Чи напишуть книжки про роботу Нацбанку в часи війни?

Керівництво Національного банку спочиває на лаврах.

Інфляція знижується навіть швидше, ніж очікував сам НБУ, обмінний курс залишається відносно стабільним, досягнуто домовленості з МВФ про укладення програми розширеного фінансування на чотири роки обсягом 15,6 млрд дол., незважаючи на повномасштабну війну.

Авторитетне англійське видання Central Banking невтомно присуджує НБУ нагороду за нагородою. На хвилі ейфорії НБУ координує проведення в Україні міжнародної інформаційної кампанії з фінансової обізнаності Global Money Week (“Всесвітній тиждень грошей”), а в її ж рамках починає другий набір у Школу фінансової грамотності для педагогів “Талан”. У травні ж має відбутися Шоста наукова конференція НБУ та Київської школи економіки для студентів і молодих дослідників на тему “Банківський сектор та монетарна політика: перспективи розвитку”.

Тобто Національний банк системно працює над поширенням фінансової обізнаності серед громадян України різного віку. Проте й сам не зупиняється на досягнутому.

На початку березня НБУ оприлюднив пріоритетні напрями власних досліджень до 2025 року, актуалізовані з урахуванням воєнних реалій. Перелік напрямів не має принципового значення, кожен охочий може ознайомитися з ним за посиланням.

Важливо інше. НБУ в “пріоритетних напрямах” констатує, що дослідження є надзвичайно важливою функцією центрального банку, який може і має створювати нові знання, щоб адаптуватися належним чином у мінливому середовищі.

Ці “нові знання” Нацбанк несе в маси, зокрема, шляхом участі аналітиків і дослідників у публічних дебатах і наукових заходах, що, за логікою НБУ, “сприяє посиленню підзвітності та прозорості центрального банку та, відповідно, підвищенню довіри до процесу прийняття рішень центральним банком, та в результаті — до його політики”.

Як саме участь дослідників із Нацбанку в наукових заходах сприяє посиленню його підзвітності, залишається лише здогадуватись. Адже у статті 51 закону про НБУ, яка визначає поняття його підзвітності, немає жодного слова про публічні дебати та наукові дискусії.

Творці “пріоритетних напрямів” зазначають, що комунікація центрального банку стає дедалі важливішим елементом монетарної політики. З цим складно не погодитись, оскільки без специфічного інформаційного супроводу багато рішень Нацбанку у сфері монетарної політики навряд чи були б сприйняті суспільством.

Річ у тім, що, окрім гучних і привабливих гасел, уся ця науково-просвітницька активність НБУ має цілком конкретну і прагматичну мету: сформувати комфортну для себе суспільну думку та “герметизувати” професійну спільноту. Цій справі НБУ віддається на повну, не надто перебираючи засобами. Як казав один непересічний німець, брехня, повторена тисячу разів, стає правдою.

У межах такої “інформаційної бульбашки” ні в кого не має виникати сумнівів у щирості дій і намірів НБУ. За правилами жанру, ніхто, скажімо, не мав би поставити запитання, наскільки правомірним є прагнення Нацбанку збільшувати “привабливість гривневих активів”. А таке запитання є принциповим, оскільки саме цим було обґрунтовано підвищення облікової ставки до надвисокого рівня 25% улітку минулого року.

Де сказано, що НБУ повинен дбати про захист доходів і заощаджень та збільшення привабливості гривневих активів?

Цілі регулятора визначено статтею 6 закону про НБУ. Серед них є стабільність грошової одиниці, цінова та фінансова стабільність (що в комплексі якраз і захищає заощадження), сприяння додержанню стійких темпів економічного зростання і навіть підтримка економічної політики Кабінету міністрів України. Але в законі немає жодного слова про “привабливість активів”!

Як засвідчила практика другої половини 2022 року, логіка НБУ не спрацювала. Підвищення облікової ставки практично не позначилося на ставках за депозитами, що зрештою змусило Нацбанк вдатися до “архаїчного”, проте дієвого інструменту — підвищення нормативів обов’язкового резервування для банків.

