Станет ли Украина следующей мишенью “доктрины Путина”?

Розділені у просторі, президент Грузії Саакашвілі та президент України Ющенко прийшли до влади з різницею в рік на хвилі народних протестів проти фальсифікації волевиявлення на виборах, що стали пізніше називатися Трояндовою та Помаранчевою революцією.

Не дивно, що у дні, коли танки російської армії наблизилися практично впритул до Тбілісі, Ющенко разом з лідерами Польщі, Литви, Латвії та Естонії приєдналися до масового мітингу у грузинській столиці і заявили, що вони солідарні з народом Грузії перед загрозою нового російського імперіалізму. Адже всі шість країн мають свою власну історію столітнього деспотичного правління під ярмом царів та комісарів.

Не забуваймо, що солідарність України та Грузії народилася до приходу Ющенка та Саакашвілі, яких у Росії влада та контрольовані Кремлем ЗМІ зображають просто американськими маріонетками. Попередники нинішніх лідерів Грузії та України, президенти Шеварднадзе та Кучма, хоч і намагалися пристосуватися до вимог Росії, однак партнерство Тбілісі та Києва завжди нервувало Москву.

Тому свіжі російські звинувачення України у “озброєнні” грузинської армії є просто констатацією загально відомого факту воєнно-технічного співробітництва двох країн, якому вже більше 10 років.

Так само ГУАМ — регіональне об’єднання Грузії, України, Азербайджану та Молдови, яке глибоко і неприємно вразило Росію, було вигадане Шеварднадзе та Кучмою і схвалене з великими почестями на 50-му щорічному саміті НАТО у Вашингтоні у 1999 році.

ГУАМ отримало підтримку США, з огляду на прагнення членів об’єднання включитися в багатосторонній та двосторонній процес безпекового і оборонного співробітництва з НАТО. Співробітництво військового керівництва США з українськими та грузинськими колегами почалося задовго до Саакашвілі та Ющенка.

Україна нині стала єдиною державною СНД, яка відкрито підтримала Грузію у скрутній ситуації. Це не дивно, зважаючи на досить поширену в українському політичному і експертному середовищі думку про те, що Україна може стати наступною ціллю Росії.

Однією зі стратегічних причин створення ГУАМ було існування так званих “заморожених” конфліктів на території трьох його членів: Грузії, Молдови та Азербайджану, а також територіальні претензії Росії до України приводу Криму та Севастополя.

Україна і Росія також впритул наблизилися до конфлікту п’ять років тому, коли Кучма був змушений переривати офіційний закордонний візит через односторонні дії Росії з будівництва дамби від російського узбережжя Кавказу до маленького острова Тузла, зовсім поряд із українським кримським берегом.

Україно-грузинський союз від самого початку велике значення надавав проектам альтеративних маршрутів постачання енергоносіїв та зменшення залежності від російських нафти та газу.

На саміті ГУАМ, що відбувся у травні цього року, було представлено детальний план запуску проекту постачання азербайджанської нафти через територію Грузії, далі українським нафтопроводом “Одеса — Броди” аж до Польщі. Наближення російських військ до грузинських нафтопроводів стало відкритою загрозою для енергетичної безпеки всіх згаданих держав.

Наступною ціллю “доктрини Путіна” може стати Крим; Державна дума Росії всього два місця тому знову офіційно висунула Україні територіальні претензії щодо належності Севастополя.

А під час Бухарестського саміту НАТО Володимир Путін, ще перебуваючи на посаді президента, відкрито заявив про загрозу розпаду України в разі ухвалення рішення про надання їй членства в Альянсі.

Отже, зупинимося детальніше на “доктрині Путіна”. Вона складається з чотирьох послідовних кроків: провокування міжетнічних сутичок, роздачу російських паспортів, озброєння сепаратистів та введення російських військ як “миротворців”.

В Криму для реалізації цієї доктрини давно існують сприятливі умови: російська етнічна більшість, 20 тисячний російський Чорноморський флот та регіональний квазіпарламент, в якому домінує проросійська Партія Регіонів.

Положення “доктрини Путіна” про право Росії втручатися у внутрішні справи держав, де є значні російськомовні меншини, становить пряму загрозу Україні, Латвії та Естонії, в яких російськомовні (в російській термінології “співвітчизники”) складають від третини до половини всього населення. Український Крим та естонське місто Нарва можуть бути наступними пунктами застосування “доктрини Путіна”.

