Анґела-законодавиця: ціна пакту про зменшення бюджетного дефіциту — наростання дефіциту демократії

Але діти Європи вже волають у пустелі: “Як довго ще, о Господи, мучитиме нас режим суворої економії?”

Меркель тримає в таємниці пророцтво про політичний союз. Проте нині й повсякчас зменшення дефіциту — єдиний шлях до праведності, каже вона. Погляньте на Італію та Іспанію: ринки заспокоїлися, щойно почалися серйозні реформи. Подивіться на Грецію, відповідають невіруючі: нав’язане Євросоюзом скорочення бюджету штовхає її в безодню рецесії і заворушень, все ближче до хаосу та дефолту. А Португалія свідчить, що Греція така не одна.

Дехто вбачає надію в тому, що Меркель ще не зробила. Вона не заблокувала призначені на березень дебати щодо збільшення фонду стабілізації євро. Не зажадала повернення невикористаних коштів ЄС, а замість того дозволила перекинути їх на проекти, спрямовані на стимуляцію зростання і створення робочих місць. І не вразила караючою десницею Європейський центральний банк за надання фінустановам маси ліквідності. Утім, у землю обітовану, яка тече євробондами і в якій ЄЦБ надає позики суверенам, нинішнім політикам поки що не ввійти.

У третій рік європейської боргової кризи на лідерів держав тиснуть із різних боків: ринки боргових зобов’язань погрожують загнати їх у стан неплатоспроможності, євросоюзні інститути озброїлися новими повноваженнями для моніторингу бюджетів та економічної політики, а керівники-колеги не соромляться сунути носа в сусідські справи.

Такий натиск витримати майже неможливо. Анґелі Меркель і Ніколя Саркозі вистачило лише обмінятися багатозначними усмішками — і долю прем’єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі було вирішено. Грецького прем’єра Георгіоса Папандреу також змістили з посади під об’єднаним тиском “Меркозі”. Новий бельгійський уряд на чолі із соціалістом Еліо ді Рупо згорнув омріяні соціальні програми через загрозу санкцій Євросоюзу (а загальний страйк змусив лідерів — учасників саміту приземлятися на військовому летовищі).

А що ж громадяни? Їм не надто дають можливість висловитися з приводу втрат національної прерогативи. Звісно, демократична політика якраз і означає участь у створенні та розподілі багатства. Але проект фіскального договору був укладений так, щоб уникнути референдумів, особливо в Ірландії (хоча суди можуть із цим не погодитися). Навіть якщо його буде винесено на голосування, він усе одно набере чинності у разі схвалення 12 із 17 членів єврозони. Країни, які не ратифікують договору, з 2013 року не отримуватимуть більше допомогу для боротьби з кризою.

Незважаючи на заворушення в Греції та протести в інших країнах, страх перед економічним крахом усе ще стримує вибух народного невдоволення. “У періоди рецесії легше просити людей іти на жертви, ніж у часи достатку”, — вважає високопосадовець із Брюсселя. Технократи в Римі та Афінах усе ще покладаються на підтримку владних партій. У більшості інших урядів ЄС біля керма перебувають правоцентристи, які зазвичай вірять у консолідацію бюджету.

Але цей консенсус дуже крихкий і, можливо, незабаром зазнає перевірки на міцність. У квітні Греція, ймовірно, проведе вибори, на яких, не виключено, переможе лідер консервативної опозиційної партії “Нова демократія” Антоніс Самарас. Він злить європейських лідерів тим, що лише частково підтримує міжнародну програму реформ. Чи дозволить єврозона Греції оголосити дефолт, якщо той опиратиметься диктату ЄС? У Франції Франсуа Олланд, якому опитування громадської думки пророчать перемогу на травневих президентських перегонах, хоче переглянути фіскальний пакт. Важко уявити собі, що Меркель позиватиметься на Олланда до суду, якщо останній раптом відмовиться приймати правило збалансованого бюджету.

Такими викликами можна пояснити німецьку політику важкої руки. Рішення Меркель агітувати за повторне обрання Саркозі президентом видається непродуманим. Заклик німецької офіційної особи призначити “бюджетного комісара” з правом вето грецьких видатків уже викликав звинувачення ФРН в намаганні поставити над Грецією “Гауляйтера”. Канцлер ФРН від цієї ідеї відхрестилася, але її плани інтенсивнішого “контролю”, можливо, відрізняються ненабагато. Усе це розпалює антинімецькі настрої.

Дехто вважає, що виборні національні уряди нищаться антидемократичною Європою. Це поверхове враження. Для кількох держав ЄС — гарантія демократії. Багато з них вважали б за краще поступитися своїм суверенітетом на користь Європи, де вони мають якийсь вплив, аніж здати його фінансовим спекулянтам. А члени монетарного союзу, звичайно, мають право протестувати, якщо інші діють необачно. Зрештою, це країни вирішують, чи приєднуватися їм до Євросоюзу або навіть до єврозони.

Усе ж таки ЄС не схожий на інші міжнародні клуби. Він радикально втручається у внутрішні справи своїх членів. Вихід із єврозони був би важким і надзвичайно болючим. Процес ухвалення рішень у Союзі для більшості людей незрозумілий.

Погляньмо на невиборну Європейську комісію. Можливо, зараз вона і не така впливова в брюссельському силовому протиборстві, як колись, але отримує важливі повноваження стосовно країн-членів, зокрема повноваження рекомендувати санкції. Так, демократичні уряди надають незалежність багатьом важливим посадам від голів центробанків до суддів. Але комісія має і політичну, і технократичну роль. А в Раді міністрів, яка репрезентує виборні уряди, рішення приймаються в ході таємних кулуарних угод. Європарламент навряд чи може пишатися любов’ю виборців.

Тому громадяни почуваються безсилими. Їхні власні уряди залишаються лише для проформи, проте виборці не мають можливості викинути геть брюссельських нероб-бюрократів. Це небезпечно. Контроль над боргом і, що важливіше, запровадження реформ для сприяння зростанню потребують не один рік самопожертви й страждань. Це можна забезпечити, лише маючи сильний національний мандат. Без нього і національні уряди, і Євросоюз зрештою будуть дискредитовані.

The Economist, 2011