Як влада збирається виховувати у нас патріотизм

Ні, це не жарт. Вони планують, у відсотках за звітністю за кожним роком — починаючи з 2013-го і аж до 2017-го (вочевидь, до кінця також уже заздалегідь запланованого, другого терміну президенства Віктора Януковича) — згідно з чітким графіком перевиховати народ у патріотизм.

Ви здивувалися? І вас теж, шановний(на)! А, вас не треба? Ви вже й так патріот… Значить ви не “шановний” і неправильний патріот! І не до того патріотуєте, вибачте.

А відтак влада “професіоналів” та “патріотів” навчить вас як любити, що пам’ятати й кого шанувати.

Ви запитаєте, а звідки вони знають що це таке і як ото виховується. То це вже не так й важливо. Прогляньте, або якщо вистачить терпіння — вчитайтеся, у Проект Концепції Загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення на 2013—2017 рр.. І все зрозумієте.

А хто жив за часів розквіту передового соціалізму (іншими словами — за тлілого, проте пафосного, брежнєвського застою), той матиме змогу ще й пригадати не такі вже далекі радянсько-партійні п’ятирічні плани, в тому числі й щодо патріотичного виховання населення.

З усіма його принадами — звітами про перевиконання плану, зростанням відсотків чи не щотижня, лобизанням чиновництва перед вищими посадовцями та правлячими партійними бонзами, портретами генсека (вибачте, тепер — президента усієї України) на кожному кутку, маразмом, який усі бачать й сміються з того, що король (вибачте, влада) голий, пам’ятуя безславний кінець правління будівників кращого життя вже сьогодні й іще ліпшого в перспективі.

Я, звичайно ж, про партію влади (КПРС) та їхнє патріотичне виховання та гігантизм (думки), якщо Ви не на тих подумали.

Втім, повернімося до самої концепції, від якої вже з першого погляду тхне, перепрошую, декларативністю за характером та майже повною ідентичністю за духом та змістом з подібними документами за часів Радянського Союзу.

При цьому зазначу лише на окремих її твердженнях, які, за сучасних умов, викликають усвідомлення підміни понять, або ж забюрократизації цієї проблеми.

Так, наприклад, у концепції стверджується, що “рівень патріотизму народу України є недостатньо високим” через те, що “серед молоді у віці 18—29 років показник готовності до еміграції становить 50,4%, а у віковій групі 30—39 років — 42,4%”.

Проте загальновідомо, що такий показник, як і готовність до еміграції, викликані достеменно не відсутністю патріотизму, а натомість неспроможністю реалізувати свої можливості в Україні, тотальною корупцією, відсутністю місця працевлаштування чи низкою заробітною платнею.

Відтак такі та інші реалії сьогоднішнього життя в Україні абсолютно не вказують на відсутність у вищевказаної категорії громадян патріотизму і мали б звернути увагу влади не на звинуваченні їх в цьому, а на розв’язання поточних соціальних, правових та економічних проблем в державі.

Так само, приміром, “формування позитивного ставлення населення до військової служби і позитивної мотивації у молодих людей щодо проходження військової служби за контрактом та призовом” можливе не з плакатів чи деклараційних заяв концепції, а в елементарному наведенні ладу, проведенні плідних реформ, переозброєнні та належному фінансуванні тощо Збройних сил України.

В Концепції вказано, що “патріотизм в період становлення нації — це любов до Батьківщини, свого народу, турбота про своє та його благо, сприяння становленню й утвердженню України як суверенної і незалежної, правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстояти її незалежність, служити і захищати її, розділити свою долю з її долею”.

Виникає питання: а хіба ці ознаки мають щезнути (чи не притаманні) вже сформованій нації і хіба все ще не існує української нації?

Доволі дивним, при декларуванні демократичних цінностей і свобод в державі та забезпеченні їх нею, є твердження на необхідності “єдиної оцінки та трактування найважливіших історичних подій, великих наукових звершень, досягнень і військових перемог попередніх поколінь” і що її відсутність “призводить до дефіциту загальновизнаних, позитивних, героїчних прикладів, якими має пишатися підростаюче покоління, не сприяє створенню системи переконань у тому, що бути патріотом своєї країни є життєво необхідним”.

При цьому наголошується на потребі у “корегування змісту освіти на загальнодержавному рівні”. Нагадаю, що такі підходи притаманні тоталітарним і авторитарним державам тощо.

Водночас попередні вимоги концепції протирічать її подальшому посилу в прагненні забезпечити “розвиток критичного мислення, що забезпечує здатність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в тих чи інших питаннях, вміння знаходити нові ідеї та критично аналізувати проблеми, брати участь у дебатах, вміння переосмислювати дії та аргументи, передбачати можливі наслідки дій та вчинків”.

Зазначаючи на обсяг щорічного фінансування програми у 2013—2017 роках (40 млн гривень), автори Концепції не вивели з яких міркувань та обрахунків було взято саме цю суму і яким чином вона витрачатиметься.

Вказуючи на необхідності підготовки теле-і радіопрограм патріотичного спрямування, підтримки та сприяння розширенню патріотичної тематики в телевізійних програмах, виданнях періодичної преси, творах літератури і мистецтва та випуску книг і періодичних видань військово-патріотичної тематики, в концепції ані словом не обмовлено про проблему пільг щодо видавців, а тим паче забезпечення і гарантію їхнього видання українською (!) мовою.

Дивним виглядає неприхований диктат та вказівка на очікуваний результат при проведенні конференцій, фестивалів, конкурсів та виставок на теми військово-патріотичної тематики, де вказується на отримання “об'єктивної інформації про Велику Вітчизняну війну та героїзм українського народу” тощо.

Відтак у Концепції заздалегідь відкидається намір стимулювати розгляд інших проблем, зокрема періодів Української революції, голодомору-геноциду українського народу, Другої світової війни (Карпатської України, визвольної боротьби середини ХХ ст. тощо), репресій українців за часів СРСР.

Дивним (явно запозиченим з відомого досвіду “епохальних” звітів бюрократії Радянського Союзу) є зазначення на планове отримання показників реалізації програми патріотичного виховання населення, де, зокрема, наприклад, вказується на заплановані (!) відсоткові рівні показників та проявів патріотизму серед населення (в тому числі за “партії патріотичного спрямування” — які партії і хто визначатиме їх за патріотичні?).

А чого варті заплановані відсоткові показники “конструктивної критики недоліків у своїй країні”, “розмов на патріотичні теми” (!), або ж “роботи з повною віддачею по спеціальності”.

Вище зазначено лише на окремих аспектах Концепції, яка як за змістом, так і за якістю не відповідає сучасним викликам у суспільстві й не вказує на дійсні і дієві шляхи вирішення проблеми підвищення патріотичних настроїв серед населення нашої держави, а за своїм духом та ознаками нагадує пріснопам’ятні радянські часи.

Павло ГАЙ-НИЖНИК