Днями МЗС України повідомило про ухвалення Постійною радою ОБСЄ консенсусного рішення щодо продовження роботи Спеціальної моніторингової місії (СММ) в Україні до 31 березня 2022 року. Голова місії Яшар Халіт Чевік заявив, що це було одноголосне рішення 57 держав-учасниць: “Продовження терміну дії мандата ще на один рік сигналізує про незмінну підтримку СММ ОБСЄ та відданості зниженню напруженості, забезпеченню миру, стабільності та безпеки в Україні”. Але насправді продовження діяльності місії в Україні далося нелегко і за нього довелося поборотись. У МЗС розповіли, що кілька держав-учасниць місії блокували рішення щодо подовження мандата. Про які саме країни йдеться, у відомстві не уточнювали, але ймовірно, що окрім Росії таку позицію могла займати також Білорусь. У заяві МЗС підкреслювалося, що згортання діяльності СММ ОБСЄ вигідне лише Росії: якщо це станеться, то збройні формування на території ОРДіЛО можуть випасти з поля зору міжнародної спільноти, що, своєю чергою, загрожуватиме “неконтрольованою ескалацією”. Крім того, у відомстві підкреслили, що відкликання місії стане ударом по авторитету ОБСЄ як організації. Однак, окрім зазначених МЗС, існує ще декілька причин, чому робота СММ ОБСЄ на Донбасі потрібна Україні.
Передусім для України дуже важливий факт незалежного спостереження, визнаного світовою спільнотою. У відповідь на будь-які звинувачення з боку Росії у приховуванні чи спотворенні інформації Україна може посилатися на дані, які збирають, досліджують та оприлюднюють спостерігачі СММ. Звичайно, в українському суспільстві доволі поширене скептичне ставлення до роботи ОБСЄ на Донбасі: мовляв, вони “сліпі”, не перебувають на передовій цілодобово й не завжди вчасно реагують на порушення режиму тиші та інші злочини. Але обсяг та якість зібраних даних, підкріплених не лише надійною методологією, а й авторитетом організації, однозначно перевищують можливі недоліки в її роботі. Принаймні цих даних більш ніж достатньо для того, щоб формувати адекватне розуміння ситуації на Донбасі зовнішньою іноземною аудиторією, котра зовсім не обов’язково має якісь додаткові аргументи, щоб ставати у цьому конфлікті на бік України. До того ж для ширшого моніторингу та отримання більш оперативної інформації ОБСЄ регулярно залучає додаткових спостерігачів та оновлює свої технічні засоби.
Те, що охоплення моніторингом усієї території конфлікту неможливе, потребує додаткового пояснення. Починаючи з 2014 року, коли СММ ОБСЄ почала роботу в Україні, і до сьогодні здійснювати повноцінне спостереження складно. Причина проста: окупанти не лише перешкоджають доступу спостерігачів до Криму, а й суттєво обмежують їхню роботу на непідконтрольних територіях Донеччини та Луганщини. У регулярних звітах СММ зафіксована маса прикладів, коли їм забороняли працювати у прифронтових населених пунктах по той бік лінії розмежування. Але й самі факти недопущення спостерігачів теж мають цінність та аналізуються фахівцями як сигнал про можливі порушення. Часом приховування інформації, наприклад, про розмах епідемії COVID-19, говорить про масштаби загрози навіть більше, ніж фіксація окремих фрагментарних даних. Не менш важливе й постійне фіксування ділянок, на яких бойовики забороняють моніторинг: географія цих “білих плям” теж несе цінну інформацію. Наприклад, у звіті від 1 квітня 2021 року зафіксовано, що “свободу пересування СММ і далі обмежували в непідконтрольних урядові районах, зокрема на блокпості збройних формувань поблизу Олександрівки в Донецьку, а також на аеродромі біля Переможного в Луганській області”. Тож якщо на цій ділянці станеться бойове зіткнення з використанням заборонених видів зброї, зафіксовані раніше дані стануть додатковими аргументами проти бойовиків. Та й зрештою сам факт обмежень роботи ОБСЄ є ще одним доказом окупації, оскільки мандат СММ передбачає безпечний і надійний доступ спостерігачів до всієї території України у межах її міжнародно визнаних кордонів, включно з АР Крим та містом Севастополь.
