Бої за Маріуполь стали найтяжчими і найбільш кровопролитними з початку війни Росії в Україні. Після того як це місто на Азовському морі заблокували російські війська, виїхати звідти на контрольовану українською владою територію стало практично неможливо.
Частина жителів Маріуполя вимушено втекла від бомбардувань через територію самопроголошеної “ДНР” або анексованого Криму в Росію, по кілька діб проводячи в чергах у фільтраційні табори.
Чому і як українські біженці опинилися в Росії і що там з ними відбувається?
За даними ООН, з початку російського вторгнення Україну залишили майже п'ять мільйонів людей. Найбільше — 2,8 мільйона — поїхали до Польщі. У Румунії — 750 тисяч українців, у Молдові — 425 тисяч.
Вивезені в Росію
До Росії потрапили 536 тисяч мирних жителів, які до війни жили в Україні або на територіях, підконтрольних владі самопроголошених “ДНР” і “ЛНР”. У російських регіонах відкриті сотні пунктів тимчасового розміщення.
Гуманітарні коридори з Маріуполя запрацювали на початку березня. Українська влада з самого початку називала тих, кого вивозили ними в бік Росії, заручниками, і попереджали про організовану російською владою систему фільтраційних таборів.
Радник мера Маріуполя Петро Андрющенко заявляв, що навколо Маріуполя розгорнуто чотири фільтраційних табори, в яких люди утримуються перед депортацією в Росію.
11 квітня він повідомив, що владі міста відомо про 33 тисячі маріупольців, яких вивезли в Росію і на територію самопроголошених “республік” Донбасу.
Російська влада наводила більші цифри.
21 квітня, доповідаючи Путіну про майже повне взяття Маріуполя, міністр оборони Росії Сергій Шойгу заявив, що російські військові евакуювали з міста 142 тисячі осіб.
За день до цього заступник мера Маріуполя Сергій Орлов говорив, що в місті залишаються 130 тисяч мирних жителів.
“Нам вибирати не доводилося, аби не стріляли”
У перший тиждень війни російські війська заблокували Маріуполь, що є найбільшим містом Донецької області з тих, що залишалися під контролем України. Місто також і важливий порт на Азовському морі, тому він стратегічно важливий для російської армії.
За словами заступника мера Маріуполя Сергія Орлова, в результаті бомбардувань місто зруйноване на 80-90%. Умови життя лишаються вкрай важкими: немає водопостачання, електрики і зв'язку.
На початку березня сім'я викладачки з Маріуполя Людмили (жінка просила не називати її справжнє ім'я) втратила житло — снаряд потрапив в сусідню квартиру, частково зруйнувавши і квартиру Людмили, якій з синами довелося перебратися в підвал будинку.
Тоді в будинках вже не було електрики і води. У підвалі люди мерзли: при мінус 10 градусах на вулиці в приміщенні було не вище нуля. Поки Людмила з дітьми ховалася в підвалі, над будинком постійно літали реактивні снаряди “Градів”.
Сім'я вирішила “йти з Маріуполя” 18 березня, бо вони побоювалися, що можуть загинути — або під бомбами, або від голоду. Запаси їжі закінчувалися.
“Шкода стало молодшого сина, коли він сказав: “Мамочко, я ще не жив, я не хочу вмирати”. Йому 15 років, у нього вже свої мрії, свої цілі у житті, він вже розуміє, що він може ризикувати своїм життям”, — розповідає Людмила.
Через відсутність зв'язку і, відповідно, будь-якої інформації складно було визначитися, в який бік їхати і де безпечніше.
Людмила з родиною жила в західній частині Маріуполя, тому вони пішли пішки в бік селища Володарське.
“Бігли, куди очі дивляться. Нам вибирати не доводилося. Аби не стріляли”, — згадує вона.
Там стояли автобуси, і незнайомі жінки організовували поїздку, вмовляли поїхати “в безпечне місце”.
“Я кажу: “Нам потрібна Україна”. Вони: “Їдемо. Все буде добре, — згадує Людмила. — А потім нам сказали, що ми їдемо в Новоазовськ. Боялася, що не доїдемо — мінні поля були поруч”.
Новоазовськ контролюється самопроголошеною “ДНР”. Там, за словами Людмили, ніхто людей з автобуса не випускав: сім'я хотіла вийти, але їм не дозволили.
