Від двомовності до дворушності

Над двомовною країною майже завжди нависає небезпека втрати територіальної цілісності. Поширення білінгвізму в межах однієї держави неминуче спричиняє конфлікт між двома мовами, а, відповідно, й двома культурами та ідентичностями. Масовий білінгвізм зазвичай є тимчасовим явищем, яке закінчується або перемогою однієї з мов, або ж розпадом національної держави.

Невикористані шанси

Особлива відповідальність за долю новоутвореної держави лягає на її еліту в тій складній ситуації, коли попереднє тривале перебування в складі імперії спричинило поширення двомовності як перехідного етапу в мовному зсуві — переходу від вживання рідної мови до мови, нав’язаної колонізатором. У цьому випадку мовно-культурну, ментальну, а відтак і політичну залежність населення від колишньої метрополії можна здолати лише тоді, коли керівна еліта виявить здатність надати тотальному білінгвізму зворотного напрямку — повернення від мови загальноімперського поширення до своєї національної. Така зміна не може відбутися одномоментно, вона передбачає поступовий, розтягнений в часі процес, проте обов’язковою умовою його успішності є тверда й послідовна позиція влади у мовній політиці.

Як за першого і другого президента, так і за президентства Віктора Ющенка було зроблено дуже мало реальних кроків для зміни ситуації на користь української мови. Нічого не було зроблено для заснування інституції, яка б відповідала за мовну політику і впровадила механізми контролю за виконанням Закону про мови та 10 статті Конституції України. Не було враховано досвід інших країн, яким вдалося відродити національне мовно-культурне середовище, зруйноване в період бездержавності, наприклад, досвід чехів, словаків, хорватів, фінів, латишів, естонців, досвід запровадження івриту як державної мови Ізраїлю, що його називають єврейським дивом тощо.

Було проігноровано й сучасну практику мовного планування в пострадянських країнах. Наприклад, у Латвії для виконання мовного законодавства у 1992 році було створено Державний мовний центр, наділений функціями контролю за виконанням Закону про мову. Закон передбачав обов’язкове використання латиської мови у громадських місцях, обмежував використання іноземних мов, що стосувалося передусім російської. Було встановлено трирівневу систему володіння мовою: найвищий рівень має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств; середній — у робітників та працівників сфери послуг; нижчий — у представників професій, що не вимагають спілкування. У тому ж році рішенням Латвійської національної ради з питань радіо та телебачення було закрито приватну телекомпанію “Рига”, яка майже всі свої програми транслювала російською мовою. У 1998 році в Латвії був прийнятий новий, значно суворіший Закон про мову. Тоді латиська мова стала єдиною мовою викладання у державних школах. Викладання російською дозволялось лише у приватних школах та в деяких закладах спеціальної освіти. Близьким до латвійського є мовне законодавство Естонії та Литви.

Така цілеспрямована й наполеглива мовна політика, що усуває деформації мовно-культурного розвитку країни в період совєтської окупації та утверджує національну мову в її функції головного засобу консолідації населення.

Саме безпорадність у розв’язанні російсько-українського міжмовного протистояння виявила влада України. Вочевидь наші керівники вважали шлях балтійських країн занадто радикальним. Вони не тільки не запровадили іспит на знання української мови для держслужбовців і власників приватних підприємств, але й дозволили ігнорувати державну мову у вищому законодавчому органі країни. В результаті у Верховній Раді багато депутатів виступають російською, що демонструє загалові необов’язковість вживання державної мови в офіційних ситуаціях, а власники приватних підприємств звільняють з роботи працівників за спілкування українською мовою, як це трапилось, наприклад, у Павлограді на Дніпропетровщині.

В інформаційному рабстві

Вдумливі аналітики намагалися попередити суспільство про загрозу, що насувалась. Так, Юрій Щербак ще в 2007 році писав у газеті “День”: “У той час, коли українські євромрійники, випромінюючи ентузіазм та наївність, змагалися у визначенні дат нашого якнайшвидшого вступу до ЄС і НАТО, на периферії держави визрівала безнаціональна олігархічно-політична сила, злютована преторіанською дисципліною, яка всі свої фінансові й організаційно-пропагандистські можливості поставила на службу геополітичним інтересам Росії. Сьогодні ця сила, що прийшла до влади в Україні, ігноруючи корінні національні інтереси країни, штовхає державу в буферну, сіру зону безпеки, на узбіччя процесів євроінтеграції. Або ще гірше — поставила за мету повернути Україну до складу євразійської імперії, відновити провінційний статус знедоленої землі. Тільки таку мету ця сила ретельно приховує. Поки що”.

