Війна не лишила їм вибору. Як Ізраїль став високотехнологічною військовою державою

Голда Меїр, четвертий прем’єр-міністр Ізраїлю

Знайомтеся, це “давидка” — перший кустарний ізраїльський міномет з далекого 1948 року. Його снаряди набиті цвяхами та металобрухтом, а конструкція настільки химерна, що він ніколи не влучав по ворогу. Єдиний сенс брати “давидку” на поле бою — деморалізація. Страшний звук від пострілу цього міномета змушував ворогів думати, що євреям передали атомну бомбу.

Саме з таких кустарних творінь починалася історія ізраїльського ОПК.

Ворожі сусіди, ембарго та малочисельне населення змусили євреїв зробити справжнє диво у виробництві озброєння. Знадобилися кілька десятиліть, щоб їхні танки та безпілотники стали відомими по всій земній кулі, а світ почав боятися реальної ізраїльської атомної бомби.

Поки в єврейських комунах збирали “давидки”, в українських містах будували винищувачі. Звучить іронічно, але зараз Ізраїль є однією з найбільш інноваційних військово-технологічних держав, а Україна заново вчиться покривати базові потреби армії, борючись за виживання.

Повторити ізраїльський шлях розбудови оборонного комплексу неможливо, однак розуміння причин його успіху може допомогти окреслити стратегію і для українського ОПК.

Усе починалося в кібуцах

Кібуци — це ізраїльські комуни або ферми, у яких селилися євреї під час переселення до Палестини. Масове їх переселення у 20 столітті спричинило конфлікти з місцевими жителями — арабами. Влада в регіоні належала британцям, які не могли зупинити насильство. Щоб захищати кібуци від нападів, єврейський радикальний національний рух “Гаґана” організував самооборону і почав будувати майстерні з виробництва мін, гранат і пістолетів.

Після Другої світової війни, коли стало зрозуміло, що британські військові залишать регіон і війна з арабами неминуча, євреям довелось озброюватися ще швидше. Функціонери “Гаґани” контрабандою дістали британські пістолети-кулемети Sten і почали виробляти їх копії. Однак з боєприпасами до них завжди була проблема. Тоді виникла авантюрна ідея відкрити підпільний цех з виробництва патронів прямо під носом у британців.

Щоб побудувати перший ізраїльський патронний завод, голова “Гаґани” Йозеф Авідар, уродженець Кременця на Тернопільщині, наказав звести фейковий кібуц. На перший погляд — звичайна комуна з фермою, дитячим садком та пекарнею. Однак під землею — підприємство розміром з тенісний корт, на якому працювали 45 людей.

Чисте повітря в цех потрапляло через вентиляцію в пекарні, а брудне — виходило через пральню. Звуки підприємства зливалися з гулом барабанів для прання білизни. У цій же пральні, просто під одним з барабанів, був секретний вхід у підземелля. Така конспірація була потрібна, щоб незаконне виробництво не помітили британці.

Обладнання контрабандною дістали з Польщі, а готову продукцію перевозили в молоковозах і розкидали по схронах. Протягом 1945-1948 років завод виготовив 2,25 млн патронів. Подібних конспіративних заводів було багато по всьому майбутньому Ізраїлю.

У 1948 році британці пішли з Палестини і заводи можна було не ховати. Натомість з’явився інший виклик: нарощування виробництва зброї. Почалася перша арабо-ізраїльська війна.

Перші кроки

Першим рішенням для масштабування виробництва зброї стала консолідація підприємств. Майстерні об’єднали в державну компанію Israel Military Industries (IMI). Її підпорядкували новоствореному Міноборони. Перший успіх ізраїльського ОПК пов’язаний з цією компанією.

До Ізраїлю з’їжджалися євреї з усього світу і серед них було чимало талановитих конструкторів. Одним з них був Узіель Галь, який емігрував з Німеччини після приходу до влади нацистів. Він став батьком пістолета-кулемета Uzi — справжнього світового хіта.

Узіеля запросили в Науковий корпус ізраїльської армії, який акумулював розробки. Ідею створення Uzi почали втілювати в IMI, яка мала досвід у виробництві стрілецької зброї.

Успіх розробки Узіеля був приголомшливим. Конструкція з штампованих деталей виявилася простою і дешевою для серійного виробництва. На війні цей пістолет не замінив далекобійні автомати, але став надійною зброєю для десантників та як засіб особистого захисту.

“Ізраїль мав величезний “зоопарк” гвинтівок. Пістолет-кулемет Uzi створили як просту зброю. У неї багато недоліків. Він важкий та неточний, із 100 метрів ти вже нікуди не можеш влучити. Тим не менш, він був простим у виробництві та стійким для боїв у пустелі. З’явився він не від хорошого життя, але саме за свою простоту отримав таку популярність у світі”, — розповів ЕП офіцер ізраїльської армії, військовий оглядач журналу “Фокус” Ігаль Левін.

