Злочинні наміри

Щорічно в Україні навмисно вбивають 2—3 тис. людей, ще понад 1,5 тис. гинуть від, як пишуть у міліцейських протоколах, “умисних тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого” (ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу). Таку кількість можна зіставити з втратами військ НАТО в Афганістані. Насправді хроніку вбивств в Україні складно порівнювати з війною. На найтяжчий злочин перед-усім ідуть не бандити в масках і з пістолетами, які грабують багатіїв і банки, не кілери, котрі відпрацьовують замовлення на політика чи бізнесмена. Типовий убивця — це маленький (як каже наш уже колишній президент) українець, на якого, випадково зустрівши на вулиці, навіть не звернеш уваги.

Душогуби на душу населення

У Києві 14-річний підліток зарізав дівчину-однолітку. За те, як пояснив згодом слідчим, що вона його колись образила. У Макіївці (Донецька обл.) 17-річний юнак забив до смерті знайомого, бо той ліг спати в черевиках, іншому проламав голову, оскільки він став на бік жертви. 3 квітня в Піщанківському районі Вінниччини 19-річний хлопець забив молотком цілу родину — 77-річну пенсіонерку, її 21-річну онуку та двох малолітніх дітей молодої жінки. Причина — побутова сварка. В Авдіївці (Донецька обл.) 25-річний збоченець зґвалтував 6-річну дівчинку. Вбити її, щоб та не поскаржилася дорослим, завадив випадковий свідок. Подібні жахіття трапляються в Україні ледь не щодня, й найстрашніше в них те, що мотиви вбивці в кожному з випадків зрозуміти практично неможливо. Складається враження, що ними рухає лише манія вбивства.

За інформацією, наданою Тижню Департаментом зв’язків із громадськістю та міжнародної діяльності МВС України, лише 2009 року на території країни було скоєно 2478 убивств і замахів (за шість місяців 2010-го — 1188). Що показово, 58 убивств на рахунку тих, хто відбирав людські життя й раніше. Чи можна їх назвати серійними?

В сучасній науковій і навколонауковій літературі дається приблизно таке визначення: серійний злочин — це багатоепізодні діяння (епізодів має бути не менше трьох), які скоює один суб’єкт через неочевидні мотиви, час між епізодами вбивств перевищує інтервал, необхідний для емоційного охолодження суб’єкта (він може становити як кілька днів, так і кілька років). Саме серійних убивць правоохоронці вважають найнебезпечнішими, оскільки цих злочинців украй важко спіймати, а самі вони ніколи не зупиняються. Втім, із боку жертви байдуже, вбиває її злочинець серійний, чи ні. До того ж від серійних убивць “звичайні” відрізняються передусім тим, що не встигли розпочати власну “серію”.

За оцінками американських дослідників, кількість потенційних серійних убивць становить 0,005% загальної кількості населення країни. Тобто коли взяти цю цифру за основу, то виходить, що вулицями українських міст ходять щонайменше 2 тис. потенційних онопрієнків і ткачів. Активних серійників, які вже вийшли на криваву стежку, 0,1—1 на млн. Населення України, нагадаємо, — 47 млн. Офіційна статистика, наведена вище, загалом підтверджує цю теорію.

Розлад особистості

“Довести людину до такої крайності, як цілеспрямоване вбивство, можуть різноманітні чинники, — каже психіатр Галина Пилягіна. — Як у вбивстві, так і в самовбивстві йдеться про особистісні можливості людини переносити стресові ситуації. Якщо ми розглядаємо психічно здорову людину, то це свідчить про психологічну вразливість у співвідношенні зі специфічними рисами характеру, наприклад, високий рівень агресивності”.

“Схильність до вбивства не є якоюсь особливою вадою характеру, це навіть не наслідок виховання, просто в деяких людей не формується та частина поведінки, свідомості, мозку, яка відповідає за моральні цінності, — переконана Катерина Мілютіна, кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної психології та психології розвитку КНУ ім. Т. Шевченка. — Якось у мене проходив експертизу клієнт, який убив своїх батька й матір, пояснюючи це тим, що вони не хотіли відписати на нього житло. Те, що вони родичі, його взагалі не хвилювало. “Я не мав до них жодних претензій, люди вони хороші, — говорив убивця, — але ж мені була потрібна квартира”.

Більшість убивць (майже всі серійники) й решта злочинців страждають на дисоціальний розлад особистості, відомий як соціопатія та психопатія. Вона виявляється в ігноруванні “пацієнтом” соціальних норм, імпульсивності, агресивності, обмеженій здатності формувати прив’язаність до інших людей (докладніше див. “Суб’­єкт”). Проте соціопат є цілком дієздатним, унаслідок хвороби страждає не так він сам, як оточення. “Найпростіше пояснення (поведінки серійного вбивці. — Ред.) — шизоїдна психопатія, вона характеризується емоційною тупістю або емоційною холодністю, суб’єкт усе розуміє: що є поганим, а що — добрим, однак приміряти на себе не може, — пояснює полковник міліції Денис Александров, психолог-криміналіст, кандидат психологічних наук з Київського національного університету внутрішніх справ. — Другою причиною є деформація виховання: він виховувався в достатньо черствих стосунках у родині, і йому просто не прищепили необхідності враховувати почуття іншої людини. Третій варіант — коли він міг виховуватися в більш-менш благополучній родині, однак потрапив у компанію, де панує культ жорстокості, де виявляти почуття вважається за слабкість”.

