Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Як має виглядати справжня реформа системи атестації наукових кадрів?

[16:47 07 июня 2018 года ] [ site.ua, 7 червня 2018 ]

У цій статті я спробую відповісти на два питання. Перше: які головні чинники зумовили нинішній стан української системи атестації наукових кадрів? Друге: що треба змінити, щоб істотно оздоровити нинішню ситуацію?

1. Чому ми маємо те, що маємо?

Нинішній стан української системи атестації наукових кадрів є типовим проявом того, що Douglass North et al. (2009) називають “порядком обмеженого доступу” (limited access order). Визначальною ознакою суспільства, в якому панує “порядок обмеженого доступу”, є боротьба за доступ до обмежених ресурсів, а головним привілеєм для членів такого суспільства є ексклюзивна наявність в них цього доступу. Доступ оформлюється у вигляді статусу, наявність якого дає набувачу цього статусу право отримувати гарантовану державою ренту. Оскільки рано чи пізно власників будь-якого статусу стає забагато для того, щоб він ефективно виконував функцію “фільтру обмеженого доступу”, будь-який статус поступово стає жертвою інфляційних процесів. Для боротьби з цією інфляцією в межах “порядку обмеженого доступу” можуть бути застосовані три основних тактики: (а) підвищення вимог для нових бажаючих здобути цей статус (“ревальвація”); (б) перетворення цього статусу на проміжний і менш значущий із паралельним введенням нового і вищого статусу (“девальвація”); (в) скасування цього статусу із паралельним введенням нового статусу (“деномінація”).

Розгляньмо ці процеси на конкретному прикладі. На початку 1990-х років всі вищі навчальні заклади України перебували у формально рівному статусі: відрізняючись назвами і профілями підготовки, вони всі, за радянською традицією, випускали “спеціалістів”. Державні ресурси для підтримки всіх наявних в Україні вишів були обмеженими, тому ректори найвпливовіших вишів повели боротьбу за “статусне розшарування”. Воно було впроваджене одразу в кількох вимірах.

По-перше, в ієрархію рівнів підготовки фахівців, поряд з наявним “спеціалістом” і без скасування цього останнього, були введені ще рівні бакалавра і магістра. Чому при цьому не був скасований рівень спеціаліста? Відповідь очевидна: тому що наявність лише двох рівнів (бакалавр та магістр) не забезпечувала потрібного розшарування вишів за статусами. Залишити право на підготовку магістрів за лише вузьким колом вишів, а решту обмежити лише підготовкою бакалаврів, було нереально; тому було ухвалене рішення, за яким рівень спеціаліста визнавався “повною вищою освітою”, але над ним надбудовувався додатковий рівень “ще повнішої вищої освіти, з елементами наукової підготовки”. Відповідно, вищі навчальні заклади вдалося розшарувати на цілих чотири “рівні акредитації”, де найвищий, четвертий рівень надавав привілейоване право на підготовку магістрів. Одночасно з цим, статус “вишу четвертого рівня акредитації” автоматично забезпечував додаткові привілеї, як-от “розширені права автономії” та збільшений рівень бюджетного фінансування (для державних вишів).

По-друге, було встановлено розшарування “типів вищих навчальних закладів”, відповідно до якого “інститут” вважався, за визначенням, менш статусним за “академію”, а “академія” менш статусною за “університет” (який, за визначенням, визнавався “багатопрофільним вищим навчальним закладом четвертого рівня акредитації”). Відповідно, між вчорашніми “інститутами” почалася запекла боротьба за перейменування, тобто за “академізацію” та “університетизацію”: найуспішніші здобували до своєї назви слово “університет” як ознаку найвищого статусу, менш успішним діставався, як втішний приз, статус “академії”, і лише найменш вдалі так і залишилися “інститутами”.

Звичайно, статус “університету”, як і статус “вишу четвертого рівня акредитації”, досить швидко став жертвою очікуваної інфляції. В Україні з’явилися “лісотехнічний університет”, “аграрний університет”, і тому подібні назви — абсолютно знущальницькі стосовно самої ідеї університету, але виправдані як засіб боротьби за привілейований статус, який був формальною підставою для отримання гарантованої (чи бодай формально обіцяної) державою ренти. Як наслідок, до двох названих статусів (“університету” і “вишу четвертого рівня акредитації”) було застосовано процедуру девальвації: їх не скасували, але перетворили на менш значущі, водночас ввівши у систему новий, ще привілейованіший статус: “національний вищий навчальний заклад”. Як і годиться, цей статус також гарантував підвищений доступ до фінансових та організаційних ресурсів, тож довкола нього почався новий раунд бюрократичної боротьби. Коли ж, нарешті, і цей статус здобуло надто багато вишів, щоб він служив ефективною статусною ознакою “найкращих з найкращих”, пішли розмови про введення ще вищого статусу “академічного університету”, “дослідницького університету”, тощо.

