Підрахунок результатів

Переговори про мир не менш важкі, ніж перемоги на полі бою. Не завжди переможець може повною мірою використати на свою користь досягнення військових. Результати війни, навіть зафіксовані в договорах і угодах, не повною мірою відображають, особливо довгострокові, наслідки збройного протистояння. Після російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Росії не вдалося повністю реалізувати свої плани щодо проток Босфор і Дарданелли, й навіть звільнена Болгарія дуже швидко зайняла пронімецьку, а не проросійську позицію. Саме Німеччина під керівництвом Отто Бісмарка найбільше виграла від тієї війни й настільки зміцнилася, що вийшла в перший ряд основних світових гравців. Малоймовірно, що таке рішення, за політичною термінологією тих років, “східного питання” входило до планів тих, хто бажав реваншу за приниження Росії після Кримської війни. Турок розбили, дозвіл тримати військовий флот на Чорному морі отримали ще раніше, але не більше того. А військові оркестри ще довго грали “Гром победы раздавайся”.

Історичні паралелі завжди мають обмежене застосування щодо сьогодення. Світ — інший, і співвідношення сил дуже змінилося. Проте дещо в минулому дає розуміння й нинішнього. Будь-яке захоплення чужої території має серйозні геополітичні наслідки. Якісь виявляються одразу, якісь довго мають латентну форму й відбиваються часто асиметрично, тож причинно-наслідковий зв’язок не завжди достатньою мірою можна оцінити. Хоч як це дивно, але наслідки конфлікту в Іраку можуть виявитися набагато обмеженішими, ніж швидкоплинна війна Росії з Грузією, яку в Москві полюбляють називати п’ятиденною.

Росія

Першим видимим результатом конфлікту на Кавказі було привласнення й реалізація Росією формули jus gladii — права меча. Іншими словами, принаймні, по периферії своїх кордонів Москва в односторонньому порядку заявила про можливості застосування сили для реалізації своїх інтересів. При цьому формула Римського права тлумачиться вельми розширено й, у принципі, не обмежена простором СНД. Значною мірою ця обставина змусила всі держави співдружності, може, за винятком Казахстану, своїм мовчанням дистанціюватися від дій Москви. Навіть найближчий союзник Росії Білорусь тільки під прямим натиском і вельми загальними фразами висловилася з приводу того, що відбувається. А Казахстан на словах підтримав, але тут-таки поспішив укласти угоди з Китаєм про постачання енергоносіїв, які до цього вельми довго готувалися. А на ці енергоносії Росія мала види й складала довгострокові плани їхнього використання й транспортування до Європи. Деталь вельми характерна, особливо час її появи.

Спроба грузинської армії захопити Цхінвалі є лише свого роду сараєвським пострілом, але аж ніяк не витоком конфлікту. Він готувався давно, й насамперед — у Москві, оскільки пов’язаний із запеклою боротьбою різних кремлівських угруповань. Вододіл між ними не зводиться до традиційного розподілу на яструбів і голубів, консерваторів і лібералів. Останні завжди ставали на бік тих, хто хотів збільшити або зберегти імперію. У XIX ст. російська демократія закінчилася на польському повстанні 1863 р., і лише Олександр Герцен із далекого Лондона став на захист Польщі. У ХХ ст. російський лібералізм закінчувався на Україні. Крим дуже шкода. У нинішньому столітті щодо цього нічого не змінилося.

Розбіжності в російських коридорах влади пов’язані не з цілями, а з методами. Різниця в підходах відображає незбіг комерційних і фінансових інтересів. Найбільш агресивним нічого втрачати через конфронтацію із Заходом. У них немає там великих грошей, вони не пов’язані з іноземним фінансовим і діловим світом.

Їм потрібен у їхньому розумінні порядок у країні й нова гонка озброєнь. І якщо ціною буде ізоляція країни, як за часів вождя й учителя, то тим краще — менше заважатимуть. Саме ці люди осідлали військово-промислові корпорації, зосередили в своїх руках контроль над ними й хочуть збільшити потік грошей у ВПК. Це цілком відповідає прагненням генералів. Звитяжна війна, з їхнього погляду, показала народу, що армія сильна й не дуже потребує реформування. Грузинську армію готували американські й турецькі інструктори, а результат? Глухнучі танки перед Рокським тунелем, втрата понад десяти літаків за п’ять днів, “дружній вогонь” російських підрозділів одне по одному, як і в чеченських кампаніях, незадовільна робота розвідки, як тактичної армійської, так і стратегічної — це не більше ніж дрібні деталі. Переможців не судять, а війна все спише. Генерали не задоволені, їм не дозволили захопити Тбілісі й заарештувати Саакашвілі. А те, що такі плани, напевно, були, демонструють пояснення на кількох російських телеканалах, що на грузинську столицю танкам йти не слід — світ не зрозуміє — й узагалі, з Горі й Поті треба йти.

