Ахметов, Кант і Захер-Мазох

Не можна, щоб твоя команда претендувала на європейський футбольний Олімп — від імені України! — і водночас штатні працівники твоїх ЗМІ заперечували саме існування України й українців. Ні, звісно, можна, але тоді це типовий мазохізм.

Якщо хтось не знає, то Леопольд фон Захер-Мазох неодноразово звав себе русином чи ж то русинським письменником. І навіть у тогочасних довідниках про нього зазначали, що це літератор-русин, що пише німецькою мовою. Іншими словами, отой сакраментальний мазохізм (якщо вийти за межі суто сексуальні — отримання неабиякого кайфу від того, що ти добровільно дозволяєш знущатися з тебе) — це опис певних істотних рис українського характеру. І не суто селянської його складової, а вже покритого лоском європейської цивілізації, бодай і зовнішнім.

А Іммануїл Кант (чи, як наполягають деякі сучасні перекладачі, Імануель) — це, якщо хто забув, німецький філософ, який за збігом політичних обставин кілька років устиг побути російським підданцем, вдумливий дослідник людської здатності пізнавати принципово непізнаваний до кінця світ. Канту належить формулювання розрізнення двох форм раціональності — розуму (вища) і розсуду (нижча, простіша). Піднестися до розумних форм і способів осягнення дійсності та свого Я вдається далеко не кожному, але нерідко для успіху у повсякденності цілком вистачає й розсуду. Але у складних ситуаціях без здатності розумного судження програш неминучий.

Нарешті, Рінат Леонідович Ахметов — це просто той самий Ахметов. З усіма своїми заводами, копальнями, літаками, стадіонами, телеканалами, газетами etc. Одне слово — Ахметов. Чи то перший, чи то другий за багатством і в Україні, і в Європі, і на пострадянському просторі. Постать унікальна. В тому числі — і як жива ілюстрація до певних засадничих тез Імануеля/ Іммануїла Канта та Леопольда фон Захер-Мазоха.

Про що йдеться? Серед тих ЗМІ, котрі, як на мене, експерти небезпідставно вважають безпосередньо пов'язаними з Рінатом Ахметовим, такі велетні (за українськими, принаймні, масштабами) медійного ринку, як газета “Сегодня” і телеканал “Україна” (чи “Украина”? Втім, справа не у назві, а в контенті). Так ось, про контент чи то пак змістовне наповнення ефіру та газетних сторінок. Ну, добре, всілякі “Глухарі” та “Няні” на “Україні” ненав'язливо доводять мільйонам глядачів, що Україна і Росія — це одне й те саме, ну, хіба що з дуже маленькими відмінностями (перша — провінція другої). Але ж навіщо “крутити” в такій кількості різноманітні радянські стрічки про чекістів та прикордонників, міліціонерів та піонерів? Навіщо постійно відтворювати стилістику тоталітарного буття і відверто романтизувати тоталітарні силові та ідеологічні структури? Зрештою, навіщо додавати до цього коктейлю ще й сучасний російський інгредієнт у вигляді телеоспівування спецназу та ФСБ?

Ні, я розумію: крім різноманітних засобів обробки такого специфічного виборця, як донецький, існують особисті смаки власників ЗМІ та їхнього оточення. Фільми про славетних радянських чекістів та російський спецназ можуть і справді подобатися новітнім мільярдерам, котрі ще не так давно перебували — як би це правильно сказати — у зовсім іншій соціальній площині. Але! І ще раз — але ж персонажі, котрі поєднують в одній особі депутата, мецената, промисловця та власника ЗМІ, вже не належать собі, ба більше — вони не належать і своєму “залізному” електорату. Вони або починають діяти як носії загальнонаціональних інтересів, або колись-таки закінчують кар'єру в ролі новітніх Шур Балаганових, які не впоралися з власними звичками.

Бо ж не можна користуватися всіма благами, які дає тобі українська державність (передусім — квотами на експортні товари на Заході), і водночас щедро фінансувати руйнацію цієї самої державності. Не можна мати депутатську недоторканність з усіма її вигодами не тільки в Україні — і підважувати самі основи українського парламентаризму. Не можна, зрештою, щоб твоя команда претендувала на європейський футбольний Олімп — від імені України! — і водночас штатні працівники твоїх ЗМІ заперечували саме існування України й українців. Ні, звісно, можна, якщо дуже хочеться, але тоді це типовий мазохізм, це потаємне бажання якнайшвидше відправитися шити рукавиці разом із Ходорковським під наглядом пильних чекістів...

... Чесно кажучи, я спочатку хотів навести численні приклади хамського, а на додачу ще й безграмотного глузування з усього українського та відверто дурнуватого й так само безграмотного тлумачення знакових подій історії в газеті “Сегодня”, але потім подумав: багато честі. Ба більше — справа не в них, виженуть — прийдуть інші, вправні у розв'язанні тактичних завдань, а саме — дебілізації електорату. Причому дебілізації масової й до певної міри успішної. Бо ж зусиллями палких борців із усім українським насправді руйнується шанобливе ставлення до культури як до такої (знов-таки, можна було б тисяч на 20 знаків зробити оповідь — із цитатами — про те хамство і невігластво щодо визначних достойників російської культури, яке дозволяє собі та сама газета, але хай це краще зробить хтось інший...). Й отут нам знадобиться Кант із його розрізненням розуму та розсуду.

Якщо не вдаватися у філософські тонкощі, розсуд і розум — два види мисленої діяльності людини, при цьому розум є вищою формою такої діяльності у порівнянні з розсудом. Останній пов'язаний із оперуванням вже визначеними поняттями, класифікацією фактів та явищ, систематизацією знань, а от розум виступає як синтезуюча творча діяльність, яка розкриває обшири дійсності, створює нові ідеї, що виходять за межі уставленого. Розум здатний об'єднати протилежності, які розсуд вважає непереборними.

На жаль, не тільки в нинішній українській журналістиці, а й у бізнесі та політиці здатність до суджень розуму більшою частиною є не тільки зайвою для досягнення чималих успіхів, а й небезпечною...

Отож ми маємо всі шанси й далі читати базграння журналістів “Сегодня” про те, що, мовляв, без включення до складу УРСР західних областей Партія регіонів однозначно перемагала б на виборах, а Віктор Янукович був би президентом (зав. автобазою він би був до скону віку, а ці хлопчики бігали б досі за горілкою для “маститих” партійних журналюг, а не шикували б як “метри”!) чи що Ленін знічев'я “отстегнул” Україні Дніпропетровщину (землі Війська Запорозького з 80%-м українським населенням!). Ми маємо всі шанси дивитися й далі по “Україні” телесеріали про хлопців із “холодними головами, чистими руками і гарячим серцем” (цікаво, хто там із окупованої Німеччини вивозив ешелонами добро? Не тільки ж різноманітні Жукови...). А в разі певних геополітичних змін, накликаних не в останню чергу цією публікою, переконаний, вона так само ревно піде служити новим господарям. Зневажливо зачисливши до числа “українських буржуазних націоналістів” всіх тих, хто сьогодні має депутатські мандати в “сепаратистів” (без розрізнення партійності) і використовує українські квоти на світовому ринку.

... Як там стосовно шиття рукавиць разом із Ходорковським?

Сергій Грабовський,

кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників