З рясами — на вихід!

Ситуація навколо Києво-Печерської лаври нагнітається: 29 березня ченці УПЦ МП мають залишити заповідні стіни обителі. Рішення про розрив договору про використання монастирем пам'ятки було прийняте нібито через порушення правил користування. Однак, судячи з коментаря міністра культури Олександра Ткаченка, ченцям зовсім необов'язково залишати монастир. Достатньо буде, якщо монастир “виконає певні умови”. Зокрема “підсанкційні особи” мають піти.

Настоятель монастиря митрополит Павло Лебідь — одна з тих самих “підсанкційних осіб” — своєю чергою, заявляє, що “вони нікуди не підуть”. Принаймні по-доброму. Скандал розростається: в нього залучені вже патріарх Московський, Папа Римський, генсек ООН, а також “хлопці з передової”. І в цьому немає нічого дивного: ситуація навколо КПЛ — своєрідний зріз українського суспільства й політики. Він демонструє і історичні нашарування проблем у державно-церковній політиці, і рани сьогодення.

Руїни та лояльність

З формального погляду, держава має всі підстави для розірвання договору про користування: будівництво і перебудови на заповідній території монастиря-пам'ятки справді не припинялися від моменту передачі його в користування чернечій громаді. Чим, до речі, громада пишається, — вона “підняла монастир із руїн”. Ставлення до “руїн” у церкви і музею завжди було протилежним. Але перемагала зазвичай церква: монастир продовжував будуватися, а критика музейників розбивалася об митрополита Павла, як об скелю.

То що, краще пізно, ніж ніколи? Розслідування незаконного будівництва в КПЛ і рішення про знесення так само незаконно побудованого храму-МАФу на фундаментах Десятинної церкви — правильні рішення. Правильні не тому, що “хороші”, а тому, що законні.

Однак неминуче постає запитання: це прецедент? Тепер так само можуть вчинити з рештою храмів (і не тільки храмів), побудованих свого часу з порушеннями — в історичних і природоохоронних зонах, на місці скверів та дитячих майданчиків? Хаотична незаконна забудова в наших палестинах — звичайнісінька річ. То що, тепер усе — на злам?

Бо коли ні, то КПЛ і МАФ на Десятинній стануть прикладом не торжества закону — хай і запізнілого, а вибіркового правосуддя, при якому визначальну роль відіграє не так рівень нахабства забудовника, як рівень його лояльності до чинної влади.

В історії з КПЛ, на жаль, відповідь очевидна: незаконна забудова на території заповідника — не причина, а привід. Про це, фактично, сказав сам міністр культури: ніхто не має наміру виганяти ченців і закривати монастир. Навіть попри те, що монастир улаштував на заповідній території будівельне безчинство. Ченці можуть залишитися в Лаврі, якщо “буде виконано умови”. І в цьому немає нічого нового, правила гри колишні: і будівництво, і можливість користуватися побудованим і тоді, і тепер купуються за одну й ту саму монету — лояльність до чинної влади.

Трубадур апокаліпсису

У чому ж виражається лояльність, якщо говорити про монастир? Чи посильні вимоги, і чи можливий компроміс?

Боюся, чіткої відповіді на ці запитання немає ні у влади, ні в церкви. Експерти зусібіч пропонують різноманітні рішення: від соломонових — нехай ПЦУ користується Верхньою лаврою, а УПЦ — Нижньою, до радикальних: чемодан—вокзал—Росія. Серед цікавих пропозицій — можливий перехід монастиря під безпосередню опіку Вселенського патріарха. Але навряд чи це буде легким рішенням для УПЦ МП, яка, вслід за своїм московським духовним провідником, розірвала відносини з патріархом Варфоломієм.

Як саме вчинити, єпископи УПЦ МП мають вирішити 20 березня на Священному синоді. Але особливого оптимізму я б не плекала: формат Священного синоду передбачає насамперед захист інтересів не так церкви загалом, як єпископської корпорації. А вона захищатиме “своїх” — тобто єпископів — за будь-яку ціну.

Скандальний настоятель Лаврського монастиря вже взявся за справу: звично гримить апокаліпсисом, який “почнеться з Києва”. Митрополит Павло — відомий сурмач Страшного суду. Та ось що цікаво: коли армія РФ наступала на столицю, нічого такого митрополит Павло не казав — мабуть, був упевнений, що особисто його “апокаліпсис” не торкнеться, окупанти його не зачеплять. Інша річ — українська влада...