Військові кораблі Чорноморського флоту брали участь у військових діях проти грузинського флоту, сприяли висадці військ у грузинському порту Поті, захопили та потопили практично всі кораблі грузинських ВМС.

Агресивні дії російського флоту відзначив навіть президент США Джордж Буш-молодший у заяві від 13 серпня: “Ми вкрай стурбовані повідомленнями про зайняття російськими військами порту Поті та блокуванням російськими військовими кораблями доступу до порту та знищенням грузинських кораблів”.

Інший приклад. Офіцери та матроси ЧМФ постійно беруть участь у антинатівських та антиамериканських мітингах, що проводяться в Криму. У липні 2006 року ці виступи завадили регулярним україно-американським військовим навчанням у Феодосії.

Поза сумнівом, саме прагнення України та Грузії стати членами НАТО найбільше дратувало і дратує Росію.

Після двох мирних демократичних революцій, обидві країни прискорили рух до НАТО та приєдналися до Інтенсифікованого діалогу з НАТО і почали переговори про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Спочатку при підготовці саміту в Ризі у листопаді 2006, згодом напередодні травневого саміту в Бухаресті.

Через гострі суперечності між державами-членами НАТО, Альянс ухвалив компромісне рішення не надавати Грузії та Україні ПДЧ, але чітко заявити про ясну перспективу приєднання двох країн до НАТО в майбутньому.

Нездатність НАТО ухвалити рішення про надання ПДЧ Києву та Тбілісі могла переконати Москву у неготовності Альянсу розширити зону відповідальності на території, які дехто в Парижі та Берліні й досі вважає сферою впливу Росії.

Провокування Росією Грузії на збройний конфлікт з допомогою озброєних нею ж південноосетинських сепаратистів, поряд із прямим нехтуванням Москвою суверенітету Грузії, швидше за все надали вагомості аргументам тих членів НАТО, які наполягали на наданні ПДЧ Україні та Грузії.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що питання територіальної цілісності Грузії вже не стоїть на порядку денному, та що Тбілісі може забути про відновлення контролю над двома сепаратистськими регіонами — Південною Осетією та Абхазією.

Росія вже планує провести “референдум” за тими ж стандартами, що й в Чечні три роки тому, незважаючи на міжнародний осуд, щоб легітимізувати проголошення незалежності, а насправді — приховати анексію двох територій.

Така розв’язка як завершальний етап “доктрини Путіна” може бути реалізована у інших регіонах “замороженого” конфлікту — у Придністров’ї чи у Криму.

Проте “доктрина Путіна”, як і “доктрина Брежнєва”, все ж має свої межі. Російський брутальний імперіалізм, що проявився у Грузії, не міг не вплинути і на настрої багатьох європейських політиків, які в Бухаресті зайняли позицію страуса, так і на прихильників включення України і Грузії до НАТО з числа центральноєвропейських країн.

Показово, що лідер британської консервативної опозиції Девід Камерон написав в “Daily Telegraph”: “нам потрібно прискорити надання членства в НАТО таким країнам як Грузія, і таким демократіям як Україна, якщо вони справді цього бажають. Брак ясності щодо перспектив приєднання Грузії до НАТО також був негативним внеском у розвиток кризи. Це підбадьорило Росію в її прагненні залякувати і тиснути, оскільки Захід показав себе розділеним і невпевненим”.

Через чотири місяці НАТО знову матиме нагоду виправити помилку Бухарестського саміту, підтримавши прагнення Грузії та України приєднатися до ПДЧ. Запрошуючи Грузію та Україну до своїх лав, Альянс досягне трьох важливих цілей.

По-перше, підтвердить принцип захищеності демократій, що розвиваються.

По-друге попередить серйозну загрозу для міжнародного порядку та європейської безпеки у вигляді застосування “доктрини Путіна” до України.

І, по-третє, це буде чіткою відповіддю Росії, яка намагається утвердити свою нову роль шляхом відкритого нехтування міжнародного права.

Тарас КУЗЬО

(професор Карлтонського Університету, Оттава, редактор “Українського аналітика”)