Відчуйте Донбас

Напередодні Великодня гла­­ва Адміністрації президен­­та України в інтерв’ю на запитання, чи готові Ігор Коломойський, Рінат Ахметов і Дмитро Фірташ перестати бути олігархами й залишитися великими підприємцями, зауважив: Коломойський і Ахметов кажуть, що готові, а з Фірташем він не розмовляв. Отже, Борис Ложкін має обіцянку принаймні двох українських олігархів стати зразковими бізнесменами й не втручатися в державні справи. Деолігархізація в дії?

Публічне “покарання” голови Дніпропетровської ОДА, наївно приписуване зусиллям представників “четвертої влади”, які перейшли у “владу першу”, мало всі шанси стати хітом серіалу про деолігархізацію: беручкі українські чиновники та політики найвищо­­го рівня демонстрували його сво­­їм розчарованим і дедалі злішим співгромадянам. Правда, публічною появою або хоча б докорами другого “обіцянта” народ не потішили. Навіть більше: якось зовсім не в тон курсу на деолігархізацію прозвучала заява голови Донецької ОДА про потребу співпрацювати з окупованими терито­рія­ми. З ним солідаризувався Борис Ложкін (що й не дивно), а “четверта влада” почала розповідати про будні “ДНР-ЛНР”. Одна журналістка, повернувшись із Донецька, повідомила: чистота й порядок на вулицях, російських окупантів не бачила, люди навчилися виживати й без Києва, українська влада спізнилася, тому хай і не думає диктувати свої умови; інший: там будують державність — простий народ, виявляється, повстав проти несправедливості (ну майже Майдан!), представників регулярної російської армії немає, жити з Україною, як раніше, неможливо, а тому треба шукати новий формат співіснування. Ну і Валентин Наливайченко підсумував: СБУ не має “серйозних зауважень” до Ріната Ахметова.

І тут законослухняний український громадянин, завжди готовий до оборудок влади з державними (тобто цього ж таки громадянина) інтересами, згадує, як рік тому Ахметов емоційно попере­джав Київ: Донбас хоче миру, але хоче говорити своїм “язиком”, святкувати свої “празднікі” і вклоня­­тися своїм “пам’ятникам”. А поки попереджав, на Схід і Південь — від Харкова до Одеси та Дніпропетровська — завозили зброю, найманців, а Крим уже відібрали “зелені чоловічки” з Росії. Відчуйте Донбас, як то кажуть!

Отже, сьогодні ми всі стали заручниками олігархії: від президента до солдата на російсько-українській війні, евфемістично названій АТО. Отцем-засновни­ком епохи українських олігархів можна вважати Леоніда Кучму, хоча породив їх, звісно, не Данилович, а тоталітарна економіка СРСР. Вона подарувала нам не ли­­ше червоних директорів, “вату”, сільське господарство з рабською робочою силою і нерентабельні галузі промисловості. Всі ці досягнення соціалізму цілком логічно увінчалися олігархами найрізноманітнішого походження: хто з комсомольців, хто з криміналу, а хто й прямо із “сіловіків”. Наприкінці 80-х — на початку 90-х тягнули все: хтось Чорноморський флот, хтось кондитерські фабрики, ГЗК, шахти, цукрозаводи і т. ін. — ті, хто могли й хотіли. Ще тоді в Україні постали два клани: дніпропетровський і донецький. І якщо на Дніпропетровщині великий бізнес від часів Лазаренка, Пінчука й Тимошенко не був настільки тотально вмонтований у російську економіку, то на Донбасі, в зоні висококонцентрованої радянської індустріалізації, від самого початку все було інак­­ше. Погодьтеся: щоб прибрати до рук великі експортноорієнтовані промислові комплекси, передусім металургійні та хімічні, зав’язані на загальносоюзну (власне російську) економіку, не було сенсу контактувати зі слабкою київсь­­кою владою, яка під патріотичні гасла поспішала напхати собі кишені. Той, хто не входив у російську систему дерибану, яка не могла функціонувати в обхід КГБ й організованої злочинності, ніколи не прихопив би Донбас. Тому від самого початку нувориші Донбасу економічно і світоглядно (а значить і політично) були орієнтовані на Росію. Там у них найближчі друзі, там їхня культурна й ментальна столиця, зрештою, туди вони тікають — як не назавжди, то хоча б на день народження Іосіфа Кобзона. А Лондон, Париж і Нью-Йорк — то для шопінгу, відірватися й розважитися.

Щоб утримати прихоплене, їм потрібна була лояльна людина в Києві, яка успішно знайшлася в 1994 році, коли за вирішальної підтримки Донбасу президентом України став Леонід Кучма. Відто­­ді й зазвучала пісня про особливу донецьку ментальність, про “Донбас кормит Украину”, “Донбас на колени не поставить”, “Дон­­бас порожняк не гонит” і т. ін. Голов­не, щоб не про Київ і Україну — такого “приниження” Донбас не стерпів би. За відсутності “хліба” людям пропонували “видовища”, тобто міф про власну велич. Ця пісня звучала і в 2004-му, коли в крісло президента мав нарешті сіс­ти прямий представник Донбасу, і в 2014-му, коли той представник тікав з України. А її найяскравішим виконавцем тоді виявився Рінат Ахметов.

Війна триває понад рік, маємо тисячі загиблих, поранених, бездомних і обездолених. Але тепер ми знаємо: колишній “хазяїн Донбасу” пообіцяв Борисові Ложкіну, що цього разу, ну цього разу так уже точно не буде втручатися в політику! Мабуть, хоче з “колишнього” стати “теперішнім”?

Чи так це буде, ми одразу помітимо по тому, на які поступки піде президент Порошенко. Без згоди Києва Ахметов і Фірташ не зможуть ані остаточно легалізувати для експорту продукцію своїх підприємств з окупованих територій, ані залишатися монополістами в головних галузях української економіки. Їхній єдиний козир — “ДНР”, “ЛНР” і російські війська (які там, на жаль, усе-таки є). Яку ціну готова заплатити українська влада за відмову Ахметова від цьо­­го козиря і припинення війни: федералізація, російська мова, преференції під час приватизації? Мабуть, Рінат Леонідович, обіцяючи гарно поводитися, натякнув про це Борису Ложкіну?

Юлія ОЛІЙНИК