Любов до глибини кишень

Якщо судити з публічної риторики, немає в Україні суворіших і більш принципових ворогів НАТО, ніж правляча “комсомольська” верхівка Луганщини. Натомість Росія для них — така бажана країна, що, здається, вони й власними кріслами ладні поступитися будь—якому заїжджому Затуліну. Але це хибне уявлення розвіюється, як тільки ближче починаєш знайомитися з конкретною діяльністю цього політично—бізнесового угруповання. Не знаю, чи є в них якісь сентиментальні почуття до “батьківщини світового пролетаріату”, а НАТО “комсомольці” люблять до глибини свого серця. Та що там серце — до глибини своїх гаманців...

Нафтопереробний початок

Ніхто з оточення колишнього голови Луганської облдержадміністрації, нині керманича обласної організації ПРУ Олександра Єфремова, практично не працював у промисловості. Що не заважає “комсомольцям” професійно пишатися індустріальною міццю рідної області. От тільки підприємств, які справді можна віднести до категорії “флагманів індустрії”, в області не так уже й багато. Усього чотири: “Луганськтепловоз”, Алчевський металургійний комбінат, Сіверськодонецький “Азот” і, до певної міри, Лисичанський нафтопереробний завод. Для порівняння: чотирма подібного масштабу “флагманами” може похвалитися навіть не найбільше місто Донеччини — Краматорськ.

Та якщо практично всі свої промислові гіганти “донецькі” зберегли у власних руках, то “комсомольці” постаралися віддати свої в “хороші руки”. Нагадаю: з точки зору офіційної “комсомольської” пропаганди “хорошими” руками є руки росіян. На перший погляд, так воно і є. Принаймні два “флагмани” з чотирьох дісталися російським кампаніям. А на ділі?

Єфремов очолив область у квітні 1998 року, коли на Алчевський меткомбінат уже наклали важкі руки зять Кучми Віктор Пінчук на паях із грізним “донецьким” “Індустріальним союзом Донбасу”. Тож узяти участь у “прихватизації” цього ласого об’єкта головному луганському “комсомольцеві” не пощастило. Але залишалося ще три гіганти, і перше, чим почав займатися Олександр Сергійович, — це лобіювати інтереси Тюменської нафтової компанії, яка наклала око на Лисичанський нафтопереробний завод (на той час уже — ВАТ “Лисичанськнафтооргсинтез”).

Задля високої мети голова Луганської ОДА навіть пару разів відвідував Тюмень. Хоча невідомо, навіщо: штаб—квартира ТНК розміщена в Москві, та й центри прийняття всіх важливих рішень — там таки. Чому саме ТНК так полюбив Єфремов, він жодного разу не зізнався. Офіційна пропаганда “дому з шарами” (резиденція ОДА і обл­ради в Луганську) переконувала обивателя в тому, що російська компанія зможе повністю забезпечити підприємство сировиною власного видобутку. Наголос робився на слові “російська”. Якими словами переконували Леоніда Даниловича, історії невідомо, однак у червні 2000—го завод з обсягами виробництва в мільярди гривень на рік віддали ТНК за 53 мільйони. У вітчизняній валюті.

Без революцій

Жодної революції на НПЗ новий власник не вчинив, особливо якщо порівняти з докорінною реконструкцією, яку веде вже кілька років ІСД на Алчевському меткомбінаті. Так, поверхнева модернізація. Як працював завод на чверть своєї проектної потужності, так і далі працює. Кілька разів зупинки виробництва на “ЛиНОСі” дивним чином збігалися з різким стрибком цін на пальне в Україні, але адміністрація підприємства заперечувала: “У нас плановий ремонт”...

У 2003 році злилися в екстазі ТНК та одна з найбільших нафтових корпорацій світу — British Petroleum, після чого “тюменська” компанія перестала бути російською навіть формально. Але й у 2000—му російською вона була більше за назвою, про що Єфремов мав би знати. Власне, менеджери ТНК навіть пишалися тим, що недержавною часткою у пакеті акцій компанії, окрім формально російської “Альфа—груп” екс—львів’янина Михайла Фрідмана, володіє ще й американська “Аксесс Індастріз” Леонарда Блаватника. Крім того, фінансовими гарантами проекту виступили не просто банки США, а, можна сказати, символи Америки: Chase Manhattan Bank і J.P.Morgan bank. Зрозуміло, що й очолив компанію громадянин США Саймон Кукес. Щоправда, до 1977—го він охоче відгукувався на ім’я Сьома, але коли то було...

Так, між іншим. Днями прочитав на одному з російських сайтів: “Дві нафтові компанії — ТНК та “Славнєфть” — підозрюють у несплаті податків на суму близько 24 млрд. рублів. Колишньому керівникові однієї з них — громадянину США — може загрожувати до шести років позбавлення волі”. І сумна констатація: навряд чи сьогодні російське правосуддя дістане Кукеса в Америці. Такі напружені стосунки.

