На самому початку війни ми погодилися на своєрідний суспільний договір, згідно з яким довіряти можна лише інформації з офіційних джерел. Однак ці джерела не надто цінують виявлену довіру. Їхні заяви часто спростовуються за якийсь час — найчастіше ними ж самими, але без жодної спроби вибачитися за недостовірність. Офіційні джерела та їхні інформаційні канали впевнені, що можуть дозволити собі вільно поводитися з інформацією, приховувати все, що може бути приховано, й навіть прямо прибріхувати — все завжди можна списати на “військову таємницю”.
Та де закінчується військова необхідність у загальній дезінформації і починається проста звичка влади вирішувати всі свої проблеми за допомогою брехні?
Українське Міненерго стверджувало, що фейк про аварію на Південноукраїнській АЕС до інформаційного простору України “закинули окупанти”. Всіх, хто цей фейк поширює, СБУ має притягти до відповідальності. Два дні по тому з’ясувалося, що на станції за три дні згоріли три трансформатори. Ну, або російське ІПСО почали поширювати українські нардепи. Разом із Енергоатомом, який поспіхом звільнив директора станції — “жертву ІПСО”.
“В деяких відділеннях у нас залишилося по дві, в деяких — по три-чотири людини, тоді як за статутом їх мало бути вісім-десять”, — розповідав у квітні 2024-го про катастрофу з людськими ресурсами на фронті тодішній командувач об’єднаних сил ЗСУ Юрій Содоль, додаючи, що російська армія за кількістю людей на фронті перевищує українську вдесятеро. А вже в перших числах липня чинний президент України в інтерв’ю Bloomberg стверджував, що в України є 14 “повністю укомплектованих бригад”, яким не вистачає лише зброї. Хтось із двох чиновників сказав неправду? Якщо дивитися на подальші кадрові рішення, то, напевно, перший. Якщо ж послухати про динаміку поповнень на “нуль”, то впевненості в цьому немає.
Список зразків сумнівної комунікації представників української влади зі своїми громадянами можна продовжувати нескінченно.
Максима про те, що “громадянин має право знати”, відредагована воєнним часом. Президент виступає перед народом часто та зі смаком, але ці виступи — номери оригінального жанру й слугують більше для розваги, а не для того, щоб інформувати. Ці промови не мають стратегічного значення — це просто набір випадків, із яких неможливо зробити висновок про загальний стан справ. Зате можна сказати кілька фраз, які розтягнуть на цитати, перетворять на жупел, розженуть по соцмережах — і в такий спосіб розмова зверне від важливих і важких питань на манівці розбирання риторичних фігур. Зведення розрізнених окремих випадків розбавляються терапевтичними запевняннями про те, що “ситуація важка, але контрольована”. Хоч би що відбувалося реально, наша перемога неминуча, — цей рефрен заколисує.
Як і за часів пізнього СРСР, про важливі речі ми частіше дізнаємося із західних ЗМІ. Наприклад, про те, що з підтримкою союзників Україна може “спробувати завершити гарячу стадію війни до кінця цього року”, українці довідалися не з телемарафону, а з інтерв’ю Зеленського ВВС. Як і про те, що Київ починає детальні дискусії з третіми країнами, щоб розробити дорожню карту для досягнення миру. “Я доручив це завдання офісу президента та дипломатичним командам. План буде готовий до кінця листопада”, — анонсував президент України. Знов-таки, не під час якогось вечірнього телезвернення до співгромадян, а в інтерв’ю японському телеканалу NHK.
Чимось ця ситуація нагадує період перебудови — про позицію та плани президента СРСР Горбачова радянські громадяни найчастіше довідувалися з інтерв’ю, які давала Маргарет Тетчер, або з виступів президента Джорджа Буша перед американським Сенатом. Ідея повідомити важливу політичну інформацію насамперед власним громадянам у радянському уряді викликала б подив. Здається, так само вважають і в офісі нинішнього президента.
Не факт, звісно, що влада каже правду “західним партнерам”. Є різні версії української реальності для кожної цільової аудиторії — для зовнішнього споживача й для внутрішнього. Те, що й ті, й ті запросто можуть ознайомитися з обома версіями, нікого не бентежить. Медіапростір перевантажений суперечливою інформацією — до цього всі звикли. Чому б не використати цю звичку у власних інтересах?
