Болонське судно й українські айсберги

Останнім поштовхом до написання цього матеріалу стала потужна хвиля протестів студентів... у Німеччині. Ця країна теж долучилася до Болонської системи. Але студенти там швидко розібралися що й до чого! Можливо тому, що платять за навчання іншими купюрами і суми тих грошей інші. Спостерігав за протестами по телевізору і на різних каналах. Українські канали дали в ефір інформації по 20—30 секунд в рубриках “цікаве”, закордонні — великі аналітичні матеріали. Посеред іншого відразу впадали у вічі лозунги, під якими протестували студенти: “Поверніть нам педагогів!” та “Ми хочемо навчатися, а не писати домашні завдання!” Дійсно: там відразу розібралися! А що у нас?

Не думай про години звисока...

Про впровадження в українську вищу освіту методів і принципів Болонської системи написано багато. Мені здалося, що основні дискусії велися в царині загального, так би мовити стратегічного! Але досвід впровадження в Україні нового протягом уже багатьох десятиліть доводить — цікаві проекти розвалюються, зіштовхнувшись із суто вітчизняними реаліями. “Маленькими” такими реаліями.

Проаналізуємо. В основі манери викладання за Болонською системою — жорсткий та серйозний перерозподіл часу, відведеного на засвоєння тих або інших знань. Значно більше покладено на самостійну роботу студента. Значно менше сучасний студент зустрічається з педагогом на лекціях та практичних і семінарських заняттях. Це відбулося тому, що підрахунок кількості часу педагогічного навантаження ведеться у так званих кредитах, які розподіляються між так званими модулями — кредитно-модульна система! І якщо раніше базовий “кредит” мав 54 години, то тепер 36. І якщо раніше у двох модулях було 108 годин, то тепер — 72. На таку систему українська вища освіта переходить стрімко і рішуче!

А де ж той айсберг — очікуєте ви, прочитавши назву? А тут все просто: для того, щоб українському педагогу отримати гроші за виконану роботу у розмірі 100%, 75% чи менше (заробити “ставку” чи “півставки”), йому потрібно пропрацювати певну кількість часу. Про українських педагогів “дбають”, забороняючи багато працювати. Скажімо, стаття 49 “Робочий час педагогічних та науково-педагогічних працівників” Закону про вищу освіту встановлює максимальне навчальне навантаження для науковопедагогічних працівників, яке не може перевищувати 900 годин на навчальний рік. А максимальне навчальне навантаження педагогічних працівників не може перевищувати 720 годин на навчальний рік. Виходячи, очевидно, з цих застережень, встановлені й певні погодинні навантаження для педагогів. Хоче старший викладач отримати свої 100 відсотків грошей (“ставку”), мусить виробити 860 годин педагогічного навантаження. Хоче доцент: працюй 750 годин. Ці параметри залишилися незмінними, напевне, ще з часів СРСР! І їх самостійно закладають українські виші. Головне, щоб виконати норми статті 49 вищезгаданого закону. А кредит болонський, нагадаю, схуднув в Україні сьогодні! До чого це призвело? Правильно: до катастрофічної нестачі годин, потрібних для навантаження педагогів! Це, у свою чергу, спричинило скорочення живих педагогів — задля того, щоб іншим живим набрати години! (Відтак навантаження на кожного педагога суттєво збільшилося, зарплата ж залишилася без змін). Це також позначилося й на тому, що навчальні заклади фізично не можуть запрошувати цікавих і потрібних людей до викладання “за сумісництвом” — годин немає.

Питання про те, що українські викладачі працюють у кілька разів більше, ніж іноземні колеги, неодноразово ставилося перед Міністерством освіти та науки України. Ставилося публічно в ефірі та письмово у запитах. Ввели болонський підрахунок— терміново змінюйте підрахунок пострадянський! Але результатів жодних. І знову українські педагоги з острахом очікують наближення чергового 1 вересня — часу чергового підрахунку годин педагогічного навантаження. За “радянськими” нормами. Міністерство освіти в офіційній відповіді на мій запит поінформувало: усно— знаємо, прагнемо до Європи, письмово— “...здійснюється робота щодо розробки нових нормативних документів щодо організації навчального процесу...”

Не всі контрольні під контролем

Відразу попереджаю, що в цій частині ми аналізуємо проблему з точки зору українського педагога. Болонська система вимагає: кожний навчальний модуль кожної дисципліни має закінчуватися модульною контрольною роботою. Логічно: засвоїв — доведи! В Україні логічним продовженням цієї аксіоми... стали приміщення кафедр та квартири педагогів, завалені тисячами примірників модульних контрольних робіт. Що це за “совок”, подумаєте ви, — на дворі і в ефірі бездротовий цифровий інтернет, а він про алергію на пил! Ну добре: про кучугури робіт — це образ такий, для підсилення сприйняття. Я про інше — про десятки тисяч годин, протягом яких українські педагоги ці роботи перевіряють. Біля комп’ютера чи то під гасовою лампою — не має значення.

Далекоглядне українське Міністерство освіти і науки про цю проблему подбало — видало відповідний наказ № 450. Видало ще далекого 7 серпня 2002 року. Цей наказ має довгу, але важливу назву “Про затвердження норм часу для планування і обліку навчальної роботи та переліків основних видів методичної, наукової й організаційної роботи педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів”. Якраз цей наказ і вказує, скільки годин “важить” у педагогічному навантаженні лекція, семінар, проведення практичної роботи тощо. Є там і важливі для нашого дослідження параметри: “Перевірка і приймання контрольних (модульних) робіт, передбачених навчальним планом...” Роботи ці можуть виконуватися студентами і під час аудиторних занять, і самостійно. Педагог “отримує” за перевірку таких робіт по 0.25 та по 0.33 години за кожну роботу. Логічною виглядає така методика підрахунку навантаження українського педагога: кількість студентських робіт множимо на відповідну кількість модульних контрольних і на 0,33 (або 0,25). Але міністерство чітко не вказало, як такі години рахувати і чи є такий підрахунок для навчальних частин українських вишів обов’язковим. Коли я зателефонував до Департаменту вищої освіти МОН, то виявилося, що факти “забав” з підрахунками у вишах України зовсім не поодинокі і давно відомі в міністерстві. У моєму архіві є “цікаві” зразки підрахунку, з яких чітко випливає, що педагогам “забували” порахувати сотні годин навантаження! У міністерстві навіть запропонували повідомити, де і яким педагогам “забули” порахувати. Я вчинив по-іншому: спрямував до Міносвіти офіційний запит.

До уваги всіх педагогів України: маємо важливу офіційну відповідь за підписом Директора департаменту Міністерства освіти і науки України Ярослава Болюбаша. Чорним по білому (цитую): “наказ №440... є обов’язковим для вищих навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування”; “...розрахунок навчальної роботи викладача (для групи з 25 студентів. — Авт.) має вигляд: 2 х 25 х 0.33=16.5 години...”

Здається один з українських “айсбергів” вчасно помічений. Лишається ще один...

Олександр ЗИРІН, незалежний оглядач