Лідери чотирьох інших членів ОДКБ — Вірменії, Казахстану, Киргизстану та Таджикистану — навіть не згадали Україну у своїх телевізійних виступах. Не порушували і питання щодо відправлення військ ОДКБ до України. Додамо, влада Казахстану до і відразу після початку “спецоперації” заявляла, що війська ОДКБ не воюватимуть в Україні.
Можливо, єдиною справді важливою та несподіваною заявою на саміті стали слова Путіна про вступ Швеції та Фінляндії до НАТО: диктатор зазначив, що Росія “не має проблем із цими державами”, а розширення НАТО за рахунок цих двох держав “не становить для Росії прямої загрози”.
В результаті, Рада колективної безпеки ОДКБ випустила заяву, в якій не згадуються Україна та російська “спецоперація”. У заяві серед іншого сказано, що “викликає занепокоєння ситуація в Афганістані та інших зовнішніх кордонах держав — членів ОДКБ”. Країни ОДКБ пообіцяли протидіяти “будь-яким спробам героїзації нацизму та поширення неонацизму”. Вони також підтвердили готовність налагоджувати практичну взаємодію з НАТО. Такий ось вийшов “прорив” російської дипломатії…
Примарна підтримка Москви
Хоча формально ОДКБ має боротися з зовнішньою загрозою, вона легітимізує російську військову присутність для боротьби з внутрішніми заворушеннями, як це відбулось в Казахстані. Очевидно, з військової точки зору ресурси країн-членів цієї організації, окрім Росії, не є великими, і сама організація є інструментом Москви на пострадянському просторі, який легалізує присутність російських військ в країнах пострадянського простору. Втім, на нинішньому саміті Москва своїх цілей не досягла, каже “Апострофу” професор політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань.
“На ювілейному саміті ОДКБ Путіну була важлива бодай формальна підтримка ОДКБ в Україні, бо навряд чи Москві у чомусь міг би допомогти умовний Таджикистан чи Киргизстан, але жодної підтримки агресії в Україні Москва не отримала і не отримає, окрім хіба що підтримки Білорусі. Навіть Вірменія не захотіла це робити, не зважаючи на те, що резолюцію по територіальній цілісності України в 2014 році, яка стосувалася Криму, вона не підтримала”, — каже експерт.
Політолог Олексій Голобуцький вважає, що ОДКБ по суті залишається “варіантом Варшавського договору для бідних”, а “свіжа” ідея про залучення СНД як спостерігача ОДКБ є просто смішною, адже країни- члени СНД формально є і членами ОДКБ.
“Заява Лукашенка про те, що “треба триматися разом, бо поодинці нас роздушать”, звісно, нікого не здивувала, бо Мінськ повністю перетворився на сателіта Росії. Натомість Єреван хотів би продовження тіснішої взаємодії з ЄС, але Москва йому зразу ж влаштовує “народні протести”, які можуть закінчитися скиданням з крісла Пашиняна. І йому нічого не залишилось, як їхати в Москву на саміт ОДКБ і демонструвати лояльність, трохи побурчавши з приводу того, що організація палець об палець не вдарила, аби захистити Карабах”, — вважає експерт.
За його словами, середньоазійські країни поки що бачать вигоду в членстві в ОДКБ і більшою чи меншою мірою залежать від Росії. Наприклад, без російської військової допомоги таліби разом з таджицькою опозицією можуть зайти в Душанбе за декілька місяців, а слідом за цим можуть впасти і сусіди таджиків: Туркменістан уже показово ввів у себе купу заборон, взявши Талібан за приклад. Але що від цих країн можна вимагати? Не пришлють же вони своїх солдатів в Україну, адже в самих такі проблеми, шо їм точно не до участі в російських авантюрах.
На думку політтехнолога Віталія Кулика, ОДКБ як такий об'єднує країни, які не мають перспектив приєднатись до інших військово-політичних блоків та мають на своїй території проблеми.
“В країнах ОДКБ є заморожені конфлікти, потенціал до їх виникнення або безпекові проблеми між сусідами, і ОДКБ з російською присутністю є зменшенням ризику нападу тих же сусідів. Яскравий приклад — Таджикистан і Киргизстан. Останні події на кордоні між цими країнами свідчать, що на кордоні між цими країнами є постійне загострення, але воно не переростає у відкритий конфлікт, бо і в Киргизстані і в Таджикистані є російська військова присутність”, — стверджує Кулик.
Виглядає на те, що жодних перспектив у ОДКБ нема, це клуб країн, які в силу історичних обставин залежні від російської військової “парасольки”, або розглядають цю організацію як гарантію недопущення чи зменшення ризику вторгнення Росії на свою територію. Тобто показова лояльність до Росії разом з членством в ОДКБ — є інструментом стримування експансіонізму Москви. Звісно, насправді ніякого захисту нема, це ілюзія.
“Більшість казахських та киргизьких політиків, з якими я спілкувався, стверджують, що розглядають ОДКБ не як військово-політичний блок для захисту від третьої сторони, а гарантію від можливого вторгнення з боку Росії”, — каже Віталій Кулик.
Вторгнення РФ в Україну поставило країни-члени ОДКБ в скрутне становище. Усі вони мають тісні економічні та військові зв’язки з Росією, але вторгнення російського диктатора на територію суверенної України створює прецедент для країн, які прагнуть диверсифікувати свою зовнішню політику від Москви. В останній, схоже, змирились з існуванням лише одного вірного союзника, Лукашенка. Так, і той, якщо придивитися, робить усіляки спроби “відскочити”, вигадуючи різні причини, щоби білоруська армія безпосередньо не брала участі в бойових діях проти України...