Причини такої миролюбності слід шукати в обвалі російського фондового ринку. За декілька днів конфлікту, за словами консультанта президента Медведєва й одного з керівників Російського союзу промисловців і підприємців І. Юргенса, капіталізація російського фондового ринку зменшилася на 400 млрд. доларів. Це вже можна порівняти з обсягом коштів Стабілізаційного фонду, який так оберігає міністр фінансів Олексій Кудрін. При цьому долар, кончину якого дружно передрікали в Москві, зміцнився майже на рубель. Такого вже давно не було.

Найбільших втрат зазнали великі монополії: “Роснефть”, якою керує заступник голови уряду Ігор Сечін, ВАТ “Российские железные дороги” на чолі з Володимиром Якуніним, ВАТ “Газпром” із президентом Олексієм Міллером. Але цими гігантами втрати в російській правлячій верхівці не обмежилися. Є всі підстави вважати, що саме ця частина російського керівництва, разом із рядом олігархів наполягла на припиненні воєнної операції й виведенні військ із Грузії. У результаті войовнича риторика дещо стихла, а час показу Путіна на телеекранах скоротився.

Іншим наслідком конфлікту буде посилення напруженості на Північному Кавказі. Найбільш гарячою точкою залишається Чечня, до неї швидко наближається Дагестан та Інгушетія. В останній уже з весни триває справжня війна з бойовиками, щодня фіксуються напади не лише на міліціонерів та військові підрозділи, а й на представників цивільної адміністрації. Складним є становище в Карачаєво-Черкесії, де протистояння кланів і етнічних груп погрожує перейти в збройну боротьбу. І якщо силовики в Москві шукають виходу в зовнішній агресивності, то друга група вважає за краще зосередитися на внутрішній війні, що дасть можливість обмежувати вплив першої й зберігати на певному рівні відносини із Заходом. Поки ця боротьба триває зі змінним успіхом і важко передбачити її результати. У будь-якому разі слід чекати в найближчій перспективі погіршення відносин із США й більш стриманих з Європою.

СНД

Стриману, якщо не сказати більше, реакцію країн Співдружності цілком можна пояснити. Усі відчули велику небезпеку з боку Росії. Мовчання, а потім вимушена й млява реакція Мінська цілком пов’язана з тим, що там не забули пропозицію Путіна про входження до складу Росії у вигляді шести областей. Білоруське керівництво не цілком влаштовує заплановане Москвою розміщення поблизу польського кордону комплексів “Іскандер” у відповідь на створення в Польщі ракетних майданчиків ПРО. І якщо раніше російські комплекси планувалося використати як елемент торгівлі в цінах за газ, то останні переговори прем’єрів двох країн показали, що тон Москви став жорстким і вимогливим. Про це не йдеться, але мається на увазі, що на найближчих президентських виборах у Білорусі в Росії може з’явитися власний кандидат, а інфраструктура його приведення до влади в особі колишніх працівників білоруського КДБ, а зараз діючих офіцерів російського ФСБ, уже готова й була випробувана на попередніх виборах. Отож у Мінську є чого побоюватися.

У найскладнішому становищі опинилася Вірменія. Перші ж постріли в Грузії перервали постачання газу, вони були відновлені лише на завершальній фазі операції. Блокада країни, єдиним виходом з якої є шлях через Грузію, стала щільнішою. З’явилися ознаки розмороження конфлікту навколо Нагірного Карабаху. Туреччина при цьому не залишиться нейтральною, й чекати вторгнення Росії до Азербайджану для допомоги Вірменії не варто. У будь-який момент країна ризикує виявитися відрізаною від зовнішнього світу. Російські військові бази стоять у Гюмрі, але можуть надати лише обмежену підтримку. У Єревані вже давно хочуть дещо ослабити російські обійми й нарощують співпрацю з НАТО: подвоюється чисельність вірменського військового контингенту в Косово, вірменські військові беруть участь у навчаннях “Сі-Бриз-2008” біля берегів Криму з метою відпрацювання дій штабів і військ відповідно до стандартів НАТО й у відверто антиросійських маневрах у Грузії “Негайна відповідь-2008”. Причому в останніх — разом з Азербайджаном. З 29 вересня до 21 жовтня у Вірменії відбудуться навчання “Спільний лук/Спільний списоносець-2008”, у яких буде задіяно близько 1,1 тис. військовослужбовців з 21 країни. Сім із них є членами НАТО.

