Дрейф Вашингтона. У чому причина бездіяльності американців

Тільки 20 березня Білий дім нарешті вирішив надіслати інструкторів для навчання частин, щоправда, не армії, а Національної гвардії. Його представники публічно пояснюють причини такої політики, але в цій статті ми спробуємо проаналізувати, що ж стоїть за офіційними заявами.

Аргументи, залежно від спікера, бувають такі: Україна не є членом НАТО, тож ані США, ані Альянс не зобов’язані її захищати чи озброювати. Будапештський меморандум 1994 року не передбачає гарантій для Києва: у ньому є лише запевнення, яких можна дотримуватись, а можна й ні. Інші противляться наданню Україні фінансової допомоги, бо вважають, що гроші розкрадуть через усюдисущу корупцію, щоправда, останнім часом такий аргумент не звучить. Стосовно воєнного аспекту мотив такий: або в українській армії та її командуванні повно шпигунів РФ, або українці не знатимуть, як працювати з обладнанням, яке може надійти в межах допомоги. Про російське проникнення добре відомо. Що ж до другого аргументу, то афганські моджахеди, наприклад, були більш технологічно відсталими, ніж українці, але навчилися користуватися комплексами Stinger достатньо добре, щоб витурити зі своєї країни радянські війська. Тож цей аргумент приховує глибші підстави для ненадання допомоги Києву.

Три стовпи нерішучості

По суті, стримане реагування Вашингтона на агресію має такі пояснення. По-перше, в американському політикумі наголошують на важливості єдності союзників. Саме тому США воліють бути найповільнішим судном у конвої. Наші європейські партнери, вочевидь і цілком зрозуміло, бояться ескалації, адже ані морально, ані матеріально жодна європейська країна не готова визнати масштаби російської загрози й жертв, необхідних для протидії. Торік, попри війну в Україні, чимало урядів Європи зменшили витрати на оборону. Понад те, практично кожна європейська держава, а заодно й Вашингтон переконані не лише в тому, що вони не зобов’язані захищати Україну, а й у тому, що забезпечення її зброєю тільки погіршить ситуацію. І тут можна говорити про “ескалаційне домінування” Росії.

По-друге, для РФ та Путіна Україна має життєво важливе значення, чого не скажеш про Європу й Америку. Остання значно більше переймається загрозою від “Ісламської держави” та Ірану. Крім того, дехто в Білому домі й Вашингтоні досі сподівається відновити переговори про контроль над озброєннями, в яких Росія була б незамінним партнером.

Оскільки ці загрози нібито серйозніші, а Україна не така критично важлива, зараз і в майбутньому нам знадобиться допомога Росії. Люди, котрі мислять такими аргументами, наголошують, що позаяк нічого ліпшого за санкції вони зробити не можуть, то озброєння Києву відправляти не варто, адже це спровокує Путіна на таку ескалацію, з якою їм не впоратися. Або, в гіршому разі, це напруження може вилитись у велику, навіть ядерну війну в Європі. Тут вони говорять про асиметричні амбіції: мовляв, Росії Україна потрібна більше. А коли точніше, бояться Путіна більше, ніж він нас. Водночас чимало високопосадовців вважає, що РФ безповоротно занепадає. Тож українцям треба навчитися існувати з нею, спостерігаючи за її поступовим послабленням, як німці колись прожили 28 років із муром, адже будь-яка альтернатива гірша.

Нерозуміння триває

Насправді ці аргументи свідчать про стратегічну неграмотність та некомпетентність як Адміністрації Обами, так і європейців і, що гірше, про страх та брак волі до протидії стратегічним реаліям. Поза сумнівом, Україна має життєво важливе значення для Путіна, який вирішив, що від неї залежить майбутнє його та Росії. Але західні уряди не усвідомлюють, що вона так само важлива для їхньої та загальноєвропейської безпеки, якщо не для всього світового порядку. Кремлівський лідер хоче не просто поставити хрест на будь-якій можливості існування суверенної Української держави, а й знищити весь порядок, створений у 1989—1991 роках, і його речники та апологети дедалі більш відкрито про це говорять. Ухиляючись, попри наші обіцянки, від захисту України та цього порядку, ми сприяємо європейській кризі й поглиблюємо її.

Такі аргументи нагадують слова Черчилля про боязких європейських лідерів, які намагалися задобрити Гітлера й Муссоліні в надії, що “коли достатньо нагодують крокодила, та він з’їсть їх останніми”. Вони відмовляються визнавати загрозу з боку Росії, сподіваючись, вочевидь марно, що від Путіна можна відкупитись і знайти лазівку, яка дасть йому змогу гідно вийти із ситуації, а нам усім повернутися до business as usual. Такий підхід свідчить не лише про страх перед Росією і готовність пожертвувати будь-чим, аби тільки захистити власну свободу та безпеку, а й про нерозуміння того, що, навіть коли Путін зупиняється, аби передихнути, він усе одно піде далі. Мінськ-2 зривається вже, бо Росія щодня порушує угоду.

Так само недоречним є аргумент про ескалаційне домінування Росії. Деякі політики звертаються до концепції дії — протидії Роберта Мак-Намари, не усвідомлюючи, що її неефективність доведено ще 30 років тому. Не зважають вони й на ознаки того, що російська армія, можливо, переживає кульмінаційний період. Великі втрати (зокрема, за даними НАТО) змушують Москву формувати підрозділи з жителів Далекого Сходу, випускати в’язнів із тюрем, обіцяючи їм свободу та гроші. Крім того, РФ витрачає масу боєприпасів, тоді як її економіка занепадає і витрати на оборону стають дедалі обтяжливішими. Тим часом НАТО, найпотужніший військовий альянс у світі, не робить майже або й зовсім нічого. Ніхто не обмірковує стратегічних планів не лише щодо відправки озброєнь до України, а й щодо поєднання зброї, військових навчань, масштабної економічної допомоги для просування реформ, експорту енергоресурсів для послаблення економіки РФ та її позицій у Європі, а також щодо масштабної інформаційної кампанії для нейтралізації домінування Кремля в медіа-сфері. Ці лідери відмовляються й не можуть зрозуміти, що стратегічна відповідь Москві (відібрати ініціативу в неї і змусити Путіна перейматися перспективою ескалації з нашого боку, а не самим хвилюватися через ескалацію з його подачі) цілком реальна для нас. Натомість Вашингтон і європейські столиці завмерли в переляку, самоза­спокоюванні й небажанні сприймати Росію та її загрози серйозно.

Росіяни кажуть, що в страху великі очі. Це слушно, мабуть, лише тоді, коли потенційна жертва короткозора й боязлива. Москва уже готується до нового наступу, щоб захопити ще більше українських земель, а ми можемо запропонувати у відповідь хіба що демагогію та дедалі більше сигналів браку єдності й лідерства у ЄС. Можемо називати наше дотеперішнє реагування на події політикою, але точніше було б сказати, що це боягузлива й ганебна відмова від політики та стратегії. Й обходитиметься вона щораз дорожче, обернувшись неминучою масштабною кризою, яка радше рано, ніж пізно, вдарить не лише по Україні, а й по Європі, а може, й по США.

Стівен БЛЕНК, старший науковий співробітник Американської ради з питань зовнішньої політики