Сумнозвісного маніяка-вбивцю Андрія Чикатила (65 жертв) у дитинстві постійно била мати, він пережив голод 1946-го (його старший брат став жертвою канібалів), юнаком він мав проблеми з протилежною статтю. Однак 19-річні (на час суду) Віктор Саєнко й Ігор Супрунюк, яких преса прозвала вбивцями-мажорами та дніпропетровськими маніяками, таких проблем не мали — вони з благополучних заможних родин. Але за 2 місяці 2007 року жорстоко вбили 21 людину через, як сказано у вироку, “хворобливе самоствердження”.

“Якщо в людини відбувається сплеск агресії, неадекватний та начебто невиправданий, від якого вона не отримує жодної вигоди, швидше за все це форма прояву психопатичних розладів, — каже Александров. — Викривлення характеру в психопатів цікаве тим, що практично завжди вони осудні (адекватно оцінюють свої дії. — Ред.), однак патологія не дозволяє їм нормально адаптуватися в суспільстві, оскільки вони не можуть себе контролювати відповідно до суспільних норм”.

Для злочинця-соціопата жертва — це не людина в загальноприйнятому розумінні, а якийсь механізм, засіб задоволення його потреби — сексуальної, матеріальної, самоствердження тощо. “До речі, це стосується не лише жертв, бо коли проводиш експертизу щодо цих хворих, то вони ставляться в цілому до людей саме з такою предметною мотивацією, — зазначає Катерина Мілютіна. — Мені один пояснював: “Ні, лікарю, я вас убивати не буду, це ж мені невигідно!” Таким чином він ставиться до мене не з якихось моральних позицій, а тому, що йому не хочеться витрачати зайвої енергії, аби мене вбити”.

Мотиви

Більшість серійних убивць перед тим, як почати відбирати життя, були вже засуджені чи скоювали правопорушення, котрі пройшли повз увагу правосуддя. Західні до­­слідники-кримінологи стверджують: близько 75% засуджених — соціопати. Зазначимо, що, за даними правозахисної організації “Донецький меморіал”, в Україні у місцях позбавлення волі зараз перебувають понад 147 тис. осіб.

У вітчизняних реаліях не варто дивуватися, коли людина йде на скоєння злочину навіть після неодноразового покарання. “Якщо до покарання в людини було більше факторів, які на рівні якихось сімейних стосунків, роботи, житла втримували її від криміналу, то після покарання втрачати особливо нема чого, тим більше коли йдеться про довгострокове ув’язнення, — пояснює Мілютіна. — Сімейні стосунки втрачені, роботи немає й не видно, і тюрма — дім рідний”. Варто додати, що людина з дисоціальним розладом особистості, за висновками фахівців, важко піддається вихованню через покарання.

Журналісти Тижня, відстежуючи повідомлення в ЗМІ про вбивства, звернули увагу, що в більшості випадків логіку злочинця простежити важко. Наприклад, 19 грудня минулого року в Запоріжжі чемпіон України з дзюдо Євген Сотников застрелив 18-річного хлопця за те, що той відмовився з ним випити. У вересні того самого року в Ужгороді 17-річний юнак зґвалтував і вбив 50-річного чоловіка за уявний борг у 200 грн. А в листопаді в смт Великий Любень на Львівщині 7-річний хлопчик забив граблями 56-річного сусіда за те, що той умостився спати в батьківській клуні.

“Так звана категорія безмотивних злочинців — достатньо складна проблема, — зазначає полковник Александров. — Насправді мотив у них є, але він витіснений зі свідомості. Оскільки мотив цей травматичний, злочинець вигадує певні псевдомотиви, яких у принципі немає”. Чи не найпоширеніший — “він (жертва) на мене якось не так подивився”.

Насолода від самого вбивства, тобто вбивство як мотив, дуже рідкісне явище, зауважують експерти. Світлана Шалгунова, докторант кафедри кримінального права та кримінології Дніпропетровського держуніверситету внутрішніх справ, зазначає в своїх працях: мотив — це рушійна сила злочину, насильство — спосіб злочину. Дослідження Шалгунової та її колег свідчить, що в більшості насильницьких злочинів, скоєних на території Дніпропетровщини, фігурує мотив користі, поєднаний із іншими (помста, заздрість, ревнощі тощо). Але науковці застерігають: дедалі частіше вітчизняними вбивцями й ґвалтівниками водночас із іншими керують мотиви отримання психічного задоволення від насильства. Психічне розрядження, між іншим, один із головних мотивів серійних убивць.

Андрій ЛАВРИК, Дмитро РАФАЕЛЬ