Зниження темпів ВВП загрожує стабільності гривні та зайнятості

Розміщення казначейських зобов’язань — початок конструктивного діалогу громадян із державою.

За розпродажем енергетичних активів в одні руки стоїть домінування монопольних цін і тарифів.

Дорога вертикаль

Прем’єр-міністр Микола Азаров нагадував, що за 2,5 року споживчі ціни зросли лише на 10 відсотків — удвічі менше, ніж за один 2008 рік. Може, саме через те промисловість зараз падає?

До 2008 року економіка зростала на хвилі сприятливої валютної динаміки на міжнародних ринках капіталу і високого попиту на традиційні статті свого експорту. Курсова прив’язка до долара США гарантувала міцні позиції у зовнішній торгівлі та грошово-кредитній сфері. Глобальна економічна криза відкинула нашу економіку на багато років назад саме через втрату цих позицій. Але спекатися небезпечної опіки долара гривні не дали — девальвація б стрімко підняла витрати на закупівлю природного газу і створила б колапс на кредитному ринку через неспроможність позичальників обслуговувати валютні борги.

Влада розуміла, які саме потрібні реформи, аби усунути ці ризики, але не знала, як їх втілити найбільш розумно і з якого боку за це братися. Найбільш сміливі навіть пропонували прив’язати механізм курсоутворення до інфляційної динаміки. Але все це відклали до кращих часів з огляду на потребу створити для себе міцну управлінську вертикаль і матеріальну базу.

Місяць показав вразливість управлінської вертикалі — падіння виробництва логічно потягло за собою зменшення податкових платежів до бюджетів усіх рівнів. У пожежному порядку влада запропонувала ввести податок з обороту, але його ставку гостро розкритикували металурги і учасники фондового ринку. Система адміністративного ціноутворення ледь не залишила низку областей без лімітів газу. Нагадаю, Асоціація міст вимагала від уряду списання 24 мільярдів гривень для підприємств теплокомуненерго через невідшкодовану різницю в цінах на газ і економічно невмотивовані тарифи на тепло. Тарифна хвороба — найболючіша. МВФ резонно радить їх підвищити, бо збитки від поставок газу НАК “Нафтогаз України” не покриваються. До того ж цього року ремонтні роботи на водопровідних і тепломережах фактично не фінансувалися через бюджетні недобори. Отже, ціни на сировину не відповідають собівартості їх видобутку і доставки до кінцевого споживача, тарифи не включають у себе інвестиційної складової, а стабільність досягається завдяки стриманню попиту на гроші на валютному і товарних ринках. За відсутності валютних надходжень від експортерів і втрати джерел зовнішніх запозичень — тільки коштом золотовалютних резервів. Їхнє неухильне скорочення упродовж останніх двох років свідчить, що зниження темпів економічного зростання загрожує стабільності гривні. В цьому переконує і той факт, що в жовтні Нацбанк для утримання курсової стабільності виходив на міжбанківський ринок із пропозицією продати американську валюту за заниженим курсом.

Шлях до народної подушки

Дефляція, яка спостерігалася 12 місяців поспіль, завдає значно більшої шкоди економіці, ніж інфляція. І хіба не парадокс: наша дефляція не заважає зростанню девальваційних очікувань. Передвиборна кампанія, на жаль, їх добряче підігріла. Проте жовтень приніс не тільки розчарування.

В актив Міністерства фінансів можна занести стартове розміщення казначейських зобов’язань на умовах, які одразу викликали жвавий інтерес у громадян. Адже ставка розміщення виявилась вищою за вартість попереднього розміщення боргових зобов’язань держави на зовнішньому ринку. Мало того, 9,2 відсотка річних — це вище за середньозважену ставку за валютними депозитами. Дворічний термін погашення, спрощений доступ до купівлі облігацій до 150 тисяч гривень та інші умови ще більше викликають довіру людей до нового фінансового інструмента. Як на мене, це може стати не тільки найефективнішим рішенням місяця, а й року, оскільки воно здатне істотно скоротити кількість грошей, які обертаються поза банками і зберігаються під подушками. За дві декади місяця, як зазначає Нацбанк, розміщено казначейських зобов’язань на 87 мільйонів доларів США — це обнадійливо!

