Культурна помилка українського бізнесу

Це настільки по-українськи — коли статусні письменники виходять захищати книгарню на центральній вулиці від статусних крадіїв. А мільйони громадян ідуть цією вулицею повз, бо їм таки байдуже до одних і до інших. І мільйони мають на це право.

Проблема не в тому, що інтелектуалам та богемі в суперники дісталася тупа й нікчемна бюрократична машина української столиці, що дожовує ласі шматки комунальної власності.

Так, суспільна активність письменників — гарно. Єднання в літературній тусовці проти столичних бюрократів — прекрасно.

Але з дій активістів можна зробити висновок, що книгарня — це нібито й не бізнес, а так, щось типу музею. Щось дуже поважне, тихе й припале пилом. Щось надзвичайно важливе, але куди живі люди не ходять, лише дітей заганяють зграйками. Ну, і місце це — ледве не святиня національного масштабу, ніяка зганьблена комерційним духом рука туди не має права торкатися.

Але ж зі Тверської в Москві книгарні не прибирають! І пилом вони там не вкриті. Бо росіяни — вони повз не йдуть, а у книгарні заходять і книги купують. На відміну від українців.

Гроші — найкращий показник уваги суспільства. А символи, як, наприклад, книгарня в дуже дорогому приміщенні, — навпаки, це до певної міри суспільний самообман. Навіть якщо весь Хрещатик здати під книгарні — чи стане від цього українська книга популярною, українська література — живою та впливовою, якою вона було років сто тому?

Очевидно, що справа не в приміщеннях. А в тому ж самообмані. Бо у декого може виникнути помилкове враження, що українську культуру гноблять чиновники. Насправді окремі накокаїнені представники київської влади виконують функцію санітарів лісу — вони знищують те, що вже і так нездатне до виживання.

Абстрагуючись від випадку з книгарнею, варто сказати, що підтримувати нежиттєздатні форми української культури — це стовідсотково гарантований шлях до її подальшого знищення. Можливо, згаданий магазин не є прямими виявом цієї культури, але загалом логіка деяких дій державних структур зараз подібна до цього.

Я вірю, що українська культура цілком життєздатна. Вона і може, і має існувати за рахунок тих, хто є споживачем культурного продукту. І певна штучна допомога, втому числі і так звана державна, їй тільки шкодить та принижує.

Як, наприклад, квоти в кіноіндустрії принижують українську мову.

Я не виступаю за тотальну комерціалізацію української культури, але здатність породити комерційно перспективні продукти — це показник життєздатності.

Легко допустити комерцію без культури, але культура без комерції існувати не може. Мистецтво мусить мати силу — інакше це не мистецтво.

До культури варто частіше застосовувати ті ж підходи, що і до бізнесу: надавати перевагу інвестиціям, а не підтримці. Адже інвестиція розрахована на створення продукту, що має користуватися попитом.

Але культура інвестування у мистецтво ще не розвинута. Навпаки, навіть найбагатші меценати надають перевагу моделі пасивного споживання. Віктор Пінчук імпортує іноземне мистецтво — але українській культурі це допомагає лише опосередковано: або через показ взірців для наслідування, або продукуванням культурного протесту.

Ще один красномовний приклад поведінки українських багатіїв — епопея з фільмом Юрія Смирнова “Пушкен :-)”. Цю стрічку продюсує українська компанія “Астра-Сі”. До роботи над фільмом залучили провідних російських та українських акторів, як-от Олександра Ликова, Михайла Светіна, Дмитра Лаленкова, Дмитра Ісаєва та ін. Одним із авторів сценарію фільму став Антон Лірник (Comedy Club UA).

“Пушкен :-)” — цілком конкурентноздатний продукт, “Астра-Сі” — компанія з досвідом, попередній її фільм “С днем рождения, королева” мав неабиякий комерційний успіх.

Тим не менш, у травні, якраз коли фільм відзняли, президент підписав указ про розпуск парламенту, і інвестор повів себе саме як спонсор — відмовився від подальшого фінансування, хоча й міг розраховувати на прибуток. Через це зараз робота над фільмом зупинилася, йде пошук нового інвестора. Швидше за все, це буде російський капітал — бо там кіноіндустрію розуміють та люблять. Отака напрочуд українська історія, ще одна...

Юрій Смирнов із його “Пушкеним :-)”— це не єдиний приклад, коли український культурний продукт спочатку знайде свою адекватну оцінку за кордоном, а потім вже його помітять і оцінять на теренах батьківщини. Є ще київський письменник Володимир “Адольфич” Нестеренко, за сценаріями якого в Росії знімають фільми. А скільки ще таких особистостей працюють на Захід та Росію, невідомі й нікому не потрібні тут?

А український бізнес досі ставиться до культурної сфери, як до утриманки, в ліпшому разі — як до способу очиститися від гріхів через спонсорські жертвоприношення. Та насправді українська культура цілком конкурентноздатна на масовому ринку. Просто вітчизняний бізнес безнадійно відстає від неї.

Ігор ЛУЦЕНКО