“Якби ми сказали правду, усі розбіглися б”. Ця теза часів початку війни стала не просто заявкою з боку влади на право брехати, а й заявкою на те, що це право влади — ексклюзивне. Ми пройшли певну еволюцію — від захоплення “позаштатними експертами” на кшталт Арестовича, які були зручні тим, що за потреби від них можна було відмежуватися й навіть “розжалувати з експертів”, до повної відмови від усього “незалежного”, включно як із міжнародними авантюристами, так і рештою “неуповноважених” громадян. І то сказати, ділитися правом на брехню — це ділитися рейтингами. Так ми прийшли до абсолютної довіри до “офіційних джерел”. Які, навіть якщо видають в ефір неперевірену інформацію або відверту дезу, напевно роблять це не заради власних інтересів, а з високих міркувань державної безпеки та військової необхідності.
Чимало українців вважають, що це загалом правильно: дезінформація в ефірі — військова хитрість. У такий спосіб ми вводимо ворога в оману. Щоправда, за цієї ситуації стирається межа між ворогом і своїми — адже в оману вводять одразу всіх. Самих себе передусім.
Підміна чесної інформації терапією не стала менш популярною в публіки, відколи Арестович зник із екранів. Здавалося б, від “святої брехні” — й про “шашлики”, й про те, що “війна за два тижні закінчиться”, — постраждало чимало людей. Ін’єкції інформаційного заспокійливого коштували безлічі життів через те, що люди неправильно оцінювали ситуацію. І ми так і не отримали від нашої влади нічого схожого на вибачення за цю брехню й даремні смерті, які вона спричинила. Однак більшість українців і нині готова погодитися з тим, що “начальству видніше”, й на цій підставі передати турботу про власне майбутнє в руки “батьків нації”.
Українці завжди були великими даосами, війна ж із її невизначеністю ще більше відучила нас планувати, задумувати на майбутнє й робити вибір. Життя, звісно, непередбачуване, і є якась мудрість у тому, щоб не смішити Бога, розповідаючи йому про свої плани. Але в остаточному підсумку це призводить до того, що ми виявляємося не здатними робити найпростіші життєві вибори. Блукання в пітьмі паралізує волю. Ми перетворюємося на дітей, готових передати турботу про себе “дорослим”, які (як нам подобається думати) “краще знають” і “можуть щось зробити”.
З нами сталася дивна річ: ми не віримо тому, що каже влада, — в нас є багато приводів для цього. Та водночас ми визнаємо за нею право приховувати від нас інформацію й прямо дезінформувати. Сформувалася дуже своєрідна ситуація, в якій довіра до влади та віра в її слова не перетинаються в одній площині. Схожа ситуація вже була в нашій нещодавній історії — в період пізнього СРСР.
Що більше ми віддаляємося від Чорнобильської катастрофи, то очевиднішим стає той факт, що розвал СРСР почався саме в ті перші травневі дні (“шашлики”, так), коли радянський уряд безпросвітно брехав і своїм, і чужим про те, що в нього “все під контролем”. Водночас він прикривав брехнею не “честь країни” й навіть не честь свого неабияк зношеного мундира, а факт власного безсилля. Радіаційний фон виявив із усією очевидністю й брехню, й безсилля — як для споживача всередині “великої країни”, так і для “зовнішнього”, який за звичкою з побоюванням дивився на колись могутнього геополітичного противника. Залишки кредиту довіри згоріли за лічені тижні.
Аварію на Південноукраїнській АЕС, на щастя, за масштабами не порівняти з Чорнобильською катастрофою. Але поєднує обидві аварії реакція влади. Перша ж рефлекторна реакція — приховати правду — виявилася повністю ідентичною. Й природа цього рефлексу, на жаль, така сама — брехня покликана не стільки “запобігти паніці”, скільки приховати власне безсилля перед реальним викликом.
Повномасштабна війна теж має високу здатність виявляти брехню та безсилля. І ціна терапії в стилі “ми можемо закінчити війну до кінця року й не втратити при цьому території” виявляється дедалі вищою — в міру того як брехня та безсилля стають дедалі очевиднішими.
