Уроки Грузії Україні

В понеділок в прямому ефірі “5 каналу” Ніно Бурджанадзе, екс-спікер Грузії, яка нещодавно залишила посаду через те, що не погоджувалась з курсом президента Саакашвілі, зі сльозами на очах закликала міжнародну спільноту зупинити російську агресію проти власної країни. Виступ Ніно Бурджанадзе зворушив і дещо здивував українську громадськість. Виявляється, є країни, близькі нам за типом політичної культури, керівництво якої розуміє, що таке “не час для політичних інтриг”... У влади цієї країни не виникає питання суверенітету чи приналежності тих чи інших територій.

Грузія виглядає єдиною у прагненні зберегти цілісними свої кордони. Заява грузинських олімпійців, відмова співака Вахтанга Кікабідзе від концертів у Росії, узгоджені виступи політиків та дипломатів — практика поведінки цивілізованої країни, і не лише під час зовнішньополітичних конфліктів.

Водночас досі не вималювалась лінія поведінки української владної верхівки. Активна позиція Ющенка поки що не знаходить сильної підтримки серед вітчизняного політикуму. Млява реакція як провладного, так і опозиційного таборів на кавказькі події свідчить про цілковиту дезорієнтацію наших можновладців — тоді, як весь світ готувався до загострення агресивної поведінки Росії, українці за власними чварами не встигли (чи не змогли?) виробити не те що стратегію чи навіть тактику поведінки, а хоча б підготувати низку суттєвих заяв. А хтось ще говорить, як важливо Україні правильно себе вести у цьому конфлікті. Хтось цю правильну поведінку розробляв?

Ми говоримо з експертами про те, наскільки адекватною ситуації є поведінка українських політиків у конфлікті між Росією та Грузією.

Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента”:

— Гадаю, що це дуже неоднозначна й суперечлива ситуація, тому багато політиків мовчать. Мабуть, найпослідовніше повівся в цій ситуації Президент Ющенко. Він висловив солідарність із Саакашвілі, прибув до Тбілісі й ніби підтвердив свої зобов’язання та союзницький статус Грузії. Але при цьому є й інший бік проблеми — адже нас пов’язують, принаймні, формально, відносини стратегічного партнерства з Росією. Росія для нас об’єктивно і реально є стратегічним партнером в економічному плані. Та й у соціальному також, оскільки багато ниток пов’язують дві наші країни.

Чому відмовчується Тимошенко? На мою думку, Тимошенко чудово розуміє, по-перше, неоднозначність ситуації, яка зараз склалася. Я гадаю, що по-людськи, політично, з урахуванням того, що її також пов’язують особисті дружні відносини з Саакашвілі, вона, звісно, на боці Грузії та самого Саакашвілі. Інша річ, що Тимошенко — політик. І вона чудово розуміє, що діяти слід дуже обережно. Вона не може ось так відверто себе позиціонувати по-антиросійському, бо не вирішено питання щодо газу. І переговори незавершені, і є загострення відносин із Росією в економічній галузі. Фактично погіршення україно-російських відносин уже сталося. Я боюся, що проблеми ще будуть. Тимошенко, вочевидь, хоче мінімізувати ці проблеми. Принаймні, не хоче виглядати антиросійським політиком. Це одне пояснення.

Друге пояснення, я думаю, пов’язане з тим, що існує конфлікт інтересів довкола сфер повноважень. Що я маю на увазі? Активність Тимошенко у зовнішньополітичній сфері, напевно, могла б викликати роздратування та критику з боку Секретаріату Президента. Свого часу так було з Януковичем. У цьому випадку, якби Тимошенко зробила якісь самостійні дії, то це могло б стати предметом чергової перестрілки між Кабміном і Секретаріатом Президента. Я вважаю, що найкращим варіантом було б формулювання спільних позицій усіх керівників держав. Багато критикувався свого часу “лист трьох” на адресу НАТО. На мою думку, цілком логічною й адекватною була б спільна позиція прем’єра та Президента (Яценюк — це парламент, це інше питання). Все ж ідеться про формулювання позиції держави.

І третя причина, яка обумовила таку паузу, — Тимошенко все-таки сподівається завоювати на свій бік хоч би частину російськомовних виборців України. А ці виборці настроєні проросійськи, і вона не хоче їх дратувати якоюсь антиросійською риторикою. Тобто вона прагне, як свого часу в питанні про НАТО, бути досить гнучкою, самій не піднімати конфліктні питання, які неоднозначно критично сприймаються громадською думкою.