В дорозі у пасажирів двічі перевіряли документи — в Новоазовську і на російському кордоні. Допитували деяких чоловіків, але сім'ю Людмили не чіпали. Паспорти перевіряли так довго, що Людмила почала хвилюватися, чи повернуть їм документи. Але все-таки повернули.
“Все не так, все набагато краще”
“Це питання, яке виникає найчастіше — чи відберуть паспорти. Нас це спочатку шокувало”, — каже волонтер Олег Підгорний. Він зустрічає українців на КПП Весело-Вознесенівка — це кордон між Росією і Україною (зараз — самопроголошеною “ДНР”).
“Вони поки перебувають на території України, їх переконують, що під час перетину кордону у них паспорти заберуть. Люди запитують: а правда, що ми за ці 10 тисяч (таку виплату російська влада обіцяла біженцям - Ред.) повинні будемо два роки відпрацювати? Хтось каже: газові камери далеко розташовані? Ну, похмуро жартує так. Доводиться людей переконувати, що все не так, все набагато краще. Там страху натерпілися, сюди теж їдуть зі страхом”, — каже волонтер.
Олег — житель Таганрога. На його сторінці у “Фейсбуці” — картинки “Zа армію! За відвагу! Zа правду!”. Він розповів ВВС, що ще у 2014 році допомагав біженцям зі Слов'янська, возив їх на своїй машині від кордону в Краснодар. І коли в березні відкрився гуманітарний коридор з Маріуполя до Росії, Олег знову поїхав на кордон: подивитися, що там відбувається.
“Мені казали, що люди виходять з міста, кілька днів не ївши, від голоду очі закочуються. Я поїхав в найближчий населений пункт, купив ковбаси, хліба, печива, накидав по дорозі в соцмережі звернення: люди, хто може, приєднуйтесь, а я пропоную доставку і координацію. Так люди почали відгукуватися, і з того дня у нас почалося цілодобове чергування”.
Кореспондент ВВС запитав у Підгорного, чому він жахається тих випробувань, які випали на долю біженців з України, але водночас підтримує війну. Адже якби не вторгнення Росії, не потрібні були б ані гуманітарні коридори, ані їжа для біженців на кордоні.
Волонтер заперечує: мовляв, самі біженці, з якими він спілкувався, Росію ні в чому не звинувачують. І називає Україну “буйним сусідом”, якого потрібно “заспокоїти, застосовуючи фізичний вплив”.
Олег каже, що для нього “все почалося” 2 травня 2014.
“Пожежа сама по собі почалася? Хтось засудив цих людей? Чому вбивці сидять у Верховній Раді? Чому кошмарять російськомовне населення?” — у суперечці з кореспондентом ВВС Підгорний повторює тези російської пропаганди про жахи Майдану і часто вигадані злочини “нацистів” в Україні.
Волонтери, яких координує Олег Підгорний, облаштували табір біля КПП Весело-Вознесенівка з 17 березня. Зараз у чаті, де координуються добровольці та постачальники харчів і коштів — майже тисяча людей.
На тому ж КПП стоїть табір МНС Росії з польовою кухнею і наметами зі спальними місцями. Але волонтери гнучкіші МНС, вважає Підгорний, бо можуть підлаштовуватися під конкретні потреби: побачивши, що багато хто везе з собою кішок і собак, вони закупили корм для тварин.
Хоча волонтер запевняє, що не обговорюють з людьми політику, повністю уникнути цього не вдається.
Журналіст Володимир Севриновський розповів, що спробував стати волонтером на цьому КПП.
Але коли його напарниця-волонтерка з'ясувала, що він співпрацював у тому числі з “Медузою”, яка внесена владою Росії до реєстру ЗМІ, що виконують функції іноземного агента, то викликала поліцію, яка відвезла Севриновского з табору і оштрафувала на дві тисячі рублів.
Фільтраційні пункти
Втім, страхи людей, що їдуть з України, виникають не на порожньому місці. Люди в'їжджають на територію Росії наляканими через те, що з ними відбувається ще до кордону.
Біженці розповідають про фільтраційні пункти на території самопроголошеної “ДНР”, через яку лежить шлях до Росії.
Про перевірки і допити при виїзді з Маріуполя через території “республіки” і анексованого Росією Криму розповіли чотири співрозмовники ВВС, які залишили Україну самостійно.
“Мені казали, що я з нацистського Львова”
У середині березня 20-річному студентові Львівського університету Данилу прийшло повідомлення з номера 777: “Кожен, хто вийшов з міста добровільно залишиться живим!”
