Вісім причин, чому “єврозакон” про медіа добрий, і одна причина, чому ні

Але насправді користь документа не обмежується позначкою “Made for the EU”.

Ось принаймні вісім причин вважати його одним із найважливіших парламентських досягнень року.

Причина перша: протидія агресору

Закон про медіа спрямований на посилення захисту інформаційного простору України від впливу держави-агресора.

Він містить обмеження діяльності російських медіа, власниками яких є громадяни РФ. Також закон забороняє поширення матеріалів, що ставлять під сумнів територіальну цілісність України та містять пропаганду на користь держави-агресора та її органів влади.

Ясна річ, російська пропаганда влаштувала цілу кампанію проти нашого закону, а речниця МЗС РФ Марія Захарова опустилася до відвертого хамства.

Що ж, це означає лише одне: ми все зробили правильно!

Причина друга: контент має бути українським

Закон створює базу для подальшого посилення позицій державної мови у медіа.

Зокрема, у ньому прописані визначення україномовної програми та фільму.

А мінімальна частка української мови на національному телебаченні поступово збільшиться з 75% до 90% — і не в липні 2024-го, як планувалося спочатку, а вже в лютому того ж року.

Причина третя: онлайн-медіа стають легальними

Закон поширюється на онлайн-медіа.

Досі для українського медіазаконодавства інтернету наче не існувало — не було ані вебсайтів, ані відеосервісів.

Регулювання ЗМІ буксувало в радянських часах, коли головним ЗМІ була програма “Врємя”. Тому за дотриманням закону телеканалами стежив регулятор, у той час як онлайн-медіа, навіть ті, що мають мільйонні перегляди, були такою собі сірою зоною.

Новий закон відповідає реаліям часу.

Він дає визначення платформам спільного доступу до інформації (Facebook, Twitter), до відео (YouTube) і OTT-платформам.

Одразу спростую чутки та фейки: блогерів не зобов’язують реєструватися, і Нацрада до них не прийде. Натомість для YouTube-блогерів є можливість добровільної реєстрації, якщо вони хочуть офіційно називатися медіа і добровільно підпадати під дію закону, отримавши статус журналістів і законодавчий захист своєї роботи.

Причина четверта: спільне регулювання

Закон передбачає участь органів спільного регулювання у визначенні найкращих практик у найбільш проблемних сферах.

Це можна проілюструвати прикладом про спонсорство або продакт-плейсмент чи потребою визначення мови ворожнечі.

Це — ті сфери, де законом передбачені загальні заборони чи обмеження, але деталізувати на нормативному рівні такі норми непотрібно і неможливо. За всього бажання не вийде розписати у законі чи нормативному акті величезний спектр можливих рекламних проявів, які повинні підпадати під регулювання для реклами. І так само неможливо формально описати усі можливі випадки контентних обмежень.

Тому подібну деталізацію суб'єкти ринку (тобто усі види медіа) спільно з регулятором можуть передбачати у відповідних кодексах поведінки, які, звісно, не можуть суперечити закону.

Ще одна новація стосується тих випадків, коли зареєстровані медіа припускаються порушень.

Ми запровадили систему приписів: це не санкції, а система інформування про помилки. Лише коли медіа має багато нескасованих приписів, тоді регулятор переходить на стадію штрафів.

Ну а якщо вже й штрафів буде чимало, а порушення системні та значні — регулятор звернеться до суду. Ліберально, чи не так?

Причина шоста: спочатку — суд

Позбавити телеканал ліцензії чи заблокувати зареєстроване онлайн-медіа можна лише через суд.

Варто підкреслити, що цей механізм дає більші гарантії свободи слова, аніж у низці європейських держав. У багатьох країнах ЄС регулятор може позбавити медіа ліцензії без суду, а вже потім медіа може оскаржити його рішення в суді. Згадайте відому історію про рішення латвійського регулятора щодо телеканалу “Дождь”: воно набуло сили відразу, і далі канал вирішував, чи починати його оскарження.

Цей приклад знову ж таки ілюструє, що наш закон — ліберальний.

Але є і виняток. Він виправданий.

За іншою процедурою відбувається зупинка роботи анонімних інтернет-сайтів — тобто тих, що вирішили не ідентифікувати себе і не підпадати під професійне регулювання.

