терористами територіях.

Але й тут дуже важливо, щоб зрушення завершилися не просто зміною персоналій, які живлять свій особистий інтерес, паразитуючи на державних компаніях, а реальним надходженням/збереженням додаткових коштів у останніх та державному бюджеті. Наприклад, під час скандалу з Укртранснафтою представники команди Коломойсь­кого почали відверто вказувати на те, що підприємства, на яких донедавна живився Фірташ, зокрема Вільногірський ГЗК, і далі працьють за корупційними схемами, але тепер від цього свою частку отримують прем’єр-міні­­стр Арсеній Яценюк та його сірий кардинал Микола Мартиненко. Ласі шматки енергетичного ринку та привабливі активи, які втратили або можуть найближчим часом утратити Фір­­таш та Ахметов, за даними ЗМІ, або вже дістались, або мають дістатися російському олігар­­ху Костянтинові Григоришину.

Натомість наразі не йдеться про подолання монополізму олігархів як такого, а тим більше про позбавлення їх впливу на державну політику, який вони чинять через своїх депутатів чи навіть цілі політсили в парламенті й місцевих радах, власних ставлеників у ключових для регулювання тих чи інших секторів економіки державних органах, тощо.

Той-таки Коломойський до останнього блокував, наприклад, набуття чинності угодою про відкрите небо з ЄС, що загрожувала його монопольним позиціям на ринку авіаперевезень. І тут досі нічого не зроблено для виправлення ситуації. Зберігається тотальна монополізація енергетичного сектору країни олігархами, зорієнтованими на Росію — ворога, зокрема й в енергетичній війні: понад 70% обл- та міськгазів належать Фірташу, 30% виробництва електроенергії та понад 70% видобутку вугілля — ДТЕК Ріната Ахметова. Остання контролює і близько третини постачання електроенергії кінцевим споживачам через свої обленерго, найбільші з яких Київенерго та Дніпроенерго. Низка обленерго належить уже згаданому російському олігарху Костянтину Григоришину.

Нові фаворити

Останнім часом стали помітними нові фаворити, які стрімко нарощують свою частку в найбільш прибуткових і стратегічних ринках країни завдяки впливу у вищих ешелонах влади. Йдеться про групу волинського олігарха Ігоря Єремеєва, якого вважають основним конкурентом Коломойського на ринку нафтопродуктів, і про того ж таки Костянтина Григоришина. Ці двоє за своєю роллю, схоже, можуть незабаром стати аналогами Фірташа й Ахметова в часи Януковича.

Співвласник групи “Контині­­ум” Ігор Єремеєв як у поперед­­ньому, так і нинішньому складі парламенту має власну депутатську групу, яка раніше формаль­­но, а зараз фактично належить до правлячої коаліції. Андрій Пивоварський, його креатура, став одним із міністрів нинішнього уряду, а сама група “Воля наро­­ду” дуже часто голосує синхронно з коаліцією, іноді допомагаючи компенсувати брак дисципліни в її лавах. В оточенні Ігоря Коломойського не приховують конфлікту із групою Єремеєва, зацікавленість тієї у витісненні менеджменту Ігоря Валерійовича з Укртранснафти та Укр­­нафти й навіть називають цей мотив визначальним у нещодавньому протистоянні. Єремеєва вважають близьким до Ігоря Кононенка, бізнес-партнера й давнього товариша президента Порошенка.

Читайте також: Позавчорашній термостат

Проте значно більше на ува­­гу заслуговує постать іншого нинішнього фаворита — російського олігарха Костянтина Григоришина. Саме його креатурою вважається призначений за квотою БПП міністр енергетики Володимир Демчишин. Нещодавно депутат Верховної Ради від партії “Самопоміч” Лев Підлісецький звинуватив Григоришина в тому, що він установив тотальний контроль над оператором об’єднаної енергосистеми України держкомпанією “Укр­енерго” і здійснює там повну заміну кадрів “аж до начальників відділів”. Із підступами Григоришина ЗМІ пов’язували також зрив контрактів на постачання південноафриканського вугілля для потреб українських державних ТЕС торік восени.

