Від ярижки до азаровки

Щосереди, коли основні державні телеканали передають кількасекундний уривок вступного слова прем’єр-міністра Миколи Азарова на засіданні уряду, кожен українець може стати свідком того, як глава Кабінету Міністрів їхньої держави намагається вичитати з листочка кілька речень державною мовою. Що з того виходить? Асабістий автамабіль, папєрєднє кєрівніцтва, свято пєрємоґі, вуліці, павінні арганізуваті прібірання…

Мовна практика Миколи Азарова у свій спосіб нагадує ярижку, або офіційний правопис на основі російської абетки, який використовувався у Східній Україні після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського акта 1876-го про обмеження вживання української мови, що стала ганебним символом русифікації українців Російською імперією. Однак, як бачимо, цей винахід денаціоналізації українців недовго припадав пилом на смітнику історії. На 19-му році незалежності України вже не цар чи царський міністр, а глава уряду незалежної і, як часто наголошують, демократичної та правової України популяризує не ярижку, а власну азаровку: йому пишуть виступи українською мовою, а він їх читає по-російськи. Справді, наше чиновництво за вродженою звичкою ладне на будь-що, аби лише нічого не робити, зокрема коли це стосується української мови.

Адже в середині 1990-х один метикуватий, проте липовий полковник, коли не покладав рук в адміністрації другого президента України, догадався транскрибувати виступи свого шефа російською графікою, тобто використовував ярижку. Щоб, наприклад, українське “тепер” в устах президента України не перетворювалася на азаровське “тєпєрь”, він завбачливо записував це слово як “тэпэр”. Завдяки такому винаходу Леонід Кучма не опускався до того навмисного чи мимовільного глуму над державною мовою. Автор оригінальної методики навчання президента української мови тепер переймається освітою всього українського народу і, на жаль, не може (й, вочевидь, не сміє) надавати якісь освітні преференції якомусь одному громадянинові України, навіть якщо той і прем’єр-міністр. Звідси й конфуз.

Звичайно, поміж громадян України знайдуться м’якосерді та конструктивно чи “по-державницьки” налаштовані, які ладні вибачити Миколі Азарову глум над українською мовою: адже ж старається, ну не виходить, не все одразу. Ось, наприклад, Алєксандр Лукашенко і не загравав із білоруською мовою, шкварить собі по-(біло)руськи. Справді, не загравав, але й українці не мусять себе тішити ілюзією, що наші можновладці схочуть довго ламати комедію з державністю укрмови. Ось Вікторові Януковичу в 2002-му достатньо було пересісти в прем’єрське крісло, щоб заговорити українською, однак часи змінюються, його вірний послідовник Микола Азаров через вісім років по-українськи лише кривляється, а від двох нинішніх віце-прем’єрів — Клюєва та Колесникова — ніхто й слова державною мовою не чув.

Власним мовленням чи, точніше, специфічним читанням українських текстів чинний глава уряду України мимоволі демонструє цілковиту зневагу до державної мови та законів держави. Тож його відповідність обійманій посаді викликає серйозні запитання. Адже численні українські трудові емігранти, опинившись за кордоном через недолугу економічну політику таких “державників”, як Микола Азаров, за місяць-другий починають успішно спілкуватися чи то ближчими чеською, польською, чи то “чужішими” італійською або португальською. Таким чином вони виконують найелементарнішу вимогу працедавців, а також виявляють повагу народові, який дав можливість заробити шматок хліба. У нас же годі дочекатися такого ставлення до державної мови України від багатьох функціонерів, котрі роками обіймають високі державні посади та користуються небаченими в ніяких Європах благами, які дарує їм безвідмовна ДУСя. Нинішній прем’єр та деякі його підлеглі так і не спромоглися виконати вимоги Конституції щодо володіння державною мовою. Не дивно, що вони разом зі своїми однопартійцями на всю горлянку волають про насильницьку українізацію, бо ще Кулішева тьотя Мотя казала, що ліпше бути ізнасілованной, ніж українізірованной...

Конституційний Суд України своєю ухвалою від 14 січня 1999 року підтвердив, що “українська мова є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади”. Проте масові та багаторічні порушення ухвали КСУ українським чиновництвом, а віднедавна й самим прем’єр-міністром нікого особливо не хвилюють ні в опозиції, ні у владі. Крім того, схоже, що цьогорічні новації у правилах прийому до українських вишів, за якими вступник може не засвідчувати навіть мінімального (!!!) рівня знань із державної мови, є продуманим цинічним заходом, що має витворювати необхідні соціально-культурні передумови для появи нових “проффесорів” і непростих докторів наук, які навіть на тривалому шляху до найвищих державних посад не вважатимуть за потрібне опанувати державну мову та шанувати закони країни, її Конституцію.

Любомир БЕЛЕЙ