Скептичне ставлення до ОБСЄ серед українців підживлюється нерозумінням, у чому насправді полягає діяльність моніторингової місії, а також емоціями, викликаними зовсім іншими причинами. Часто буває таке: мешканці прифронтових селищ, які всю ніч просиділи у підвалах через потужний обстріл, очікують, що зранку про це волатимуть із усіх високих трибун і що всі світові ЗМІ напишуть про жахіття, яке їм довелося пережити. І передовсім вони дорікають бездіяльністю саме представникам ОБСЄ, які фіксують наслідки військової агресії. Бо місцеві мешканці нерідко вважають, що спостерігачі мають поводитися як миротворчий контингент, хоча мандат СММ не передбачає збройного втручання навіть для захисту мирного населення. Тимчасом конкретний обстріл зафіксований, інформація опублікована на офіційному сайті ОБСЄ, її використовують у звітах командування ЗСУ, обговорюють на засіданнях різноманітних переговорних груп. Але люди, на чиє життя війна впливає безпосередньо, вимагають конкретніших дій: їм конче необхідно, щоб подібне не повторювалося знов. І хоч більшість міжнародних організацій враховує аналітичні звіти ОБСЄ для визначення пріоритетів своєї діяльності, зв’язок між моніторингом та наданням гуманітарної та іншої допомоги для місцевих мешканців далеко не очевидний. Тому їм складно зрозуміти, навіщо співробітники місії регулярно проводять опитування у громадах, якщо вони як представники міжнародної спільноти не можуть впливати на конкретні події.
Ще одним аргументом на користь присутності СММ ОБСЄ в Україні є те, що місія працює не лише у місцях активного збройного протистояння, а й у інших регіонах країни. Свої спостереження ОБСЄ веде за 20 напрямами суспільного життя: від екології до гендерних питань. Це, можливо, дещо відволікає від гострих проблем окупації та анексії територій, але, з іншого боку, допомагає аргументовано спростовувати маніпуляції Росії — наприклад фейки про тотальне порушення прав людей певних етнічних, мовних чи релігійних груп в Україні. Також присутність ОБСЄ допомагає демонструвати відкритість України, її готовність до співпраці з міжнародними організаціями, зокрема й під час вирішення конфліктних ситуацій. Окрім того, впродовж семи років у різних регіонах України за підтримки ОБСЄ проводилися сотні різноманітних заходів та тренінгів. Наприклад, ідеться про системну практику діалогових зустрічей та навчання для відновлення довіри між постраждалими від війни громадами й урядом. Подібна діяльність дає можливість наочно демонструвати не тільки відмінність становища у сфері прав людини в Україні та на її непідконтрольних територіях, а й те, яким чином різноманітні суперечки вирішуються на підконтрольній території.
МЗС закликає ОБСЄ допомагати Україні й у інших напрямах, як-то моніторинг мілітаризації Криму, обмеження свободи судноплавства в Азовсько-Чорноморському регіоні тощо. І ОБСЄ реагує на посилення напруження, навіть якщо йдеться не про Донбас. Так, у січні 2021 року очільниця ОБСЄ, міністерка закордонних справ Швеції Енн Лінде розповіла, що СММ посилює свою присутність на Херсонщині, щоб дистанційно відстежувати події в окупованому Криму. А міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, своєю чергою, запросив Швецію приєднатися до ініціативи “Кримська платформа”.
Можливо, нам хотілося б бачити Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ дієвішою, неупередженішою чи різкішою у своїх оцінках конфлікту. Чи принаймні не зустрічати серед спостерігачів росіян або проросійськи налаштованих мешканців країн колишнього СРСР. Однак розуміючи структуру та механізм роботи цієї організації, навряд чи варто розраховувати на революційні зміни. Щоб отримати одноголосне погодження мандата на свою роботу в Україні, ОБСЄ має йти на певні компроміси з країною, збройна агресія якої й спричинила напруженість та конфлікт. У будь-якому разі, при всіх недоліках ОБСЄ та слабинах її методів діяльності чи то на Донбасі, чи то у Криму, Україна має використовувати цей мандат у власних інтересах. І попри скепсис, не легковажити цим інструментом у боротьбі з гібридною агресією Росії.