Є підстави остерігатися, що постать Григоришина може стати для президента Порошенка тим самим, що й фігура Фірташа сво­­го часу для Віктора Ющенка. Григоришин і Порошенко — давні бізнес-партнери. Колись вони навіть разом намагалися викупити контрольний пакет акцій телеканалу “Інтер” у Ігоря Плужникова, а від 2007 року спільно контролювали Севастопольський морський завод. Тобто саме через Григоришина Кремль може здійснювати м’який вплив на Порошенка, як колись через Фірташа на Ющенка, ангажуючи його привабливими бізнес-схемами, які прив’язуватимуть Україну до Росії. Першими такими прикладами можна вважати контракти на постачання з РФ вугілля та електроенергії, укладені цієї зими.

І нікого не мають вводити в оману ті факти, що свого часу Костянтина Григоришина називали серед основних спонсорів Помаранчевої революції, що він є вихідцем із Запоріжжя, а левова частка його активів міститься в Україні (“Енергетичний стандарт”, в управлінні якого перебувають низка обленерго, Укррічфлот, Запорізький завод надпотужних трансформаторів “Супер”, Запоріжтрансформатор, Сумське машинобудівне науково-вироб­ни­че об’єднання ім. М.В. Фрунзе та ін.). Попри своє українське походжен­­ня, Григоришин є типовим російським олігархом, перспективи якого залежать насамперед від його зручності й корисності для Кремля. Сам він не лише громадянин РФ за паспортом, а й проживає в Москві, його бізнес тісно пов’язаний із російськими державними компаніями, де він має розгалужені зв’язки (Газ­пром, електроенергетична компанія “Интер РАО ЕЭС” та ін.).

За лаврами українського Іванішвілі

Принаймні два українські олі­гар­­хи можуть незабаром запустити амбітні політичні проекти, головною метою яких буде усунення від влади нинішньої коаліції або принаймні її основних дійових осіб.

В оточенні Коломойського не приховують намірів узяти реванш за поразку і приниження. Там категорично відкинули наміри гри в сепаратизм, але активізації участі в політичній боротьбі слід таки чекати. До цього заохочує закономірне розчарування части­­ни громадян у політичних силах правлячої коаліції, насамперед президентській та прем’єрсь­кій. Під впливом прогнозованого погіршення соціально-економіч­­ної ситуації в країні можна очікувати наростання цієї негативної для влади тенденції. Водночас переорієнтація розчарованого електорату на Опозиційний блок, найімовірніше, буде мінімальна. Його рейтинг якщо й зростатиме, то насамперед завдяки активізації пасивного на минулих виборах традиційного виборця ПР та/або КПУ.

За цих умов у Коломойського є можливість завести до місцевих рад, а в разі дострокових парламентських виборів і до парламенту значну кількість власних депутатів у складі однієї чи кількох політсил. Навряд чи він претендуватиме на статус публічного політика, принаймні тривалий час. Насамперед це ризиковано, адже завищені очікування швид­­ко обертаються ненавистю й роздратуванням. Проте може сформуватися більш чи менш широке об’єднання, покликане не допустити реваншу ворожих Коломойському Ахметова або ж Фірташа, а також ослабити вплив супротивників із нинішнього владного табору.

Стежиною, яку протоптав Бідзіна Іванішвілі, фактично прямує і ще один олігарх — Дмитро Фірташ. Судова справа проти ньо­­­­­го в Австрії поволі сходить нанівець через брак доказів, а сам він готується до тріумфального повернення в Україну з дедалі менш приховуваною прив’я­зкою до виборчого циклу.