Плани розчленування України оприлюднювались у Донецьку цілком відверто, і в державі з відповідальною владою давно вже мали б зацікавити Службу безпеки. Так, газета “Донецький кряж” у квітні 2007 року опублікувала інтерв’ю з Андроніком Міграняном, головою комісії з питань глобалізації та світової інтеграції Громадської палати Російської Федерації. Професор Мігранян пропонував українському політикуму три варіанти виходу з кризи, кожен з яких був проектом розчленування України. “Первый выход, — казав Мігранян, — заключается в том, что политический класс Украины будет вынужден признать, что на Украине проживают два народа или две политические нации. В этом случае возможна федерализация Украины по типу Канады или Бельгии, с приданием широкой автономии ее различным самоопределяющим частям”.

Другий варіант містив заклик до Сходу й Півдня протистояти тискові Києва і Львова: “Если регионы Востока и Юга не сумеют организовать свои силы для отпора этому давлению, то они пропадут в этой борьбе”. Останній варіант московський професор вбачав у сепаратизмі: “надо рассматривать и третью перспективу разрешения политического кризиса: как можно более безболезненный раскол Украины. Тогда два народа, живущие на современной Украине, обретут возможность строить два различных государства на тех принципах, которые каждый из этих народов считает для себя более подходящим”.

Підтримку московських планів розчленування України цілком відверто оприлюднював і головний ідеолог Партії регіонів Дмитро Табачник: “И сегодня идея раскола страны может стать наиболее адекватным ответом идее галицизации, а скорее — ожлобления Украины”, — писав він у статті “Анігіляція “національної ідеї”. Практичне втілення ідеї розчленування України Партія регіонів розпочала ще в 2006 році, за урядування Віктора Януковича, коли низка обласних і міських рад Сходу й Півдня, скориставшись Європейською хартією мов меншин, проголосила російську мову як регіональну на своїх територіях.

Деукраїнізація зсередини

Не зупинятимусь детально на питанні про неправомірність застосування Хартії для захисту російської мови, оскільки вона призначена для захисту меншинних мов, яким загрожує загибель внаслідок малої кількості носіїв. Варто лише підкреслити неоднозначність ставлення до неї в країнах Євросоюзу. Так, у Франції її вважають загрозою для цілісності національних держав. Не всі країни ратифікували Хартію. Не ратифікувала її й Росія, хоча на її території існує чимало меншинних мов, яким справді загрожує зникнення. Натомість на жодну з країн не чинили в Раді Європи такого тиску, як на Україну у зв’язку з вимогою ратифікувати Хартію, найбільше на цьому наполягала Росія. Наполегливість Кремля стає зрозумілою у світлі наступних подій — використання цього документа для здійснення плану регіоналізації України.

Аналіз текстів рішень міських і обласних рад Сходу й Півдня про надання російській мові статусу регіональної з посиланням на Хартію показує, що депутатам (а більшість у цих радах належить регіоналам) не йдеться про паритетну двомовність, за якої українська є державною, а російська — регіональною. Депутати наполягають на російській одномовності. Понад те, вони обстоюють не тільки право російської мови на панівні позиції, а й утверджують право російського етносу на відповідні території, відмовляючи в цьому праві українцям, які споконвіку й до сьогодні становлять більшість на всій території країни, крім Криму.

У 2006 році прокуратури відмінили низку таких рішень місцевих рад. Але з приходом Партії регіонів до влади, практику надання російській мові статусу регіональної, вочевидь, буде не тільки відновлено, а й поширено на більшість областей України.

Полювання на відьом

Показовим у цьому зв’язку є й призначення на посаду Міністра освіти Дмитра Табачника. Система освіти — ключова для стратегічного напряму розвитку країни. Й саме в цій сфері українізація досягла відчутних успіхів. Перетворення країни на безнаціональний лоходром відбуватиметься в кращих совєтських традиціях — під словесну завісу запевнень у невтомній праці на благо українського народу. Відомо, від кого захищатиме нова влада народ, чи пак “трудящі маси”: від їхніх найбільших ворогів — “українських націоналістів, фашистів і бандерівців”, які після Помаранчевої революції поповнились ще “оранжистами” й “оранжевими дітьми Третього Рейху”.

І все ж першість у мовотворчих вправах я б віддала не міністрові освіти, а маловідомій редакторці газети “Донецький кряж” — за відродження нині призабутого сталінського терміна “ворог народу”. Редакторка провела в 2007 році класифікацію ворогів за ступенем небезпеки, якої слід чекати від них народові. “Ворогом народу №1” вона оголосила тодішнього президента Віктора Ющенка, “ворогом народу №2” — Юлію Тимошенко, “ворогом народу №3” — національно-демо­кратичні партії. Вельми цікавим був і коментар до колонки, що називалась “Вороги народу”: “Сидела и смотрела, как многие в нашей стране, трансляцию с майданов. И чем дольше, тем больше мои мысли принимали недоброе направление: о врагах народа и способах борьбы с ними. Сталинская риторика вполне оправдана, когда Родина в опасности”.

Вочевидь, Ющенко донецьких газет не читав. А шкода. Може, тоді б він вибудував вдалішу ієрархію своїх ворогів, ніж ту, яка ввижалася йому, і не посприяв би приходу до влади “дядьків отєчества чужого”.

Лариса МАСЕНКО