Коли почалася війна, Данило був у Маріуполі з рідними — вони жили в приватному будинку в Лівобережному районі великою родиною з п'ятьма дітьми.
За словами Данила, такі смс з погрозами розсилали всім жителям Маріуполя, починаючи з 10 березня. Коли Данило отримав це повідомлення, його сім'я вже вирішила виїжджати з міста — в їхній будинок влучив снаряд, і жити було ніде.
Від сусідів рідні Данила дізналися, що відкрита дорога в самопроголошену “ДНР”. З лівого берега, каже Данило, через обстріли вже неможливо було виїхати в інші українські міста.
Це підтверджують також інші жителі Маріуполя: після оточення міста в перші дні війни з Лівобережного району на сході Маріуполя можна було виїхати тільки в бік Росії.
Дорога на правий берег пролягає через територію металургійного комбінату “Азовсталь”, який довгий час залишається головним оплотом української армії і місцем запеклих боїв.
“Ми довго думали, чи треба нам це, — згадує Данило. — І потім вирішили, що треба йти хоч кудись, бо жити ніде. Місто обстрілювалося, майже кожен будинок був зруйнований, всі багатоповерхівки — згорілі і пробиті снарядами”.
17 березня на авто вони спустилися до моря — там вже не було вибухів, в той бік не стріляли. Сім'я вирішила їхати через “ДНР” в Росію. Куди саме, вони ще не знали.
Дорога з Маріуполя в Ростовську область зайняла кілька днів. На першому блокпосту у них просто перевірили паспорт і водійське посвідчення. Потім вони приїхали в село Безіменне неподалік Новоазовська, де проходила реєстрація українців, що виїздили. Ці місця ще називають “фільтрацією”.
На реєстрацію була величезна черга з машин і окрема черга для автобусів — евакуаційних рейсів, які реєстрували в першу чергу, розповідає Данило.
У Безіменному працівники “міністерства” з надзвичайних ситуацій “ДНР” розгорнули опалювальні намети — там спали люди, в основному жінки з дітьми.
Данило з сім'єю не лишилися в цьому таборі і на два дні орендували житло в Новоазовську, ще два дні спали в машинах. Реєстрацію вдалося пройти на п'ятий день.
На реєстрації представники “ДНР” намагалися знайти людей, пов'язаних з українськими спецслужбами, ЗСУ, СБУ, українською поліцією, каже Данило. Всіх українців фотографували і знімали у них відбитки пальців.
“Перевіряли фотки на наявність свастики, листування, заходили в інстаграм, телеграм — дивилися, на які канали підписані, з ким спілкуєшся, на які теми спілкуєшся, розпитували, чи є родичі в українських спецслужбах, якісь друзі, знайомі там”, — Данило перераховує, про що йшла мова на допиті.
У нього в телефоні були фотографії зруйнованого Маріуполя, але через них проблем не виникло. Питання у військових з'явилися до його львівської прописки.
“Мені говорили, що ось, типу, з нацистського Львова я, — згадує Данило. — Моя відповідь була такою, що це ваша думка і бачення, а я там вчуся і там нічого такого немає”.
Після реєстрації Данило з рідними поїхав на кордон з Росією. Там вони простояли в черзі ще близько доби — знову перевіряли машини, речі, телефони і запитували про знайомих у ЗСУ та правоохоронних органах України.
Саме фільтраційні пункти, а не табори на російській території, викликають найбільше тривоги у “Цивільного сприяння” — організації, що допомагає біженцям в Росії (внесена владою РФ до реєстру організацій, що виконують функції іноземного агента).
Хоча Світлані Ганнушкіній, яка очолює організацію, відомий лише один випадок, коли після опитування чоловіка не пропустили, а — зі слів його матері — відправили в якусь в'язницю для полонених. Всім іншим видають якусь картку про проходження фільтрації і везуть на російський кордон.
Данила і його рідних прихистила сім'я священика під Таганрогом. Вони провели в Росії кілька тижнів і виїхали в одну з європейських країн.
“Відчуваємо що? Що тепер все втрачено, — ділиться Данило. — Це я ще молодий, а ось у мене сестра будинок будувала, двох дітей народила, і у неї нічого немає тепер. Я в Маріуполі не перший рік живу, я там з дитинства. Я думав, що буде щось, як у 2014 році, що обстріляють місто, і на цьому скінчиться. Я не думав, що будуть знищувати місто”.