Незважаючи на видимий успіх у Грузії, російський вплив у Південному Кавказі не лише не збільшився, а навпаки, є ознаки, що він зменшився. Не лише Вірменія, а й у набагато більшій мірі Азербайджан рухається в бік Заходу. Враховуючи його роль у постачаннях нафти й газу, Баку ображати не дадуть. Тут головна роль належатиме Туреччині, а за нею стоїть блок НАТО. Уже кілька російських аналітиків крізь зуби визнали, що якби Грузія встигла вступити до НАТО, то розвиток подій на Кавказі був би зовсім інший. Азербайджан поки заявок на вступ до Альянсу не подавав, але його доля цікавить Захід не менше, ніж Грузія. І тут як Європа, так і Америка будуть єдиними. Рух Баку в західному напрямку посилиться, й можливостей завадити цьому Москва практично не має.

Слід чекати зміни позиції Москви стосовно Придністров’я. Цікавості до інтеграції Молдови різко поменшало. Тепер Тираспіль розглядається як додатковий важіль тиску не лише на Україну й Молдову, а й на Європейський Союз. Невипадково керівництво Придністров’я перервало всі контакти з Кишиневом. Воно відчуло або йому підказали, що тепер у нього з’явився додатковий шанс добитися визнання, хоча б з боку Росії. Цілком можливо, що розглядається можливість підвищення температури конфлікту для повторення в якійсь формі подій у Південній Осетії. Приводом стане захист громадян Росії. Хоча з військового погляду, можливості Москви в регіоні більш обмежені, але бойові можливості Придністров’я набагато більші, ніж Південної Осетії. Тож на Дністрі може стати в черговий раз гаряче настільки, що знадобиться втручання Києва.

Додасться проблем у відносинах України й Росії. Військове втручання найближчим часом і на найближчу перспективу можна вважати винятком. Вимоги упорядити статус Чорноморського флоту лежать у сфері загальносвітової практики. Туреччина контролює в достатній мірі американську базу в Інджерліку, й під час останньої війни в Іраку заборонила участь у ній американської авіації з цієї авіабази. Дії України щодо Чорноморського флоту міжнародне співтовариство зрозуміє, й на серйозний конфлікт із цього приводу Росія не піде. Швидше, проходитимуть мляві переговори, у сподіванні на зміну внутрішньополітичного становища в Україні. Саме на цьому Москва зосередить свої зусилля. Головними козирями будуть преференції в цінах на газ, можливе зменшення взаємної торгівлі, підтримка сепаратистів, насамперед у Криму, запровадження візового режиму, нагнітання міжнаціональних протиріч із кримськими татарами, вимога державного статусу для російської мови. Одночасно буде вестися й фінансуватися антинатовська пропаганда й максимально блокуватиметься процес вступу України до Альянсу. Всю надію в Першопрестольній покладають на прихід нових людей після президентських і парламентських виборів.

Захід і Китай

На американському напрямку для Росії настали складні часи. Звісно, не йдеться про конфронтації періоду холодної війни, але ускладнення є. Скасовано низку спільних військових навчань, очікуються проблеми на переговорах про вступ до СОТ. Хоч останніми на цьому етапі в Москві можуть і пожертвувати, оскільки вони є елементом внутрішньої боротьби в російських коридорах влади. Тут зійшлися інтереси силовиків і тієї частини промисловців, які побоюються більшої відкритості внутрішнього ринку.