Аналогічні процеси відбувалися і в системі підготовки і атестації наукових кадрів. Тиск на цю систему забезпечували декілька чинників, властивих “порядку обмеженого доступу”.

По-перше, статусні привілеї вишів (про які щойно йшлося) були підкріплені низкою конкретних “статусних ознак”, серед яких чільне місце посідало наявне у виші поголів’я працівників (окремим рядком — працівників “на основному місці роботи”) з науковим ступенем — точніше, відсоток “захищених” у загальні масі професорсько-викладацького складу. Так само, додатковою ознакою “крутизни” було поголів’я докторів наук, у тому числі, окремо, на адміністративних посадах від завідувачів кафедр і вище. Відповідні вимоги швидко були впроваджені в “критеріях акредитації”, що стимулювало по всій країні щось на кшталт “соціалістичного змагання” між вишами за якнайшвидше зростання поголів’я “захищених працівників”.

По-друге, мінорітарними бенефіціарами цього змагання між вишами за якнайшвидше зростання поголів’я “захищених” стали самі працівники вишів, для яких “корочка” також перетворювалася на жаданий “статус”, що гарантує його власнику пожиттєву “ренту” (у вигляді спершу доплат “за наявність диплому”, а потім, відповідно, підвищеного рівня пенсійного забезпечення). Відтак, з’явився прямий економічний зиск вкладати у “корочку” час та гроші (аж до замовлення дисертацій “під ключ” у третіх осіб), щоб потім “відбити” цю інвестицію у формі гарантованих державою “рентних” виплат та інших пов’язаних зі статусом привілеїв.

Інфляція наукових ступенів кандидата і доктора наук була при цьому не просто очікуваним, але абсолютно неминучим наслідком. Але у цій царині держава не могла дозволити собі ні розшарувати кандидатів (або докторів) на різні “рівні акредитації”, ні додатково ускладнити систему наукових ступенів, ввівши (за аналогією з “національним університетом”) ще один вищий ступінь (“національного доктора наук”, абощо). Отже, цього разу держава була змушена вдатися не до девальвації чи деномінації, а до ревальвації названих статусів.

Саме звідси, від другої половини 1990-х років, постало декілька хвиль “підвищених вимог” до здобувачів наукових ступенів — насамперед у вигляді вимог до кількості та розташування їхніх “передзахисних” публікацій. “Першою ластівкою” стала введена ВАК України вимога майбутнім кандидатам опублікувати не менше трьох, а майбутнім докторам — не менше двадцяти статей “у наукових фахових журналах України або інших країн, перелік яких затверджує ВАК України”. Цим визначальним кроком була створена нова ділянка обмеженого доступу (“фахові журнали”), яка працювала одразу на двох рівнях: видавці наукових видань відтепер боролися за доступ до жаданого “переліку фахових видань”, оскільки статус “фахового видання” забезпечував безперебійний приплив грошей від дисертантів, які мусили набрати перед захистом приписану кількість “фахових” публікацій; дисертанти ж тільки через цей фільтр (який по дорозі дещо збагачував видавців фахових видань) могли пройти до здобуття жаданого статусу “захищеної особи”.

Як наслідок, у цій царині вийшло те саме, що і зі статусами вишів: було організоване нездорове змагання за рентоздобувний статус, з неминуче притаманною йому корупціогенністю на практично всіх рівнях, а також з неминучою прогресією вимог та витрат. Остання працює у такий спосіб: оскільки до статусів кандидата і доктора наук можна застосувати лише процедуру ревальвації (девальвація та деномінація тут поки що не обговорювалися), держава намагається зробити здобуття цього статусу дедалі витратнішою процедурою; відповідно зростають і очікування тих, хто все ж таки інвестує у здобуття відповідного статусу, на подальший рентний спосіб забезпечення доходу на інвестицію (ROI, return on investment).

Іншими словами, “боротьба вогню та броні”, де роль першого виконує маса здобувачів статусного “наукового ступеню”, а другого — держава, що висуває для перших “дедалі вищі”, але завжди суто формальні вимоги, є незмінною внутрішньою властивістю цієї морально застарілої та глибоко схибленої системи.