Наш паровоз

Екс—закарпатець Алекс Ровт і сьогодні відгукується на Олександра Семеновича. Його IBE Trade Corp. важко якось прив’язати до країни “комсомольських” мрій, але 24 грудня 2004 року — це був не той час, коли можна було собі дозволяти сентименти. За два дні мав відбутися т.зв. “третій тур” із прогнозованою перемогою Віктора Ющенка, і Фонд держмайна на чолі з відомим нині “донецьким” депутатом нашвидкуруч оформив усі потрібні папери. Не сплативши Україні жодного цента, Ровт отримав контроль над одним із найбільших у Європі виробником мінеральних добрив.

Статутний фонд в 1 млрд. 56,7 тис. грн. свіжоствореного ЗАТ склали так: майновий комплекс “Азоту” (без малоперспективного заводу з виробництва поліетилену) — 40%; 60% — кошти “інвестора”. Які той завбачливо поклав у банк далеко від українських кордонів (якщо не помиляюся — в Австрії). Поза досяжністю вітчизняних правоохоронців.

Не скажу, що на “Азоті” зовсім нічого не робиться щодо модернізації, але те, що зроблено за три з половиною роки, державне підприємство “Азот” цілком могло здійснити за власні кошти. Адже на момент “приватизації” воно було на підйомі: обсяг річного виробництва вже перевалив за мільярд гривень.

Про скандальний продаж відомством Валентини Семенюк (“за шість тепловозів”) луганського тепловозобудівного гіганта (95% виробництва магістральних тепловозів у СРСР) російському ЗАТ “Трансмашхолдинг” багато говорити не варто. Подія, з точки зору економіки, зовсім свіженька, та й судові вердикти, що засвідчили незаконність оборудки, впродовж останнього часу надходили достатньо регулярно, аби про неї не забували. Тому подивимося на ситуацію все з тієї ж “патріотичної” точки зору.

Як і в першому (із ТНК) випадку, луганського обивателя нав’язливо переконували: завод дістанеться росіянам. Одначе на чолі ЗАТ стоїть такий собі Іскандер Махмудов, уродженець славного міста Бухари Узбецької РСР, за національністю — узбек. Ми з повагою ставимося до всіх національностей і віросповідань, особливо якщо вони якось стосуються до колишнього “союзу непорушного”. Але на офіційному сайті “Трансмашхолдингу” в розділі “О компании” відразу ж і недвозначно закарбовано: “Компания была создана в 2002 году. Её единственный акционер — The Breakers Investments BV (Голландия)”. Знову — країна НАТО. Явно простежується закономірність. На словах “агресивний блок” лаємо, а як доходить до питань власності...

Щирість почуттів

Тільки не подумайте, що я натякаю на корупцію у струнких лавах “комсомольців”. Із свічкою, як то кажуть, не стояв. Але певна закономірність простежується. У всіх трьох випадках у приватизаційному “конкурсі” неодмінно ставав переможцем той, кого “комсомольці” лобіювали як представника Росії. І кожного разу контроль над українським підприємством чомусь врешті—решт опинявся в руках тієї чи іншої держави—члена НАТО.

Випадковість? Аж ось, уже в нинішньому році, “комсомольці” затіяли передавати в концесію підприємство, що забезпечує водою мало не всю область. Кілька місяців населення зомбували в тому дусі, що прийдуть росіяни з УК “Росводоканал”... Насправді ж прийшло ТОВ “Луганськвода”, 90,1% статутного фонду якого належить ТОВ “Укрводоканал”, яке, в свою чергу, є стовідсотковою власністю такого собі Vehtrelt holdings Ltd, зареєстрованого на Віргінських Британських островах. Знову — зона відповідальності “агресивного” блоку! Керівник — Кіріакі Сколара. Є інші варіанти написання цього прізвища, очевидно, не російського походження, але як правильно — не знаю.

Хотів дізнатися у співробітників “Укрводоканалу”, коли був у Києві, але за офіційною адресою ТОВ — вул. Анрі Барбюса, 5—а (це практично поруч із Голосіївською райрадою) — ні в цьому будинку, ні в будинку №5 (власне, перший є прямим продовженням другого) — фірми з подібною назвою не виявилося. Але ж саме з керівником “Укрводоканалу” п. Максимом Сусленським підписував голова Луганської облради Валерій Голенко договір про передачу ОКП “Луганськвода” у 25—річну концесію.

Словом, якщо не йдеться про фінансову мотивацію дій луганських керманичів щодо “збуту” потенційно найбільш прибуткових підприємств області, часто з відвертим порушенням українського законодавства — лишається думати одне: так вони чинили винятково з почуття щирої приязні до Заходу як до найбільш прогресивної форми сучасної цивілізації взагалі і до Північноатлантичного альянсу зокрема.

А ви кажете: “Кремлю продалися...” Щас!

Михайло БУБЛИК