“Здрасьте, мы пришли вас освобождать”
Від безвиході деяким українцям довелося евакуюватися через анексований Крим. Сім'я програміста Антона планувала виїжджати з Маріуполя до Запоріжжя — про один з таких коридорів розповіли російські військові, які одного разу зайняли під'їзд в їхньому будинку.
16 березня Антон з дружиною почули, як в одній з кімнат у квартирі, де вони жили, “почали сипатися вікна” — по них стріляли. Антон спустив у підвал дружину і півторарічну дитину, а потім повернувся в квартиру.
“Заходжу в квартиру — стоять мої батьки і військовий. Я підходжу ближче, дивлюся на руку — у нього біла пов'язка (такі носять російські військові — ВВС). Я кажу: “Здрастуйте. — Здрасьте. Все, ми прийшли вас звільняти. — Зрозуміло”, — згадує розмову з військовим Антон.
Потім до під'їзду зайшли близько 30 військових — це тепер була їхня база. “Вони сказали, що по них снайпер працював і тому їм потрібно було закриватися”, — розповідає Антон.
З військовими намагалися не конфліктувати і не спілкуватися, але вдавалося підслухати, про що вони говорять. Так Антон дізнався, що військові були з Криму. Деякі люди в під'їзді дякували їм: “Спасибі, пацани, повертаєте 9 травня”.
У військових мешканці будинку запитували, як можна виїхати з міста. Вони показали їм напрямок на селище Володарське — нібито там є коридор, яким можна виїжджати.
Коли військові пішли з їхнього будинку, Антон і його сім'я зібрали речі і поїхали в тому напрямку, який їм порадили, але на першому ж блокпосту військові — чи то російські, чи то з формувань “ДНР” — сказали “не сунутися” в Запоріжжя, хоча саме туди українська влада намагається евакуювати людей із Маріуполя.
Тоді сім'я поїхала в бік Криму. Дорогою Антон нарахував не менше 25 блокпостів. Десь перевіряли листування в телеграмі (Антон завбачливо почистив телефон перед виїздом), десь дивилися речі, десь просили показати руки і шию. Так серед чоловіків шукають військових, у тому числі бійців полку “Азов” — вони часто набивають татуювання).
За словами Антона, російські військові скрізь до них ставилися нормально.
“Напевно, вони вважають, що виконують якусь доблесну місію — звільняють когось. Вони думали, напевне, що ми бачимо в них героїв. Ми не хотіли нариватися і теж ввічливо поводилися. Наша мета була вибратися”, — пояснює Антон.
Допити були і на в'їзді до Криму, в Джанкої — допитували співробітники ФСБ, припускає Антон. У черзі було близько 200 машин, простояти довелося приблизно 19 годин. Запитували, що бачили, чи є родичі у військах, про ставлення до “ситуації”.
“Страшно було, зізнаюся — я обмовляв і говорив, що не поділяю позицію України. Неприємно себе почуваєш, коли таке кажеш”, — згадує він.
Тією ж дорогою через Крим їхав разом з вагітною дружиною лікар-хірург Влад з Маріупольської 4-ї лікарні. Влад вирішив виїхати раніше за інших своїх колег заради безпеки дружини і майбутньої дитини. Їм трапилося менше блокпостів — не більше семи.
У черзі на в'їзді в Джанкой вони провели близько 15 годин. Там було не менш як 60 машин.
Чоловіків просили показати телефони, запитували про всі контакти. Допити могли тривати від пів години до шести годин — їх теж проводили співробітники ФСБ Росії.
З Владом говорили приблизно пів години. На допиті йому пропонували оформити статус біженця.
“Ти хто? — згадує питання ФСБшників Влад. — Лікар. — Ти військових лікував? — Ні, я цивільних рятував. — Що там у вас? — Роботи вистачало. — Ну і що ти далі думаєш, що в Криму робити? — Обговоримо, що робити далі. — Оформлюйте біженство. — Я подумаю ще. — Заходьте до нас в лікарню. Працюйте тепер у нас”.
Влад припускає, що оформлювати статус біженця пропонують всім громадянам України, щоб згодом Росія могла показати, що звільняє українців і вони тікають з України в Росію.
Вся сім'я Влада відмовилася отримувати біженство, запропоноване на кордоні. З Криму через тиждень Влад з рідними поїхав до Грузії, а звідти полетів до Європи.