Саме у цю логіку “порядку обмеженого доступу” пречудово вписується і нещодавній проект Наукового комітету з переносом публікацій, апріорі визнаних “високоякісними”, на міжнародний рівень (з прив’язкою до індексації періодичного видання у двох міжнародних реферативних базах даних, Scopus та Web of Science), і також проект створення “Національної системи дослідників”, вже підтриманий Науковим комітетом на рівні внутрішніх документів “не для широкої публіки” (“Пропозиції щодо моделі розвитку вітчизняної науки”, подані НК на розгляд парламентського Комітету з питань науки і освіти 19 квітня 2018 року, пункт 3.5).

2. Як по-справжньому оздоровити ситуацію?

Намагатися виправити і навіть “покращити” систему обмеженого доступу без докорінної зміни її засад — не просто марна, а й глибоко шкідлива справа, оскільки вона лише далі відштовхує Україну від економічного і соціального авангарду людства — блоку країн, в яких, за визначенням Douglass North et al., встановився “порядок відкритого доступу” (open access order). Тому для виправлення ситуації, по-перше, необхідні заходи зовсім іншого ґатунку, та, по-друге, необхідне впровадження цих заходів у ширшому реформістському контексті.

Наріжним каменем реформи української науки має стати радикальний перегляд функціоналу отриманого особою наукового ступеню. З формального статусу, який гарантує його власнику довгострокову “ренту” незалежно від кількісних та якісних показників його подальшої праці, науковий ступінь має перетворитися на додатковий актив особи у конкурентній боротьбі за більш високооплачуване робоче місце.

Саме тому принципове значення має скасування гарантованих державою “доплат” за самий факт наявності в особи наукового ступеню.

Але цей крок спрацює позитивно лише у “пакеті” з іншими необхідними — і значно масштабнішими — кроками.

По-перше, для соціального захисту вже наявних власників наукового ступеню, скасування доплат — принаймні у царині науки та освіти — має бути здійснено без зменшення загального фонду заробітної платні.

По-друге, цей крок неодмінно передбачає делегування освітнім і науковим установам права самостійно (можливо, у певних загальних “рамках”) визначати заробітну платню своїх співробітників, навіть за наявності в них формально рівного наукового статусу. Хто хоче, залишиться на “зрівнялівці”; хто захоче, перетворить це право на інструмент додаткового стимулювання продуктивності праці, з критеріями, адекватно пристосованими “на місці” для кожної конкретної ситуації.

По-третє, делегування освітнім і науковим установам такого права передбачає реформу правового статусу цих установ.

По-четверте, необхідний перегляд наявних критеріїв оцінки діяльності наукових та освітніх установ, з метою вилучення зі списку актуальних критеріїв такого показника, як наявність чи зростання поголів’я “захищених”, у тому числі на основній роботі чи на окремо визначених посадах.

По-п’яте, необхідний перегляд наявних принципів розподілу бюджетного фінансування між освітніми та науковими установами, знов-таки з вилученням зі списку актуальних критеріїв такого фінансування врахування наявного в установі поголів’я “захищених”.

По-шосте, необхідне скасування Атестаційної колегії МОН та делегування остаточних рішень щодо присудження наукового ступеню спецрадам із захистів. При цьому саме спецради — та/або відповідні профільні академічні спільноти — мають визначати вимоги до дисертантів (та їхніх “передзахисних” публікацій), кожна у своїй окремій царині. Адже нагромадження дедалі потужніших формальних вхідних “фільтрів” для здобувачів відповідного наукового ступеню в нових умовах просто втрачає сенс. Єдине, за чим при цьому жорстко і централізовано має стежити держава — це за (1) дотриманням спецрадами всіх приписаних законом формальних процедур, (2) гарантованою відкритістю всіх процесів розгляду кваліфікаційних робіт і ухвалення відповідних рішень, та (3) відсутністю у підтриманих спецрадами кваліфікаційних роботах плагіату, який може шукати хто завгодно і як завгодно, але у разі знайдення і дисертант, і всі, причетні до його успішного захисту, мають понести публічне організаційне та репутаційне покарання.

Це непрості проблеми, але світовий досвід їхнього розв’язання наявний. Ба більше: певні підготовчі кроки у цьому напрямі вже здійснюються (зокрема, МОН веде роботу щодо переведення вищих навчальних закладів зі статусу бюджетних установ у статус отримувачів бюджетних коштів).

Чи допоможе це радикально розв’язати нинішню гостру проблему “валу низькоякісних дисертацій”, особливо в деяких галузях неприродничих наук?