Тактика настоятеля видається застарілою, але це неважливо: головне, щоб діяла. Настоятель випустив у світ відеозвернення: він та ще один підсанкційний митрополит, Антоній, від імені братії і мирян (присутні в кадрі) просить “не дозволити скоїтися беззаконню”. Оскільки говорить у кадрі тільки митрополит Павло, а братія безмовно присутня, він ніби розчинився в колективному чернечому “ми”. Все просто: митрополит Павло розбавив свою особисту відповідальність колективною, перетворив свою особисту проблему з законом на проблему всього монастиря й подав рятування власної шкури як рятування самої Христової Істини. І тепер за його беззаконня та злочини мають бути покарані всі. Або ніхто.

Те, що події розвиватимуться саме так, що єпископи займуть саме таку — непримиренну — позицію, було зрозуміло. Від самого початку, щойно влада і силові відомства взялися за авгієві стайні УПЦ МП, їм треба було діяти швидко й рішуче, аби не дати опонентові можливості перевести дух і перегрупуватися. Або не діяти взагалі.

Однак влада, на жаль, підійшла до гордієвого вузла церковних проблем із тупим мечем і в запітнілих окулярах. Свій рішучий наступ на УПЦ МП вона не довела до кінця. Кінець у цьому випадку — це не навісити ярлик “церква-колаборант”, не відібрати під надуманим приводом майно і не злити в мережу “полуничку”, зіпсувавши репутацію маловідомому ченцю. Кінець у таких справах — це суд і вирок конкретній людині за конкретне правопорушення. Або ліквідація церковної структури, яка порушила закон і підірвала національну безпеку, що доведено (і докази не засекречені).

На жаль, ні стосовно намісника Лаврського монастиря митрополита Павла, ні стосовно керуючого справами Київської митрополії митрополита Антонія цю крапку не поставлено. Обидва єпископи опинилися під санкціями, але не під судом. І при цьому, як бачимо, зовсім не позбулися можливості впливати на церкву та використовувати її для власних потреб.

Мовчання ягнят

Я не знаю, чим пояснити рішення влади загальмувати наступ на “духовному фронті” саме в той момент, коли він мав увійти у вирішальну фазу. Можливо, вона сподівалася на легку і, головне, ефектну перемогу на “внутрішньому фронті”, — телеглядач дуже потребує регулярних перемог. Але замість легкої перемоги влада зрозуміла те, що розуміли всі її попередники: церковна політика — дуже слизька сцена для піару. І тепер, коли момент упущений, щоб сказати “Б”, доведеться брати на два тони вище: до погрози відібрати в норовливих попів найдорожче, що в них є.

Утім, влада могла просто сподіватися, що в церкві зрозуміють її сигнали і вживуть своїх заходів. Проявлять, так би мовити, добру волю: самостійно підчистять свої лави й заодно — репутацію.

Але в такому разі розрахунок ОП теж виявився докорінно хибним. Замість “кроку назустріч” влада нарвалася не тільки на неприйняття своїх вимог, — вона розчарувала опонентів. Проблема не так у тому, що “Зеленський виявився не кращим за Порошенка”, як у тому, що він не виявився “гіршим” — так само не спромігся довести справу до кінця.

Взяти хоча б проблему на ім’я Паша-Мерседес. Було помітно, що “особисті гоніння” на митрополита Павла (як і Антонія) не викликали протестів ні з боку керівництва митрополії, ні з боку братії монастиря. Понад те, багато хто в церкві сподівався, що вдасться нарешті позбутися одіозного намісника КПЛ, який зарвався і всім, від паламаря до митрополита Київського, набриднув гірше за гірку редьку. Можливо, це інфантильно з боку церкви — очікувати, що скалку з їхньої дупи витягне хтось інший. Та, на жаль, церква сама не може цього зробити. Не тільки тому, що в “скалки” великі зв'язки. А тому, що це було б проти власних правил УПЦ МП.

Я хочу помилятися, але, боюся, “переворот в УПЦ МП”, про який останнім часом багато говорять і пишуть, майже неможливий. Звісно, в УПЦ МП є різні люди — у тому числі українські патріоти. Але не слід покладати на них завеликі надії. У православ'ї московського зразка неможлива “революція знизу”. Вся ця структура побудована і тримається на мовчанні ягнят. “Послушання” на всіх рівнях замінює віруючим, вихованим у російській православній традиції, абсолютно все, включно з розумом, честю та совістю кожного індивіда. За дуже поодинокими винятками.