Є категорія сайтів, які не містять жодних даних про редакцію, видавця тощо. Найчастіше до них застосовують епітет “зливні бачки”. Їх Нацрада може заблокувати своїм рішенням без попереднього звернення до суду, якщо вони систематично поширюватимуть заборонений контент — наприклад, вихвалятимуть “русскій мір”. Утім, навіть такі медіа матимуть змогу оскаржити заборону постфактум.

Якщо ж незареєстроване медіа має ідентифікаційну інформацію (є контакти редакції, визначений головред, зазначаються автори тощо) — то таке медіа не можна заблокувати без рішення суду, окрім як тимчасово, на 14 днів у виключних випадках.

Причина сьома: диджиталізація

Паперова бюрократія має відходити у минуле.

Суб’єкти регулювання будуть спілкуватися з Нацрадою через електронний кабінет. Він замінить листування з регулятором.

Ще одна дотична і приємна для медіа новація: дозвіл на супутникове мовлення суттєво подешевшає, а ліцензія замінюється на простішу за процесом реєстрацію.

Тут є окремий блок змін. Зокрема, “Суспільне” нарешті зможе робити спільні проєкти з іншими компаніями.

“Суспільне” має багато філій, має унікальний контент, тому сильні гравці ринку, в тому числі з-за кордону, обов’язково зацікавляться копродукцією — наприклад, це може бути документалістика про війну.

То що ж у законі погане?

Таке теж є.

Точніше, поганим є те, що до нього не увійшли певні статті, які мали би бути в оновленому медійному законодавстві. Йдеться про статті, що вдосконалюють регулювання передвиборчої агітації, роблять його відповідним сучасним реаліям, враховують досвід, який вже має Україна.

Наведу один із прикладів.

На кожних виборах бачимо “соціологічні опитування”, в яких маловідомий політик кладе на лопатки усіх конкурентів, а по факту набирає свої заслужені 1,5% голосів. Це лише один із прикладів нечесної агітації, яка має бути обмежена.

Мені приємно, що по більшості статей закону ми знайшли компроміс з іншими політсилами в парламенті. На жаль, все, що стосується виборів, виявилося неприємним винятком — через ультиматум частини політсил ми не змогли включити ці статті в закон “Про медіа”.

Тому я спільно з колегами вже зареєструвала законопроект ”Про внесення змін до Виборчого кодексу України щодо вдосконалення регулювання інформаційного забезпечення виборів та здійснення передвиборчої агітації”.

У ньому — зміни, що стосуються права журналістів на безперешкодний доступ до публічних передвиборчих заходів, відкритості інформації, що міститься в документах для реєстрації кандидатів та фінансових звітах, порядку поширення суб’єктами у сфері медіа матеріалів передвиборчої агітації в будь-яких формах, у тому числі в інтернеті тощо. Звісно, не забули ми й про вимоги до репрезентативних опитувань громадської думки.

Сподіваюся, що депутати, які дійсно бачать Україну в Європі, натиснуть зелені кнопки і в цьому випадку.

Критерій ЄС ще не виконаний

Але й це ще не все!

Щоб на 100% запровадити в українське законодавство аудіовізуальну євродирективу (що є одним з критеріїв, які ЄС визначив для початку переговорів про членство), ми маємо ухвалити також зміни до закону “Про рекламу”.

Робоча версія законопроекту з цього приводу вже надіслана до Єврокомісії, маємо надію зареєструвати законопроект вже у січні, попередньо врахувавши думки європейських експертів.

Ці зміни справді потрібні українському медіаполю.

Потрібні для нас самих, а не тільки для того, щоб виконати вимоги ЄС.

Наприклад, зараз ми не маємо жодних правил поширення реклами у вигляді продакт-плейсменту — але бачимо його у багатьох програмах та серіалах.

Закон зобов’яже вказувати факт продакт-плейсменту в титрах, заборонить продакт-плейсмент тютюну та рецептурних ліків. Також ми хочемо замінити погодинну квоту реклами. Тож попереду — ухвалення у Раді ще одного закону, що зробить наш медіаринок більш європейським.

Євгенія КРАВЧУК, народний депутат України, заступниця голови комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики у парламенті IX скликання. Фракція “Слуга народу”