Безумовно!

Адже, за відсутності гарантованого рентного способу забезпечення ROI, інвестиції в здобуття наукового ступеню матимуть сенс лише для тих, хто надалі буде готовий до реальної конкурентної боротьби за більш високооплачувані робочі місця. Для тих, хто не готовий до такої конкуренції, інвестування часу і грошей у здобуття наукового ступеню втрачає елементарний економічний сенс. Більше того: здобуті раніше дипломи про наукові ступені, власники яких не готові постійно підтверджувати здобутий ними статус в боротьбі з конкурентами, можна буде хіба повісити в рамочці на стінку — прибутковішого застосування їм за нових умов просто не знайдеться.

Відповідно, якщо деякі наукові спільноти, спокусившись здобутою ними новою свободою, почнуть нестримно збільшувати кількість “захищених” — вони насамперед зашкодять самі собі, оскільки статус доктора/кандидата відповідних наук буде автоматично знецінений ринком рівно настільки, наскільки його поглинуть неминучі при цьому локальні інфляційні процеси. Оскільки наслідки, за таких параметрів системи, самоочевидні, я візьмуся гарантувати, що у разі запровадження комплексу описаних у цій статті заходів жодної подальшої гіперінфляції наукових ступенів не відбудеться — ані в педагогіці, ані деінде. Адже держава “новозахищеним” буде вже нічого не винна, а ринок… ну, хай спробують.

Одночасно з цим, перегляд критеріїв оцінки та принципів фінансування наукових та освітніх установ зупинить штучно підтримуваний підвищений неринковий попит на послуги “дипломованих” фахівців, які всі лягають додатковим тягарем на державний бюджет. Простіше кажучи, якщо педагогічний університет отримує в межах державного замовлення на підготовку фахівців певну суму, яка не залежить від наявного в цьому університеті “поголів’я” докторів педагогічних наук, він сам муситиме вирішувати, скількох докторів, кандидатів і “незахищених” він може ефективно працевлаштувати так, щоб це якнайкраще відбилося на кінцевому результаті — рівні підготовки випускників. Якщо при цьому статус “доктора педагогічних наук” буде піддано різкій девальвації внаслідок його вже наявної на сьогодні гіперінфляції — ну що ж, так працює ринок: ті, чия особиста праця при цьому користуватиметься першочерговим попитом, від цього не постраждають, а ті, хто програє цим першим конкурентну боротьбу, хай ображаються хіба на самих себе.

До речі, зі сказаного очевидно, що саме за таких умов в країні вперше з’явиться структурний запит на завжди наявний в науці, але досі здебільшого “неофіційний” (а чи не “підпільний”) інститут наукової репутації. Адже, маючи необхідність локально віддати перевагу одному “претенденту з корочкою” перед іншими “претендентами з корочками”, освітні та наукові установи у питаннях працевлаштування та розподілу отриманих від замовників їхніх послуг грошей між своїми співробітниками будуть змушені орієнтуватися саме на особисті чесноти претендентів — віддзеркаленням яких, власне, і є їхня репутація у відповідних наукових колах.

Оце і є здорова ринкова ситуація — безумовно, не цукор і не рай, але найоптимальніше налаштування системи, якщо нашою метою є стимулювання її збалансованого і сталого розвитку.

Якщо Україна справді прагне приєднатися до західної цивілізації, перетворивши себе з європейської країни (якою вона є) на європейську державу (якою ми лише силимося стати), іншого шляху в нас просто немає.

Питання лише в тому, коли ми у цій конкретній царині (реформа системи атестації наукових кадрів) на цей шлях станемо. Якщо станемо взагалі. Адже опір таким змінам з боку всіх бенефіціарів нині панівної системи обмеженого доступу буде (власне, і є) шаленим. А як альтернативи будуть плодитися (і вже плодяться) численні проекти “покращення” системи обмеженого доступу, які всі можна було б об’єднати під одним девізом: “як би так щось поміняти, щоб нічого принципово не змінити, але одним бенефіціарам доступ до обмежених ресурсів гарантовано збільшити, а іншим, навпаки, гарантовано зменшити”.

Тому боротьба за програму справжніх реформ тут буде запеклою.

Але всім, хто хоче бачити Україну повноправною учасницею союзу європейських народів, варто було б об’єднатися саме довкола неї.

Література

Douglass C. North, John Joseph Wallis, and Barry R. Weingast, Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History. — Cambridge University Press, 2009.

Олексій ПАНИЧ

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.