Американські друзі Януковича

“Брешуть без совісті, перекручують факти, на крадені гроші наймають наймитів в Європі, Америці, всередині країни...”

Віктор Янукович, 4 лютого 2011 року

Гнівний спіч про “наймитів”, виданий президентом на польсько-українському форумі у Варшаві, стосувався, звісно ж, вітчизняної опозиції. На щастя для гаранта, дати рішучу відсіч “наклепникам” є кому й без нього. Зокрема, цим активно займається Міністерство закордонних справ, яке останнім часом не стомлюється вустами своїх представників, навіть самого міністра Костянтина Грищенка, заперечувати в західній пресі будь-яку критику на адресу української влади. Й навіть напряму звертається до західних ЗМІ із роз'ясненнями, як “правильно” слід писати про цю владу (див. “Рупоризація”, Тиждень, №7/2011).

Ще одним ресурсом у справі відбілювання іміджу Банкової за кордоном є російські товариші. У жовтні минулого року українські журналісти описували їхню роль у дебатах довкола України на Парламентській асамблеї Ради Європи. Тоді депутат від Партії регіонів Юлія Новікова — сестра голови президентської адміністрації Сергія Льовочкіна — і голова російської делегації в ПАРЄ Константін Косачов та член Моніторингового комітету ПАРЄ від Росії Алєксандр Почінок обговорювали, як змусити європейців пом'якшити резолюцію щодо втручання СБУ в діяльність українських ЗМІ. А коли за кілька днів Віктор Янукович отримав із рук президента Франції Ніколя Саркозі орден Почесного легіону, українська журналістка Алла Лазарева, яка мешкає в Парижі, повідомила у своєму блозі на сайті ВВС, що нагороду для Віктора Федоровича “пробив” один із французьких депутатів, відомий як захисник інтересів Росії.

Проте крім політичних контактів є і такий інструмент, як лобізм. Англійське слово “лобі” найкраще перекласти неукраїнським, але зрозумілим кожному “кулуари”. Вважається, що робота лобістів полягає насамперед в організації зустрічей своїх клієнтів із політиками й державними діячами, а відтак уже клієнти мають зацікавити тих своїми ідеями. У США лобізм узаконено, і відповідні компанії повинні звітувати як про свої прибутки, так і про клієнтів. За цими звітами ревно стежать самі компанії, намагаючись не втрачати нагоди викрити порушення закону конкурентами. Понад те, політики й чиновники у США свідомі того, що є об’єктом лобістських устремлінь, і не вірять на слово “солодким голосам”. Отримати необхідне рішення, покладаючись лише на лобізм, доволі складно.

Однак бізнес є бізнес, і головне, щоби у “всесильність” лобістів вірив клієнт. Тож у тих самих Штатах завжди можна винайняти яку-небудь з численних піар-компаній, яка візьметься за формування вашого іміджу хоч в Америці, хоч у вас удома, хоч у всьому світі. Дослідивши, як у цьому напрямі працює нинішня українська влада, Тиждень переконався, що без російського духу не обійшлось і тут.

По чуже для своїх

Ще з десяток років тому західні PR-технології технології були для України новиною. Навіть партійні з'їзди тоді більше нагадували пізньорадянські “партгоспактиви”, без старанно вивіреної драматургії, професійно поставленого світла та прозорих суфлерів для промовців. Зміни розпочалися після того, як вибухнув “касетний скандал”, і тодішній президент Леонід Кучма опинився на певний час у міжнародній ізоляції.

Попервах траплялись кумедні випадки. Наприклад, у розпал президентської кампанії 2004 року київські журналісти мали нагоду відвідати приголомшливу прес-конференцію президента американської компанії Whitman Insight Strategies Бернара Уїтмена, який повідомив, що його фірма провела в Україні соціологічне дослідження і встановила однакові рейтинги кандидатів у президенти Ющенка і Януковича. Жодних супровідних даних щодо опитування американець не надав, а незабаром з'ясувалося, що Whitman Insight Strategies узагалі не мала жодного стосунку до соціології. Її спеціалізація — маркетинг і реклама.

Щось подібне, до речі, трапилось 2010 року, коли уряд Миколи Азарова звернувся для проведення аудиту діяльності уряду Юлії Тимошенко до американської компанії Trout Cacheris, яка зовсім не є аудиторською, а відома як адвокатська та лобістська контора. Представники фірми, яка отримала за роботу 23 млн бюджетних гривень, тоді заявляли, що лише “координуватимуть” роботу інших. “Іншими” виявились міжнародна юридична компанія Akim Gump Strauss Hauer & Feld, одним із клієнтів якої був Рінат Ахметов, та детективне агентство Kroll, до якого 2001-го звертався для розслідування “касетного скандалу” мультимільйонер і зять Кучми Віктор Пінчук (тоді воно заявило, що “говорити про причетність Кучми до зникнення Гонгадзе немає підстав”).