Виїхавши, Влад почав шкодувати про це і переживати, що всіх кинув. Лікар навіть хотів повернутися до Маріуполя, але на початку квітня стало зрозуміло, що повертатися тепер нікуди.
Маріупольську міську лікарню №4 довгий час обстрілювали з усіх боків — її практично знищили, “третій поверх в деяких місцях впав на перший”, розповів ВВС лікар-невролог Євген Шепотинник, який поїхав з цієї лікарні серед останніх.
4 квітня після обстрілів згорів один з терапевтичних корпусів. Наступні кілька днів з лікарні евакуювали медиків і пацієнтів, які там ще залишалися. Їх вивезли російські військові у Виноградне на бронетранспортерах, а звідти автобусами вони поїхали в Новоазовськ.
Ніхто опір не чинив — інших варіантів у медиків і поранених пацієнтів не було, гуманітарний коридор у бік Запоріжжя їм не відкрили, хоча медики дуже на нього розраховували.
“Єдине бажання було піти з лінії фронту, інакше не вижили б, — згадує Шепотинник. — А коли ви пішли з лінії фронту, можна повернутися в будь-яку точку планети”.
Це вивезення на БТРах в “ДНР” він сприймає, як данину: коли в Маріуполі тривають бойові дії, в Західну Україну можна заїхати тільки через Росію і Європу. Цей довгий маршрут — єдиний спосіб повернутися в Україну, каже лікар.
З Новоазовська Шепотинник поїхав до Петербурга, а звідти поїхав до Європи — залишатися в Росії він категорично не хотів.
До Європи через Тулу
Українців, які змушені залишати місто евакуаційними рейсами через “ДНР”, після проходження російського кордону в Ростовській області везуть в Таганрог: там у Палаці спорту організований перевалочний пункт, де люди можуть помитися, поспати, відпочити. Далі їх потягами розвозять у різні регіони Росії.
За підрахунками Людмили з Маріуполя, їхній автобус приїхав в Таганрог тільки через 12-14 годин. У великому спортивному залі, куди їх поселили, стояло багато розкладачок, можна було поїсти і сходити у душ — сім'ї Людмили така можливість випала вперше за місяць.
Жінка каже, що їм пропонували відкрити рахунок в “Сбербанку”, щоб отримати по 10 тисяч рублів, які Путін ще до початку війни доручив виплатити кожному, хто прибуває з Донбасу в Ростовську область.
Але Людмила та її родичі відмовилися від цих 10 тисяч — залишатися в Росії вони не хотіли, а планували виїхати в Європу.
“Чому я повинна хотіти залишитися в Росії? Я українка. Я втратила квартиру в Маріуполі з їхньої вини”, — обурено каже жінка.
Наступного дня до переселенців з України підійшли співробітники МНС і сказали збиратися: буде поїзд до Тули.
“Ми відмовлялися, сказали, що у нас є родичі в Росії — ми можемо до них поїхати, — згадує Людмила. — Нам сказали, що ми зможемо вийти на будь-якій станції. Але виявилося, що це обман. Ніхто не зміг вийти. Довелося їхати до Тули. Нас за руки не тягнули, але ввели в оману. У Тулі ми сказали, що нікуди далі не поїдемо”.
З Тули сім'я Людмили виїхала на автобусі в одну з європейських країн. На кордоні з російського боку їм ставили багато питань — просили розповісти, що бачили в Маріуполі, які локації військових.
Людмила каже, що на ці питання вони не відповідали: “Ми сказали, що нічого не бачили і нічого не знаємо. В принципі так воно і є: коли місто бомблять постійно, ти сидиш в підвалі і не бачиш, звідки це летить”.
З 5 березня громадяни України і власники “паспортів” самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” можуть в'їжджати в Росію за внутрішніми документами. За ним же вони можуть виїжджати з Росії в країни постійного проживання. Відповідний указ у березні підписав Володимир Путін.
За внутрішнім паспортом українці можуть в'їжджати і в треті країни, відповідно до директиви Євросоюзу про тимчасовий захист біженців з України.
Програміст Антон і його дружина виїжджали з Росії в європейську країну за внутрішніми документами — сім'я в метушні залишила закордонні паспорти вдома.