“Революція згори”, на жаль, теж малоймовірна. І, боюся, засідання Синоду 20 березня, на якому єпископи мають ухвалити рішення про долю Лаври, — це підтвердить. Здавалося б, чому б їм не “попросити” двох “братів” поступитися й піти, якщо таким чином можна залишити за собою “святі стіни”? Але жоден єпископ не піде на такий небезпечний прецедент. Хтось виявиться неготовим “прогинатися” під вимоги “безбожної влади”, але більшість не стане порушувати принцип недоторканності “князя церкви”. Традиція російського православ'я цього не допускає.

Папа Римський і російські ченці

За права УПЦ МП вже заступилися всі, хто міг, — від Фокс-Ньюс до Папи Римського. Ми почули навіть ті голоси, які вже майже забули, — патріарха Кирила та диякона в екзилі Вадима Новинського. Втім, ці голоси були подані зовсім не для того, аби переконати українську владу прибрати руки від майна, в яке (зокрема Новинський) вклали чимало власних коштів. А для того, щоб радикалізувати ситуацію ще більше, викликати роздратування не тільки на Банковій, а й у всьому наелектризованому українському суспільстві.

Несподівано хмизу в багаття докинув папа Франциск. Із винятковою наївністю (вже не знаю, награною чи щирою) він висловився на захист “російських ченців” і зазначив, що не можна виганяти молільників із монастиря, “хоч би до якої конфесії вони належали”. Святий престол фактично дав зрозуміти, що вважає УПЦ російською церквою.

Що ж, ніхто не сумнівався, що в УПЦ МП є зв'язки та великі можливості бути почутою у світі. Жаль тільки, що вона не використовує їх на те, аби світ почув не лише про “гоніння на беззахисних ченців”, а й про агресію та геноцид стосовно українців. Можна подумати, керівництву церкви, за великим рахунком, байдуже, що буде з країною та її людьми. Головне — “зберегти святині” під своїм контролем: без нього вони вже ніби й не “святині”. Людьми (якщо тільки вони не єпископи) можна й пожертвувати. Таке байдуже ставлення до конкретних людських життів і життів цілих спільнот — теж частина російського православ'я, і ширше — російської традиції взагалі.

Група “крові”

Ні світська, ні церковна влада поки що не демонструють готовності до компромісів. Можливо, річ в особливостях воєнного часу. Можливо — в особистих рисах лідерів. Але все, що нам залишається, — чекати 29 березня й здригатися від обміну репліками між опонентами. Нічого нового: з обох боків апелюють до законів, прав та “інтересів народу” і тут-таки підкріплюють усе це натяками на можливе кровопролиття.

Народний депутат від партії влади Потураєв попереджає, що до Лаври, коли що, можуть підтягнутися “ветерани” (допомогти з виселенням ченців, слід гадати, якщо виникнуть труднощі). Підсанкційний митрополит Антоній відповідає, що коли хто й підтягнеться, може статися, що “на території Києво-Печерської лаври по різні боки протистояння зустрінуться побратими”.

Апеляції з обох боків до “хлопців” викликають нудоту. Почати з того, що учасники “діалогу” фактично закликають диявола громадянської війни. Продовжуючи тим, що, жонглюючи “хлопцями” й “ветеранами” задля захисту власної шкури і майна або підтримки рейтингу, обидві сторони не приховують готовності торгувати чужою кров'ю.

Ще раз: нічого нового. “Кровопролиття” у цьому контексті завжди було присутнє, і останні 25 років — як фігура суто риторична. Ще років два тому апеляції до “кровопролиття” викликали напад позіхання. Але умови змінилися. Колишні правила більше не працюють. Через рік повномасштабної війни кровопролиття стало чимось повсякденним для абсолютної більшості громадян країни.

Кров — більше не фігура мови. І не табу. У разі силового сценарію виселення монастиря провокації — майже неминучі в таких випадках — можуть коштувати дуже дорого.

Ставки високі, і поки що незрозуміло, як далеко готова зайти кожна сторона, чим готова ризикнути, щоб зберегти хто — “святі стіни”, хто — імідж “безкомпромісного борця”. 

Катерина ЩОТКІНА,експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”