Серед західних компаній, що заручалися й заручаються підтримкою представників нинішньої влади для впливу на мізки українців, не можна не згадати й загадкового Американського інституту в Україні. За останні роки він провів кілька круглих столів та прес-конференцій у Києві, присвячених агітації проти вступу України до НАТО, а 31 січня виконавчий директор інституту Ентоні Сальвія відзначився колонкою в англомовній київській газеті Kyiv Post, де доводив, що Вікторові Януковичу за харківські домовленості та зближення з Росією слід… вручити Нобелівську премію миру (цікаво, що першим цю ідею публічно висловив ще в липні минулого року депутат від ПР Валерій Бондик).

Чужі серед своїх

Найвідомішим із західних неформальних радників Януковича в Україні, напевно, є американський політтехнолог Пол Манафорт. 2005 року американська лобістська та консалтингова компанія, партнером у якій він був, підготувала на замовлення української SCM пакет рекомендацій щодо виходу на міжнародні ринки. Таким чином Пол Манафорт, який раніше консультував низку кандидатів у президенти США, а також диктаторів Філіппін та Заїру, познайомився з власником SCM Рінатом Ахметовим, а через нього з Януковичем.

Саме Манафорт змусив до того цілком “совкових” регіоналів застосувати сучасні технології у рекламних роликах та масових заходах, а Януковича привчив усміхатися під час публічних виступів і за американський зразок підіймати руки у вітальному жесті. В одному з украй нечисленних коментарів (для газети New York Times) Пол Манафорт кілька років тому сказав, що не просто заробляє в Україні гроші, а “намагається відіграти конструктивну роль у розвитку демократії”.

До таких “будівничих”, вочевидь, варто зарахувати і президента організації “Проект перехідних демократій” Брюса Джексона. В інтерв’ю для газети “День”, даному 2 лютого, пан Джексон порівняв “простого чоловіка Януковича” з американським президентом Труменом і заявив, що той будує Україну, схожу “не на нову Білорусь, а на нову Польщу”, але не має підтримки. Натомість, на думку аналітика, Юлія Тимошенко та її “організовані” прибічники своєю критикою на адресу влади “знищують Україну”. Згідно з текстом інтерв’ю, того самого дня Брюс Джексон годину розмовляв із самим Януковичем (який розчулив його своїми стражданнями через високий рівень корупції в Україні). Крім того, американський гість зустрівся і з головою СБУ Валерієм Хорошковським. Однак мета зустрічей із такими високими особами лишилась за кадром. Автор інтерв’ю, працівник “Дня” Микола Сірук, запевнив кореспондента Тижня, що розмова з Джексоном відбулася із ініціативи журналіста.

Брюс Джексон — це колишній американський розвідник і колишній віце-президент авіавиробника Lockheed Martin, з яким тісно співпрацює Пентагон. Пан Джексон відіграв важливу лобістську роль у приєднанні до НАТО пострадянських країн Балтії.

Є і цікавіший момент: за даними американського видання Wall Street Journal, що посилалось на офіційні документи, 2005 року благодійний фонд, яким керували Джексон та його дружина, отримав $300 тис. від Ріната Ахметова. Коли наприкінці 2006-го Янукович як прем’єр-міністр відвідав Штати, місцеві газети писали, що його зустрічі з американськими посадовцями, включаючи віце-президента Діка Чейні, організували саме Джексон і Манафорт. Нічого особистого — лише бізнес.

По чуже для чужих

Таким самим бізнесом, напевно, слід вважати й контакти “республіканських яструбів” із вірною опорою Кремля — російськими олігархами. Все та ж Wall Street Journal у квітні 2007-го оприлюднила розслідування про те, як кандидат від Республіканської партії США на виборах 1996 року Боб Доул допоміг російському “алюмінієвому магнатові” Олєґу Дєріпасці домогтися скасування заборони на в’їзд до США. За даними газети, 2005 року пан Доул, який на той час був відомим лобістом, отримав від Дєріпаски $300 тис. за те, що візьметься до справи, і ще $260 тис. — коли росіянин таки здобув американську візу.

Як стверджують автори дослідження, ще змістовнішою була співпраця оточення Путіна й американських лобістів у процесі створення окремої держави Чорногорії і взяття російськими олігархами під контроль її промисловості й туристичного узбережжя. Тут знову знайомі прізвища. Вже згаданий Олєґ Дєріпаска вклав значні кошти у придбання економічних об’єктів у Чорногорії, тому що Путін заохотив його до цього, бажаючи отримати форпост на Середземному морі. Для проведення референдуму за незалежність Чорногорії у 2006 році кілька мільйонів доларів від російських олігархів отримали Рік Девіс і компанія Davis Manafort, у якій компаньйоном Девіса є той самий Манафорт — радник Януковича.

У тій же статті йдеться і про лобістів колишнього міністра телекомунікацій Росії Лєоніда Рєймана, якого на початку 2000-х у Росії називали одним із найбагатших людей в оточенні нового президента Путіна. В середині десятиріччя Рєйман, чиї компанії в США звинуватили у відмиванні грошей, звернувся через “Альфа-груп” до лобістської фірми Barbour Griffith & Rogers, співзасновником якої був нинішній губернатор штату Міссісіпі Хейлі Барбур. Фірма отримала загалом $2 млн.

Саме тут і можна відшукати зв’язки з нашими головними героями. Річ у тім, що ще в 2002—2003 роках Barbour Griffith & Rogers працювала в інтересах такої собі організації Friends of Ukraine (“Друзі України”). Як з’ясували американські журналісти чотири роки тому, насправді ця таємнича організація мала юридичну адресу в офісі самої ж фірми Barbour Griffith & Rogers, а її виконавчим директором виявився один зі співзасновників фірми. За час свого існування “Друзі України” сплатили Barbour Griffith & Rogers $320 тис. За що — невідомо. Але коли “Друзі України” безслідно зникли в 2004 році, британська офшорна компанія Foruper Ltd заплатила Barbour Griffith & Rogers уже $820 тис. Заснована ця типова “одноденка” була, як стверджували американські журналісти на основі даних розслідування Мін’юсту США, одним із адвокатів скандально відомого бізнесмена Сємьона Могілєвіча, чиї газові оборудки свого часу сколихнули весь Захід.

Тоді про це дуже багато писали не так в американській, як у російській пресі. Як виявляється, ще 2005-го в справі лобізму засвітились і українці — причому саме ті, кого у своїй державі не перший рік пов’язують з усіма цими схемами.

Усі свої?

2005 року все та сама фірма Barbour Griffith отримала ще через одну офшорку $98 тис. І того разу американським журналістам вдалося відстежити платника: ним виявилась нині вже неіснуюча Республіканська партія України, очолювана міністром палива і енергетики часів першого й другого прем’єрств Януковича Юрієм Бойком. Нині він знову обіймає цю посаду.

Не обійшлось і без співвласника RosUkrEnergo, нині — газового й хімічного магната Дмитра Фірташа. В 2004 році американський безпековий експерт Нейл Лівінґстон стверджував, за даними Wall Street Journal, що великі друзі російських олігархів із компанії Barbour Griffith та підконтрольна Фірташу кіпрська компанія Highrock Holdings по­­в’язані.

Усі ці зв’язки самі по собі можуть ні про що не говорити. Але варто нагадати, що саме в 2002—2004 роках Росія вперше розпочала серйозний наступ на українську газотранспортну систему. Коли ідея створення спільного газотранспортного консорціуму провалилася, зокрема, й через тиск США, Україну почали включати в непрозорі схеми на кшталт RosUkrEnergo, в яких були задіяні ті ж Бойко та Фірташ і які, урешті-решт поставили під загрозу енергетичну незалежність держави.

Ще з позаминулого року “газове лобі”, відоме також як умовна “група Фірташа”, в оточенні Януковича почало конкурувати з впливами Ріната Ахметова. Саме до цієї групи, зокрема, зараховують голову президентської адміністрації Сергія Льовочкіна, який опікується, крім усього іншого, й закордонним візитами президента. Ще наприкінці 2009 року, за допомогою того ж Манафорта, Льовочкін поїхав до Вашингтона домовитись про візит Януковича (тоді ще опозиціонера). Поїздка, щоправда, не відбулася. Але навряд чи варто сумніватись, що лідер оцінив зусилля соратників після того, як відвідав США уже в президентському статусі в квітні минулого року. Там, нагадаємо, Янукович домовився про передачу США українського збагаченого урану й удостоївся спільної фотосесії з Бараком Обамою.

Відповідно, слід гадати, були оцінені й зусилля заокеанських лобістів української влади. Інша річ, що в тісному клубку взаємопов’язаних інтересів американських функціонерів, лобістів і політтехнологів, російських і українських олігархів, нарешті, Газпрому та Кремля — Віктор Федорович може виявитися далеко не найголовнішим клієнтом.

Олександр МИХЕЛЬСОН