Чи варто нагадувати, що масштаби тіньового сектору вже перевищують 50 відсотків валового внутрішнього продукту, а деякі методи боротьби з ним шокують. Так, цього місяця набув чинності Закон України “Про внесення змін у деякі законодавчі акти України (стосовно функціонування платіжних систем та розвитку безготівкових операцій)”, згідно з яким Нацбанк одержав право обмежувати готівкові розрахунки. Це спричинило не менше емоцій, ніж створення реєстру для виготовлення біометричних паспортів. І породило побоювання, що ліміти на готівкові розрахунки можуть вплинути на побутові потреби не обтяжених доходами українців. Але влада заспокоїла: так треба для боротьби з відмиванням грошей. І вже головний банкір країни Сергій Арбузов десь прохопився про намір обмежувати готівкові розрахунки, починаючи з 200 тисяч гривень. Скажете, пронесло? Хтозна. По-перше, це ще не гарантує зниження такого ліміту в майбутньому. По-друге, будь-яке обмеження готівкових розрахунків таки суперечить законним правам громадян. По-третє, започаткована цього року боротьба за контроль над усіма грошовими потоками в жовтні лише стала більш відвертою і виразною.

Психологія переділу

Ще в серпні—вересні державні пакети акцій провідних компаній на газовому і ринку електроенергетики посипалися у приватні руки, як плоди з перестиглої груші. Одразу скажу, я не проти навіть агресивної приватизації, але я проти методів, якими вона здійснюється, породжуючи монополістів у найчутливіших для громадян сферах. Стрімка й непрозора монополізація енергетичного ринку видається новим власникам своєчасною, бо знекровлені неприбутковою діяльністю активи коштують недорого, а фінансова скрута підштовхує владу на розпродаж активів, які користуються попитом завжди. А старі власники в особі державних чиновників заперечують монополізацію як таку, радіючи потай, що домовлятися з двома-трьома фінансово-промисловими групами завжди легше, ніж із сотнями непродуктивних державних підприємств. І зайва копійка — в радість бюджету.

Така психологія майнового переділу не витримує критики. Так, луганські державні вугільні об’єднання у жовтні гадали, кому продати підняте на-гора, бо, крім ДПЕК, уже й нікому. Нагадаю, такі само клопоти шахтарські колективи гризли на початку року. Тоді Міністерство енергетики та вугільної промисловості повідало країні, чому вирішило виключити низку теплоелектроцентралей з переліку об’єктів, які не підлягають приватизації. Йшлося про намір переводити ТЕЦ на вугілля, що дало б економію, за оцінками міністерських експертів, щонайменше 6 мільярдів кубометрів газу на рік. Але це одразу викликало рішучий протест з боку екологічних організацій та міських голів.

У жовтні Фонд держмайна оголосив приватизаційний конкурс із продажу 94,48 відсотка акцій Харківської ТЕЦ-5. І, хоч як дивно, а його умови вже не вимагають від потенційного покупця наявності вугілля. Треба мати запаси природного газу на рівні 1,2—1,5 мільярда кубометрів. Це не порушує загальної тенденції трьох попередніх місяців — продажу активів компаніям, які пов’язані з покупцем облгазів. Така тенденція загрожує подорожчанням комунальних послуг. Адже будь-яка інвестиція передбачає капіталовіддачу, яку формують монопольні ціни на будь-який товар — газ, електроенергію чи хліб. Спадає на думку найбільший в Україні та Східній Європі хлібопекарський комплекс, який здали цього місяця у столичному регіоні. Чи, бува, не вважав хтось, що в області не вистачає хліба? Але я не про те. Урочисто відкриваючи цей об’єкт, наголошувалося на тому, що він сприятиме відкриттю 3,5 тисячі робочих місць, створенню 500 хлібних магазинів із цілодобовим режимом роботи. Але хіба не очевидно, що поруч із таким велетнем нічого робити сотням малих та середніх підприємств, які постачають на ринок хлібобулочні вироби!

Але повернімося до розпродажу енергетичних активів, перебіг якого своєю передбачуваністю нагадує якийсь нудний серіал на дві дійові особи. На мій погляд, дійових осіб побільшає вже в грудні. На кінець року заплановані конкурси з продажу контрольних пакетів акцій потужних генерувальних станцій “Центренерго” і “Донбасенерго”.

Віктор ГРИНЕВИЧ