Віктор Федорович Ющенко

За два дні до того, як Віктор Янукович святкуватиме рік свого перебування на президентській посаді, його попередник Віктор Ющенко відзначить 57-річчя. У глибині своїх сутностей третій і четвертий президенти мають значно більше спільного, ніж видається на перший погляд.

Обох політиків назвати власне політиками можна хіба що на догоду традиції. Ющенко за політику сприймав проповідництво. Янукович же плутає її з командуванням ротою, причому ротою стройбату.

Обидва Віктори, опинившись у великій політиці, одразу стали виглядати як інь і янь. З одного боку, не останню роль у появі феномену Майдану й перемозі Ющенка відіграв той факт, що його опонент виявився: а) раніше судимим; б) представником ментально чужого для більшості України “бандитського” Донбасу. З іншого — в політичному сенсі саме Ющенко і покликав Януковича до життя. Адже Леонід Кучма у своїх відчайдушних спробах протидіяти “народному кандидатові” просто змушений був поставити саме на представника донецького клану.

Казочку про те, що Леонід Данилович міг би наплювати на апетити донецьких і зробити спадкоємцем умовного Тігіпка, залишмо на втіху самому Сергієві Леонідовичу. Якби не максимальна мобілізація на користь провладного кандидата тих 20% виборців, майже тотальний контроль над якими мав донецький клан, Ющенко став би президентом без жодних Майданів. Донецькі від цього нічого не втратили б, і їхні боси розуміли це ще в 2003-му. Тож Кучмі лишалося тільки запропонувати їм щось відчутно більше.

Повертаючись до Ющенка та Януковича, не можна промовчати, що їх ріднить і погляд на… політичних опонентів. Ні-ні, річ не в Юлії Тимошенко (хоча надбанням політичного фольклору й стала нібито вимовлена Ющенком фраза: “З Януковича я ще зроблю українця, а з Юлі вже ні”). Річ радше в тому, що кожен із Вікторів схильний бачити лише два підходи до розв’язання будь-якої проблеми: свій і неправильний. Що було б іще не так кепсько, якби вони також не виявляли непересічної пристрасті до комфорту, зокрема й психологічного.

Таким людям важко щось довести, але ними легко маніпулювати. Звичайно, про ці маніпуляції, тобто про нюанси спілкування обох президентів зі своєю челяддю різних періодів, ми знаємо мало, а то й нічого. Але деякі висновки про розміри айсберга можна зробити й зі спостережень за його надводною частиною. У цьому випадку достатньо поглянути, як кожен із Вікторів реагує на публічно поставлені незручні запитання.

Жорсткий Янукович їх просто уникає — цензурування запитань до “Лідера”, навіть на міжнародних зустрічах, стало вже притчею во язицех. “М’якотілий” Ющенко організувати таку цензуру не вмів, зате часто міг спалахнути й нагрубіянити. Але головне, що в обох випадках наявна одна й та сама психологія, котра вимагає не лише золочених дверних ручок у літаку чи кенгуру у власному парку, а й відсутності нагадувань про те, що ти можеш помилятись. І тим більше про те, що за такі помилки рано чи пізно доведеться розплачуватися.

Тож не дивно, що обидва Віктори, кожен у свій час, почали демонструвати просто-таки вражаючу неадекватність в оцінці власних здобутків і відповідно перспектив. Важко не помітити, наскільки сьогоднішня риторика Януковича про “реформи”, які ось-ось покладуть край двадцяти рокам “неефективної та корумпованої влади”, схожа на постмайданну риторику Ющенка. Не кажучи вже про оцінку кожним із цих президентів свого приходу до влади: як Віктор Андрійович ніколи не враховував думки тієї частини українців, що затято не сприймала Майдану, так і Віктор Федорович вперто не бере до уваги, що переміг на виборах завдяки меншості виборців. Чого, до речі, цілком могло б і не статися, якби його попередник поклав усі сили на агітацію проти нього — ось такі гримаси часом демонструє історія.

Крім того, обидва президенти продемонстрували й рівнозначну зневагу до основоположних принципів демократичної й правової держави, принаймні в тих її виявах, вірність яким присягалися підтримувати. Вікторові Федоровичу це вдається краще, але важко заперечити, що фокуси з по будовою вертикалі чи зміною Конституції надто нагадують прийоми Віктора Андрійовича, який звільняв губернаторів і суддів, просто скасовуючи рішення про їхнє призначення. Саме Ющенкові приписують крилату фразу: “Інколи дзвінок із Секретаріату президента може бути вищим за закон”. Його спадкоємець, якщо послуговуватися лексикою самого Віктора Андрійовича, лише дав цій прекрасній дорожній карті унікальний акцепт.

Усе сказане вище, напевно, змушує вийти за межі порівняння двох президентів і замислитися над загадковістю української душі, що з такою самопожертвою ставить над собою одні й ті самі експерименти. Але в цих роздумах не варто забувати, що між Ющенком і Януковичем за всієї їхньої суб’єктивної подібності є й одна серйозна об’єктивна відмінність.

Віктор Ющенко уже назавжди відійшов в історію. На Віктора Януковича цей захопливий досвід ще тільки чекає.

Олександр МІХЕЛЬСОН