Uzi не тільки масово замовляли для збройних сил Ізраїлю, а й експортували в Японію, Німеччину, Бельгію, Перу, Бразилію, Сполучені Штати. Він “засвітився” в багатьох регіональних конфліктах і став культовою зброєю гангстерів.

З армійського Наукового корпусу, де працював Галь, згодом створили ще одну зірку — компанію Rafael. У майбутньому вона вироблятиме високотехнологічне ракетне озброєння.

Іншим мігрантом, який заклав основу ізраїльського ОПК, став уродженець США Аль Швіммер. Під час Другої світової війни він працював інженером в оборонній компанії Lockheed, а згодом допомагав контрабандою доставляти в Ізраїль літаки і вербувати євреїв-пілотів.

Засновник Ізраїлю прем’єр-міністр Бен Гуріон попросив Швіммера заснувати в Палестині авіаційну державну компанію. Той висунув умову: жодного кумівства, набір людей за комерційним принципом. “Ти чудово підходиш для Ізраїлю”, — відповів Гуріон. Так народився авіагігант Israel Aerospace Industries (IAI). Компанія стала займатися модернізацією та ремонтом цивільних та військових літаків, які потрапляли в Ізраїль.

Початок був натхненним, однак масштаби виробництва зброї не відповідали загрозам. IMI виробляла легке піхотне озброєння, IAI здебільшого модернізувала старі іноземні літаки, а Rafael тільки починав опановувати виробництво ракет. Стримати цим ворога було неможливо.

Євреї перемогли у війні за незалежність, але на горизонті замаячило протистояння з Єгиптом та Сирією, до зубів озброєних радянськими танками та літаками. Ізраїль теж покладався на постачання зброї з-за кордону: спочатку — з Чехословаччини, потім — з Франції та Німеччини. Євреї навіть змогли дістати літаки “Мессершмітт”, які зазвичай асоціюються з нацистами.

У якийсь момент чиновники задумалися, чи не сильно вони залежать від західної зброї. Жорстка політика Ізраїлю щодо сусідів неоднозначно сприймалася у світі. Усі розуміли: щойно вітер подує в інший бік, західні країни припинять надавати військову техніку.

Почалася велика дискусія про необхідність інвестувати в розробку та локалізацію виробництва військової техніки. Думки розділилися. Генерали не підтримували ідею. У регіоні тривала безпрецедентна гонка озброєнь і вони хотіли витрачати більше грошей на якіснішу та дешевшу західну техніку. На противагу їм Міноборони прагнуло вкладати гроші на побудову сучасного оборонно-промислового комплексу, що вимагало багато часу та ресурсів.

Нагальна потреба перемогла: Ізраїль далі спирався на імпортну техніку. Військова промисловість зростала, однак про вибуховий розвиток не йшлося. Згодом така політика зазнала краху. У 1967 році, у розпал чергового конфлікту з арабськими країнами, Франція, ключовий постачальник зброї, наклала на Ізраїль ембарго та відрізала від своїх технологій. Розбудова власної військової промисловості перетворилася на питання життя і смерті.

Вимушена промислова революція

Шестиденну війну в 1967 році євреї виграли завдяки запасам західної зброї, а до наступної війни Ізраїль почав готуватися з розрахунку на власне озброєння. Хоча на місце ключового постачальника зброї згодом прийшли США, шок від французького ембарго нікуди не зник.

Лише за перші три роки ембарго Ізраїль наростив виробництво зброї в чотири рази. На піку, у 1980 році, на оборону країни працювала половина робітників промисловості. Штат Israel Aerospace Industries зріс з 4 400 до 22 500, а Israel Military Industries — з 4 500 до 14 500 осіб.

Перший прорив стався в авіаційній галузі. Ще до ембарго Ізраїль замовив 50 французьких винищувачів Mirage 5, однак поставити їх не встигли через заборону на експорт. Тоді Israel Aerospace Industries у 1969 році зробила клона французького літака — IAI Nesher.

Як вдалося так швидко скопіювати французькі літаки — загадка. За однією з версій, креслення викрали ізраїльські шпигуни, завербувавши одного з інженерів. За іншою — сам французький виробник допоміг зібрати копію, надавши доступ до технологій через американську фірму.

Літак IAI Nesher проявив себе на війні Судного дня 1973 року не гірше за французький “оригінал”. Після конфлікту конструкцію літака вдосконалили. Так з “Нешера” народився перший по-справжньому ізраїльський винищувач IAI Kfir (”левеня”), який працював з двигунами американської General Electric. Загалом їх виготовили понад 200 штук. В Ізраїлі ці літаки списали у 1990-х роках, але вони досі служать в армії Шрі-Ланки.

Порівняно з противником, євреїв завжди було менше, тому Ізраїль шукав способи вберегти життя військовослужбовцям. Ідеальним засобом для цього стало використання безпілотних літальних апаратів (БПЛА) для розвідки. Щойно Ізраїль випробував у бою американські БПЛА, він одразу ж узявся виробляти свої. Лідерство в цій галузі швидко перехопила одна з найбільш технологічних компаній ізраїльського ОПК Elbit Systems.

“У 1960-х роках в арабів почало з’являтися багато радянських зенітно-ракетних комплексів, які збивали ізраїльські розвідувальні літаки. Тоді євреї вирішили посилати на розвідку роботів. Одним з перших ізраїльських БПЛА став Mastiff. Він уже тоді міг передавати картинку з поля бою в режимі реального часу. Для порівняння: щоб отримати зображення з тодішніх радянських безпілотників, їх потрібно було спочатку посадити”, — пояснює Левін.

Перший ізраїльський БПЛА Mastiff

Ще одним проривом стало виробництво на базі IMI танка Merkava (”колісниця”). Його народження теж пов'язане з небажанням європейських країн допомагати Ізраїлю.

“Лінійка танків Merkava з'явилась після того, як британці з політичних причин відмовилися продавати Ізраїлю свої танки Chieftain. Програма першого ізраїльського танка ґрунтувалася на досвіді використання британських, американських і трофейних радянських машин.

Я б не сказав, що танки Merkava чимось кращі за іноземні зразки. Однак я б відзначив їх чудове виживання на полі бою, місце для екіпажу і потенціал для модернізації”, — розповідає ЕП колишній танкіст-навідник Merkava-4M, автор телеграм-каналу The tactical jew Ігор Мішин.

Ізраїль не обмежувався цими розробками. Заводи випускали стрілецьку зброю, протикорабельні ракети, бронемашини, компоненти для модифікації техніки, засоби зв’язку.

Країна досягла успіху і у виробництві товарів подвійного призначення. Наприклад, компанія Tadiran створювала спільні підприємства із західними фірмами і випускала військову електроніку. Її загартований у боях продукт зацікавив західні країни, зокрема армію США.

Стрибнути вище голови

Уособленням проблем ізраїльського ОПК стала провальна розробка винищувача Lavi, який мав стати аналогом американського F-16. Виробництво цього літака було великою мрією для всіх ізраїльських інженерів, якій не судилось здійснитися. Знадобилися сім років конструкторських робіт, аби влада зрозуміла, що купувати ці літаки не вигідно. Економісти підрахували, що ці винищувачі будуть дорожчими за F-16 на 30-40%.

В ізральському істеблішменті виник скандал: Міністерство оборони звинуватили в підстасовці звітів та навмисному заниженні прогнозованої вартості. Проєкт Lavi припинили і влада вирішила купувати американські літаки F-16. Така ж доля спіткала багато інших розробок.

Уряд почав шукати шляхи для реструктуризації галузі. Щоб не втратити перспективні підприємства та військові технології, влада стимулювала виробництво цивільної продукції на базі військових корпорацій, активно просувала свою військову техніку на експорт і зосередилася на домінуванні в конкретних нішах, а не у виробництві “всього й одразу”.

Країна не має свого винищувача і багато зброї імпортує, але є головним світовим виробником БПЛА, має потужні ракети, системи протиповітряної оборони “Залізний купол” та “Праща Давида”, новітні модифікації танків Merkava, воєнні супутники та, ймовірно, ядерну зброю.

У чому магія?

Може скластися враження, що ізраїльський ОПК розвивався сам по собі: хтось щось придумав, почав виробляти та цим “чимось” воював, чарівним чином подолав кризу та перетворився на світового оборонного гіганта. Насправді ж за ізраїльським успіхом стоять продумана політика держави та жертви всього єврейського народу.

Перш за все, мова про шалені витрати на оборону. Десятиліттями Ізраїль витрачав на армію 15-30% ВВП. Країна економила на інших сферах і протягом життя двох поколінь зосереджувалася на захисті країни. Після кожної війни Ізраїль готувався до наступної.

Велика частина бюджетних грошей могла піти на імпортні закупівлі, але Міністерство оборони знаходило кошти для вітчизняного виробника і балансувало природне бажання армійців отримати якомога більше якісної західної зброї. Це не тільки робило Ізраїль більш незалежним, а й стимулювало економіку та вирішувало проблему безробіття.

Значну частину грошей уряд Ізраїлю спрямовує на інновації. За даними Світового банку, країна витрачає на науково-дослідні та конструкторські роботи понад 5% ВВП. Для порівняння: США витрачають 3,4%, Україна — 0,4%.