Першим наслідком кавказької війни стало підписання угоди про розміщення ПРО в Польщі. Вашингтон і Варшава заперечують такий зв’язок, але він очевидний. Хоча спочатку таке й не планувалося, але в Східній Європі всерйоз замислюються про сильнішу ПРО не лише в центральній, а й у південній частині континенту, зокрема в Болгарії й Румунії. Там уже є американські бази, і їхнє подальше розгортання не становить великих технічних труднощів. Усе це погрожує порушити баланс ПРО між США і Європою з одного боку й Росією з другого. Річ не тільки в кількості ракет, а й у переході на нові технічні засоби контролю за діями ракетно-ядерних держав на Середньому Сході, Індостанському субконтиненті й Корейському півострові й оперативній протидії можливим ракетно-ядерним атакам. СРСР і Росія в системах ПРО завжди наздоганяли. У такому змаганні можливості Москви набагато обмеженіші, ніж раніше, через збільшення технологічного й науково-технічного відставання. У середньостроковій перспективі це може значно девальвувати наявний у Росії запас засобів ядерного стримування.

Москва, безумовно, зробить ставку на розширення протиріч між, з одного боку, США, а з другого — Німеччиною, Італією й певною мірою Францією. Головною буде залежність Західної Європи від російських енергоресурсів. Але останній візит Ангели Меркель до Росії показав, що така залежність є взаємною. Якщо не постачати нафту й газ до Європи, то куди їх спрямувати й хто їх купуватиме в таких кількостях? Шантаж із припиненням постачання малоймовірний. Не надходить газ, немає й сплати за нього, а це боляче вдарить не лише по європейцях, а й по впливових промислово-фінансових групах і пов’язаних з ними вищих чиновниках у Росії. Суто технічно перенаправляти потоки навіть нафти досить складно, оскільки європейські порти Росії мають обмежену пропускну здатність, зокрема й із суто географічних причин. Протоки в Чорному й Балтійському морях не пропускають великих танкерів через природну гідрографію, та й прибережні держави побоюються розливу нафти внаслідок аварій кораблів і обмежують їхній рух. Із газом іще складніше. Труби швидко не переставляються, а нові прокладаються з великими складностями. Проблеми з прокладанням Північно-Європейського газопроводу NORD STREAM є наочним підтвердженням цього. Навіть Белград, що певною мірою орієнтується на Москву, довго не ратифікував угоду про прокладання газопроводу. Тому палицею постачання енергоресурсів Москва може розмахувати виключно в питанні ціни. Але її зростання робить рентабельним впровадження енергозбереження й перехід на альтернативні джерела енергії. Стратегічно це програшний варіант.

До того ж, не треба перебільшувати глибину розходжень між так званою Старою Європою та США. Надто багато речей їх пов’язують. Євроатлантична солідарність виявиться сильнішою за сумнівні вигоди від підтримки Москви. Росія Європі Америку не замінить.

У самий розпал кавказької війни в Персидську затоку увійшли авіаносні ударні групи флотів Англії й США, а також французький атомний підводний човен. Це вельми показово у зв’язку з майбутніми черговими іранськими ракетними випробуваннями. Тегерану наочно демонструють, що подальше нагнітання напруженості в регіоні й непоступливість в атомній проблемі вельми небезпечні. Водночас Москві показують, що тактика збройного захисту своїх інтересів може бути використана й іншими і її втручання в можливий конфлікт у Перській затоці не допустять. Тим паче що надати військову підтримку Ірану Росія просто не в змозі. Агресивність Росії на Кавказі змусила не лише США дуже серйозно зайнятися Тегераном. Тут слід чекати подальшого зростання напруженості й наближення до межі воєнного конфлікту.

У Пекіні також квапляться скористатися ситуацією й розширюють свою присутність насамперед у Центральній Азії. У Казахстані й Узбекистані, а останнім часом і в Таджикистані китайські позиції значно зміцнилися. Китай, безсумнівно, скористається появою навколо Росії вакууму для подальшого посилення контролю над центральноазійськими енергоресурсами. І протистояти цьому Москві буде дедалі складніше.

Політичний ландшафт після війни зміниться не на користь Москви. Кавказький регіон цілком може стати продовженням дуги нестабільності Близького й Середнього Сходу, Афганістану, Пакистану. Усе це посилить конфронтацію в цих вибухонебезпечних регіонах, що матиме наслідки на тривалу перспективу насамперед для світової економіки. І в цих умовах Україні слід готуватися до нелегких часів.

Як казали в Стародавньому Римі, quidquid agis, prudenter agas et respice finem — “хоч би що ти робив, роби розумно й передбачай результат”. Останнього, схоже, в Москві до кінця не прорахували...

Юрій РАЙХЕЛЬ