Обмінний курс є фіксованим і тримається за рахунок численних валютних обмежень і безпрецедентних інтервенцій НБУ з продажу валюти. Потенціал зростання готівкового курсу обмежений доходами громадян, які зазнали істотного падіння. Те саме стосується й інфляції, яка знижується за рахунок пригніченого споживчого попиту. До чого тут облікова ставка?

Проте результатом підвищення облікової ставки стали зростання вартості обслуговування державного боргу, стрімке збільшення процентних витрат НБУ за депозитними сертифікатами (що фактично є недоотриманими доходами бюджету), а також унеможливлення кредитування реального сектору економіки поза державними програмами. За межами “інформаційної бульбашки” НБУ такі результати сприймаються не інакше, як злочин проти власної держави.

В умовах війни та неможливості забезпечити цінову стабільність безумовним пріоритетом НБУ мали б статине підвищення “привабливості гривневих активів”, а питання фінансування дефіциту бюджету та, відповідно, проблема державного боргу. Якщо звузити, то критично важливим питанням, яким мав би перейматися Нацбанк, є ціна обслуговування боргу, тобто ставка за державними облігаціями. Зважаючи на збільшення потреби у борговому фінансуванні, НБУ мав би зробити все можливе й неможливе для того, щоб ця ставка не зростала, а в ідеалі — знизилася.

Це добре розуміли керівники провідних центральних банків у роки Другої світової війни, зробивши висновки з наслідків Першої світової. Але для цього потрібно мислити як державник, а не як рантьє.

НБУ, натомість, ставить перед собою діаметрально протилежну мету — домогтися підвищення ставок за державними облігаціями, діючи виключно в інтересах фінансових посередників, зокрема банків. Тим самим Нацбанк значно збільшує ризик знецінення гривні у майбутньому (як засобу зменшення боргового тягаря).

Усе це є зворотним боком “незалежності” Національного банку, якою він втішається з доброї волі суспільства і влади. Ви будете здивовані, але закон про НБУ не передбачає жодної “незалежності” — лише “економічну самостійність”.

Ще 20 років тому нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц у своїй статті Big lies about central banking звертав увагу на серйозні вади концепту незалежності центрального банку з виключною орієнтацією на цінову стабільність. На його думку, технократи та гравці фінансового ринку, які отримують зиск від такого інституційного устрою, виконали вражаючу роботу, переконавши багато країн у його перевагах і необхідності сприймати монетарну політику як технічне питання, що має стояти над політикою.

Іншими словами, “незалежність” центрального банку означає ніщо інше, як виведення його за межі демократичного процесу та звільнення від відповідальності за наслідки ухвалених рішень (передусім у сфері монетарної політики).

Тобто Національний банк, виявляючи неабияке завзяття у царині досліджень і просвітницької діяльності, всього лише намагається зробити в прискореному режимі те, що інші центральні банки зробили “плавно” кілька десятиліть тому. І через це часто перегинає палку та водночас не встигає за розвитком подій.

Бо якби Національний банк ішов у ногу з часом, то ґрунтовно вивчати слід було б не “можливість майбутнього перегляду інфляційної цілі” (як передбачено пріоритетними напрямами досліджень), а саму доцільність впливу на інфляцію засобами монетарної політики, у той час як зростання цін зумовлене витратами/шоками пропозиції.

Загалом НБУ варто було б виявити повагу до українського народу (тобто до свого власника) і відмовитися від ретрансляції давно дискредитованих практик, доводячи їх до абсурду. А також не вдаватись до інфантилізму, розповідаючи “просто про економіку” людям, які голіруч зупиняють танки. Не кажучи вже про людей, які роблять це зі зброєю в руках.

Українці перебувають на вістрі боротьби демократії проти деспотії, а тому заслуговують на те, щоб плодами їхньої боротьби не користувалась у власних інтересах купка технократів і фінансових спекулянтів. Якщо Україна здатна змінити світ, то НБУ з позиції “центрального банку року” міг би вийти із зони комфорту і запропонувати світу рецепт повернення монетарної політики на службу суспільному благу. І про це написали би в книжках.

Михайло ДЖУС, завідувач відділу грошових ринків GROWFORD Institute