Стрижка, манікюр і екскурсія по Пензі
Таких таборів, як той, що пропонували Людмилі в Тулі, в Росії багато сотень. В одній тільки Ростовській області близько 300 пунктів тимчасового розміщення біженців.
У Ленінградській області біженців зустрічають волонтери в куртках з емблемою “Єдиної Росії”. А в Пензі, наприклад, волонтерами є опозиціонери.
Ігор Жулімов та Ірина Гурська познайомилися на “навальнінгах” (мітингах на підтримку Олексія Навального), як висловився Жулімов. Після мітингів зими 2021 року вони мало спілкувалися — адже нових акцій протесту не було.
Але тут знайшовся інший спосіб докласти свої сили: вони дізналися, що в селище Леонідівка привезли біженців з Маріуполя, і вирішили закупити гуманітарну допомогу.
Ігор та Ірина оголосили збір грошей. Люди відгукнулися дуже активно. “Ми абсолютно не очікували такого резонансу. Нам зібрали 600 тисяч, ми очманіли. Такий відгук накладає відповідальність, треба діяти”, — розповів Жулімов тільки про перші дні збору коштів.
Волонтери закупили одяг, взуття, предмети гігієни, дитяче харчування і поїхали в Леонідівку все це роздавати.
До Ігоря Жулімова теж доходили чутки, що в таборах біженців тримають насильно, відбирають документи. Тому він уважно дивився, як влаштоване життя в таборі.
Вихід з території вільний, зауважив Жулімов. Адміністрація не заперечувала проти плану купити біженцям квитки на потяг, як запропонували волонтери. “Вони кажуть: хоч зараз забирайте, тільки нехай заяву напишуть, щоб ліжко-місце звільнити”, — згадує Ігор.
Опитані жителі пункту тимчасового розміщення запевняли, що документи у них на руках (якщо тільки документи у них взагалі є, а не залишилися вдома і не загубилися в метушні евакуації).
Біженців розселили в колишньому містечку ліквідаторів хімічних відходів: в номерах по дві людини в кімнаті, з гарячою водою і всіма зручностями. Для дітей там вже запрацювала школа, зауважила волонтер Ірина Гурська. Українців навіть возили на екскурсію по Пензі: автобус з екскурсантами повернувся на очах у волонтерів.
Спостереження волонтера з Пензи підтверджує Тамара (ім'я змінено на прохання героїні): мешканка міста Рубіжне зараз живе в таборі у підмосковній Шатурі разом з 82-річною мамою.
“Годують добре, три рази на день, дають і фрукти, і солодощі. Розважають: на концерт возили, в перукарню. Жінкам же треба за собою доглядати, а ніхто не стригся вже давно. Манікюр, фарбування — все безкоштовно. Ось так, приємно”, — каже Тамара.
Живуть вони в дитячому таборі в кімнатах на чотири ліжка. Виходити з табору ніхто не заважає: його мешканці регулярно ходять в магазин поблизу.
Тамара з матір'ю хотіли потрапити саме в Росію: в Підмосков'ї у них знайомі, які були готові їх прихистити.
Вивозили їх військові самопроголошеної “ЛНР”: першу ділянку дороги довелося їхати, стоячи в кузові КАМАЗа. Поживши у знайомих кілька тижнів, вони стали шукати, куди можна переїхати, і потрапили в цей підмосковний табір.
Тамара подала документи на тимчасовий притулок. Українцям зараз легко дають цей статус на рік, розповіла ВВС очільниця організації “Громадянське сприяння” Світлана Ганнушкіна.
Але Тамара не має наміру облаштовувати нове життя в Росії: вона сподівається повернутися додому одразу, як тільки стихнуть бої. У Рубіжному залишилися її чоловік — він доглядає за хворою матір'ю — і 18-річний син.
Наприкінці минулого тижня Пензенський волонтер Ігор Жулімов посадив кількох українців з пункту розміщення біженців у Леонідівці на потяг. На перекладних ті дісталися до естонського кордону і залишили Росію.
Глава поліції Нарви — це найближче до кордону з Росією місто Естонії — на початку квітня підрахував, що російсько-естонський кордон щодня перетинає близько 200 громадян України.
Наталя ЗОТОВА, Ксенія ЧУРМАНОВА
Что скажете, Аноним?
[15:06 24 ноября]
[11:45 24 ноября]
[08:15 24 ноября]
15:45 24 ноября
12:30 24 ноября
12:00 24 ноября
11:30 24 ноября
10:00 24 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.