Нарешті, проблема Чорноморського флоту. Можливо, було обрано не зовсім точну тональність у заявах. Бо в чому полягала проблема Саакашвілі, що призвело до трагічних наслідків і, по суті, до початку нової Кавказької війни — це бажання пограти м’язами. Спочатку він вирішив пограти “у війнушку” й силою відновити суверенітет Грузії над Південною Осетією. Чим закінчилося — ми бачимо. Росія відповіла всією своєю потужністю. Наші також вирішили пограти “у війнушку”. Мовляв, ми не пустимо кораблі Чорноморського флоту назад. Проблема, яка виявилася завдяки цьому конфлікту, — це те, що не врегульовано статус кораблів ЧФ Росії, які взяли участь у воєнних діях. Я вже не кажу про те, що йдеться про воєнні дії в акваторій Чорного моря, що, власне, стосується національних інтересів України. Це питання слід терміново врегулювати, але не через войовничі дії, ачерез послідовні чіткі дипломатичні дії, що повинні привести до підписання відповідних правових документів.

Сергій ДАЦЮК, експерт:

— Наші політики повели себе просто ніяк. Ми чекали широких, глибоких коментарів від політичних партій, від усіх політичних лідерів країни. Замість цього ми почули щось неясне від Президента. Не було зроблено ні аналізу ситуації, яка склалася на Кавказі, ні ті висновки, які повинна зробити для себе Україна з даного конфлікту, взагалі, ніяких перспектив з боку МЗС, у зв’язку зі змінами в кавказькому регіоні. Це ненормально, коли МЗС перелякавшись, заявляє, що кораблі ЧФ РФ ми не пустимо назад до Севастополя, а потім говорить протилежне. Загалом, Україна програла в даній ситуації на Кавказі, як програли її і в ЗМІ. Тон спілкування з Україною, який дозволяла собі Росія — це недозволений тон щодо суверенної держави. Росія заявила, що Україна озброїла Грузію. Чому жоден український політик публічно не запитав — хто більше озброював Грузію — Україна чи Росія? Притому, що заборони на продаж зброї до Грузії немає. Тобто, я не почув ніяких ствердних аргументів з боку України. Фактично наша країна в черговий раз не зуміла відстояти свої позиції ні всередині країни, ні в Росії, ні в Грузії. Можна констатувати одне — політичних позицій партій, політичних лідерів країни в процесі війни не було. Це говорить про те, що в Україні політичної еліти немає.

Володимир ЛУПАЦIЙ, політолог:

— Україна ось уже досить тривалий час перебуває в політичній кризі, в принципі, це виключає нашу країну з числа активних зовнішньополітичних гравців і фактично ставить нас у позицію певної самоізоляції. Тому поява України в різних зовнішньополітичних ситуаціях, у тому числі й військових, є лише участю в чужих геополітичних іграх. Військовий конфлікт на Кавказі — це велика геополітична гра світових акторів, таких, як США, Росія, Європейський Союз. У цьому випадку Україна не виявила власної зовнішньополітичної креативності й не змогла максимально реалізувати свій потенціал. Єдиний плюс — це те, що не було зроблено великих дурниць з боку України. Лідери політичних партій України звикли будь-яку тематику, в тому числі й зовнішньополітичну, розглядати лише крізь призму своєї поточної політичної кон’юнктури. Тому чекати від них якоїсь мудрої політики не випадає. Загалом, конфліктна ситуація в Грузії — це для України останній дзвінок. Якщо в Україні не буде визначено внутрішні та зовнішні політичні позиції, наша країна може дуже легко виявитися втягнутою в чужі конфлікти та стати заручником реалізації геостратегічних планів провідних світових гравців.

Вадим КАРАСЬОВ, директор Iнституту глобальних стратегій:

— Окрім Президента Ющенка і флангових, радикальних партій, у яких була і є позиція з геополітичних питань, інших позицій з приводу Грузії немає. Немає позицій у двох найбільших фракцій — Партії регіонів і БЮТ. Чому їх немає? Реакція на події в Грузії передбачає ясні, послідовні установки, програмні пріоритети, геополітичні орієнтації. А в нашій країні ці орієнтації мають флангові партії (або правоцентристські, або ліві). А якщо говорити про топовий рівень політики — то лише Президент Ющенко.

Що стосується Тимошенко та Партії регіонів. З Тимошенко — зрозуміле питання. Президентські вибори вона розраховувала робити на проблемах соціальних виплат, боротьби з олігархами, соціальної солідарності і подібного, що не передбачає якихось ідеологічних програмних установок. Тим більше, що Тимошенко розраховує взяти голоси виборців на Заході і на Сході. Враховуючи, що західні та східні виборці по-різному ставляться до подій у Грузії, то виникає питання — яке має бути ставлення до цих подій у Тимошенко, щоб не втратити або західноукраїнський, або східний електорат. Тим більше, що Тимошенко розраховує на негласну підтримку Кремля і в своїй прем’єрській діяльності, і на президентських виборах 2009 року.