Проте виділити гроші — мало, потрібно змусити їх працювати. Ізраїль вчасно зрозумів, що “кадри вирішують все”. Спочатку влада створювала умови для еміграції євреїв-інженерів, а потім уже сама вирощувала спеціалістів завдяки відповідним державним програмам.

Одну з таких програм — Talpiot — створили в 1979 році. Завдяки їй в Ізраїлі з’явився прошарок талановитих конструкторів, які стали елітою галузі. Заявку на Talpiot можуть подавати учні, які набирають найвищі бали з технічних наук. Конкуренція там висока, щороку відбирають лише 30-60 осіб. Навчаються вони в Єврейському університеті, але живуть окремо від інших.

Студенти тренуються з армією, знайомляться з офіцерами, вчаться управляти військовою технікою, намагаються зрозуміти її недоліки, щоб потім їх усувати.

Щоб досягти найбільшої ефективності в розробках, держава встановлює зв’язок між конструкторами та армією. Для цього в Ізраїлі створили агентство MAFAT, директор якого одночасно підкоряється і Міноборони, і генеральному штабу. Завдяки цьому посереднику командування завжди знає про плани розробників і може скерувати їх у правильний бік.

Спеціалісти MAFAT мають не лише знати потреби армії, а й розуміти специфіку роботи стартапів. Для цього їм радять один-два дні на тиждень проводити в технологічних компаніях. Бонус — інженери знають про потреби армії, адже з високою вірогідністю служили в ній.

У 20 столітті Ізраїль концентрував виробництво зброї в руках держави, але з настанням “епохи стартапів” стало зрозуміло, що державним компаніям важче реагувати на кризи. Ізраїль підозріло ставиться до приватизації стратегічних підприємств. Однак дослідники зазначають, що ізраїльські державні компанії пройшли внутрішню реструктуризацію і почали функціонувати за правилами бізнесу. Це зробило їх більш конкурентоздатними.

Наприклад, державні фірми стали робити більшу ставку на прибутковість, освоювати виробництво цивільних товарів, більш гнучко скорочувати штат, створювати спільні підприємства із західними компаніями. В останні роки Ізраїль проводить приватизацію ключових оборонних компаній, однак влада досі ставиться до цього з обережністю.

Під час кризи 1980-х років саме держава підставила плече оборонним компаніям. Наприклад, влада почала фінансувати розробку цивільних товарів на базі військових концернів. Це дозволило підтримати їх дохідність, поки попит на ринку озброєнь був нестабільним.

Також держава просуває ізраїльську зброю на експорт, навіть до країн-ізгоїв. Так, Ізраїль заповнив нішу в Китаї, коли після подій на площі Тяньаньмень 1989 року західні країни припинили постачати туди зброю. Через це Ізраїль сперечався з головним союзником — США.

Американці теж зіграли велику роль у розбудові ізраїльського ОПК. Вони не лише співпрацюють з ізраїльськими компаніями та постачають їм критичні компоненти, а й фінансують промисловість. Близько чверті щорічних дотацій США дозволяє міняти на шекелі та витрачати на купівлю ізраїльської зброї. Мова йде про сотні мільйонів доларів.

Уроки для України

Історія ізраїльського ОПК підкидає чимало уроків для України. Ось лише деякі з них.

Мобілізація. Оборонні підприємства не запрацюють без великого держзамовлення та інвестицій, тому українцям треба звикати до надмірних витрат на оборону навіть після війни.

Люди — головна цінність. Якщо для Ізраїлю війна стала приводом для розвитку технологій БПЛА у 1970-х роках, то у 2022-му для України дрони повинні мати стратегічне значення.

Союзники не вічні. У будь-який момент західні країни можуть скоротити постачання техніки в Україну. Потрібно бути до цього готовими і приділяти більше уваги власним виробникам.

Треба шукати нішу. У сучасному світі Україна не зможе повністю забезпечити свою армію. Потрібно шукати сильні сторони і розвивати саме їх, а не виробляти все й одразу.

Використати досвід бойових дій. Завдяки надійному посереднику між армією та виробниками зброя буде більш ефективною та конкурентною на світових ринках.

Кадри вирішують усе. Завдання для держави — зробити професію інженера на оборонному заводі почесною та високооплачуваною. В українській діаспорі за кордоном є безліч талановитих інженерів та програмістів. Як їх повертати на батьківщину — питання відкрите.

Держпідприємства можуть бути ефективними. Для цього вони мають почати працювати за правилами бізнесу. Корпоратизація “Укроборонпрому” має бути завершена якомога швидше.

Перемогти сильного ворога можливо. Іде війна за виживання і Україна має перетворитися на великий оборонний завод, навіть якщо його доведеться будувати під землею.

Богдан МІРОШНИЧЕНКО