Під час помпезного форуму “Україна завтра” у Відні на початку березня Дмитро Фірташ презентував власну ініціативу модернізації держави та шляху розвитку, альтернативного нинішньому. На зустрічі було анонсовано створення Агенції модернізації України, яке має підготувати покроковий план освоєння $300 млрд інвестицій, необхідних для його реалізації. Завершитися цей процес повинен до кінця вересня нинішнього року, тобто самого розпалу виборчої кампанії в органи місцевої влади (якщо вона не буде перенесена). Показовим є той факт, що дуже компліментарний телесюжет про цей захід відразу вийшов у Росії на “Первом канале”.

Дмитро Фірташ просигналізував, що робитиме ставку на популістську складову та повернен­­ня країни у фарватер Росії. Зокрема, зазначив, що важливо почати з конституційної рефор­­ми, покликаної забезпечити федералізацію або децентралізацію, “оскільки без вирішення цього завдання не можна нічого зміни­­ти”. А також наголосив, що, попри “всі болючі відносини з Росією, Україна повинна стати не плацдармом, а мостом між Європою, Росією та Азією. Ми повинні зробити єдиний ринок, а не дивитися в одну або іншу сторону”.

Оскільки ініціаторами модернізації виступили формально підконтрольна Фірташу Федерація роботодавців України й так само залежні від нього профспілки, то промова й ініціатива олігарха були насичені популістськими заявами, які він чомусь не поспішав реалізовувати на своїх численних підприємствах в Україні всі попередні роки. Зокрема, за його словами, “неправильна стратегія — поставити завдання і залучати інвесторів у країну дешевою вартістю праці”. Окрім того, він узявся критикувати нинішню вла­­ду за політику суворої економії, мовляв, “треба розуміти, що людям треба жити. Через 25 років — це добре, але нам треба щодня робити величезні кроки, щоб щодня ми могли бачити поліпшення ситуації і рівня життя”. Такі ідеї можуть виявитися популярними перед місцевими й, не виключено, достроковими парламентськими виборами, коли населення буде втомлене затягуванням пасків, що розпочалося 2014 року й посилилося 2015-го.

Поряд із проведенням таких потужних піар-заходів у Фірташа більш системно підійшли й до проблеми сприймання України в Європі. Скажімо, європейський інформаційний телеканал Euro­news разом із телегрупою Inter Media Group 13 березня оголосив про підписання ліцензійної угоди на швидкий запуск своєї української версії. Оскільки укладенню такої угоди з медіа-ресурсом Фірташа довго протидіяли найбільші (23,9% акцій) французькі акціонери Euronews, позитивного результату вдалося досягнути після того, як на початку березня 2015 року 53% акцій каналу за €35 млн неочікувано придбав єгипетський мільярдер Наґіб Савіріс. Цікавий збіг…

Необхідна умова

В умовах відсутності організованої політичної сили чи широкого громадянського руху, здатного взяти на себе відповідальність за розвиток країни та проведення кардинальних перетворень, а не їх імітації, схильність більшості населення до популізму й надалі використовуватимуть у власних інтересах ті чи ті олігархи. У країні все ще немає орг

анізованої прогресивної сили, здатної за­­пов­­­­нити місце, звільнене в разі витіснення олігархів  із політики. Його можуть заповнити або представники великого бізнесу меншого калібру (а це хіба що додасть нестабільності), або нинішні бюрократія й силовики (і це теж нічого доброго країні не обіцяє).

Для проведення реальної, а головне, результативної деолігархізації, яка посприяла б динамічному розвиткові країни, потрібна організована альтернати­­ва у вигляді інституційно оформленого громадянського суспільства або потужних і організованих політичних сил, базованих на активній участі малого й середнього бізнесу. Відчайдушна боротьба на Майдані має дістати продовження в нових формах, інакше жодна безстрашність у поваленні режиму й смерть сотень героїв ані цього разу, ані в майбутньому не змінять системи, в межах якої й надалі існують усі парламентські політичні сили.

Олесь ОЛЕКСІЄНКО