Я гадаю, що засідання Кабміну в середу зняте для того, щоб піти від необхідності робити якісь політичні заяви. Щоб не стати на той чи інший бік. І не бути звинуваченим, що прем’єр не досить адекватно відреагувала на події, які відбуваються навколо російсько-грузинського конфлікту.

До речі, на цьому засіданні Кабміну потрібно було розглянути ряд конкретних питань. Скажімо, чи підготовлено МЗС закон про виведення ЧФ Росії з Криму? Цей закон подано до Кабміну, але ухвали ні комітету, ні самого Кабміну не було. Хоча в травні була ухвала РНБО протягом двох місяців підготувати такий документ. На це потрібно реагувати? Потрібно давати доручення урядовому комітетові обговорити цей законопроект і винести його на Верховну Раду. Потрібно. Але зрозуміло, як це буде сприйняте в Москві...

У Тимошенко немає геополітичної позиції. Вона завжди була ситуативним прагматиком. Їй потрібно було “зробити” електорат — вона ставала націоналісткою, потрібно було залучити інший електорат — вона ставала інтернаціоналісткою. Глибинних, структурних, світоглядних позицій у Тимошенко немає, як їх немає і в Януковича. Цим людям просто потрібна влада. Вони не розуміють, що за нинішніх умовах влада — це завжди ідеологія. Це завжди світоглядний підхід, а не чисто управлінський. Можливо Тимошенко і Янукович добрі управлінці, навіть електоральні лідери, але щоб бути лідерами держави, лідерами нації, потрібно мати світоглядну грунтовність і чіткість геополітичних спрямувань, а цього в них немає.

Що стосується Партії регіонів, то тут ситуація ось яка. У ПР намагаються тримати центристську лінію. І в цьому сенсі Регіони потрапляють у певну пастку. Оскільки підтримати Росію — це означає втратити позиції в істеблішменті, в структурі еліт. Підтримати грузинську сторону — це означає фактично приєднається до атлантизації зовнішньополітичного курсу України. І тим самим втратити своїх виборців. А програмні пріоритети Партії регіонів — це все ж таки антиНАТО, нейтральний статус і подібне. Тому в цій ситуації краще мовчати як Тимошенко, так і Партії регіонів. Ось вони й мовчать. Я гадаю, що це мовчання — не золото. І в цьому мовчанні вони втрачають і свої очки, і втрачають авторитет і репутацію мислячих кіл суспільства, які все чудово розуміють і в яких є ставлення до того, що відбувається на пострадянському просторі, зокрема в такому субрегіоні, як Чорне море та Кавказ.

Єлизавета МАЛА, політолог, Донецьк:

— На мій погляд, не всі українські політики є адекватними у своїх оцінках грузинського конфлікту. Передусім, сумніви викликає той факт, що більшість політиків виступила з підтримкою якоїсь однієї з сторін у цій війні, хоча Україна, що претендує на роль миротворця і посередника в цьому конфлікті, мала б “триматися золотої середини” і ні в якому разі не робити яких-небудь різких заяв. Наприклад, абсолютно неприпустимими є заяви про те, що Україні, скажімо, треба оголосити бойкот Грузії і наполягати на її виключенні з ГУАМ, або про те, що наша країна має виступити на боці Росії — аж до того, що нам треба воювати разом з російськими військами. На мій погляд, цього нікому з політиків не можна було собі дозволяти. Український політикум мав би лише закликати до миру і до спокою на Кавказі, а не висловлювати свої суб’єктивні думки про те, хто правий, а хто винний. Більше того дуже неадекватно виглядали протести, які прокотилися містами України, і особливо ті, що яскраво відбулися в Донецьку. Нечисленні мітинги із закликами на зразок “Убивцю-Саакашвілі — під трибунал” і з піснями радянських часів, на жаль, виглядали жалюгідно і радше характеризували Україну з негативного боку. Гадаю, що це якраз було найбільш неадекватною реакцією на те, що відбувається.

Щодо поведінки Президента України, то, на мій погляд, глава держави займав найбільш конструктивну позицію в цьому конфлікті — він максимально активно шукав способи і шляхи допомоги Грузії в організації діалогу з Росією, в подоланні конфлікту. Мені здається, це дуже гідний крок. Хоча, з другого боку, можливо, не варто так явно брати участь у внутрішньополітичних подіях Грузії, виступати на мітингах у Тбілісі. Можливо, варто просто було обмежитися всебічною допомогою Грузії відшукати компроміс і виступати з позиції лідера України, який допомагає у виході з війни, і при цьому зробити все можливе, щоб ніхто не міг запідозрити його в симпатіях одній конкретній стороні.

Олена ЯХНО, Ганна ХРИПУНКОВА