Українська виборча “героїчна казка”: між явним та прихованим

Її основний контент, інформаційний ряд — тотальна криза у економіці та політиці, атрибутами якої є низка складових — “світова криза”, суспільне розчарування, соціальні негаразди, олігархи, які є злом. Із усіма цими ганебними явищами, на тлі нечищених від снігу доріг та знеструмлених міст і сіл, обіцяють віртуально боротися кандидати та, звичайно, з успіхом здолати всі ці негаразди.

Скидається на те, що сюжет української політики, її інформаційно-рекламного змісту сьогодні подібний на одну з 5 формул казки, структурованої свого часу видатним семіотиком Мелетинським, а саме — героїчної, “змієборчої”.

Тут неодмінно присутній “об'єкт боротьби” та непростий процес його здобування, в нашому випадку — президентська посада та шлях, який веде до її отримання. Шлях непростий, адже заважає “демонічний світ”, ворожий герою та його родині чи близьким — де правлять бал “вони” (олігархи, корупціонери тощо).

Здолання їхнього опору та здобуття “об'єкту боротьби” є необхідною розв'язкою такої “героїчної казки”. При цьому герої можуть зазвичай використовувати найрізноманітніші форми та види боротьби, адже головним у казці є досягнення мети, але не засіб, який її наближає.

У політиці, збудованої за принципом такої казки, претенденти на посаду чи посади намагаються діяти за логічним для ситуації стародавнім, ще римським принципом “переможець отримує все” (”winner-take-all”). Та й самі казки, як правило, мають завершуватися повною перемогою героя над обставинами і середовищем.

У політиці, сформованій на демократичних принципах, теоретично все ж таки має бути по-іншому — перемога одного претендента тільки дещо перевищує перемогу інших, виграти в тій чи іншій мірі має фактично все суспільство.

В цьому є відмінність реальної сучасної політики насамперед у демократичних суспільствах, яким начебто є українське, від подібних міфологізованих казкових сюжетів, нераціоналізованої політики.

Тобто революційній принцип — “до основанья, а затем” тут проходити не може, адже теоретично і практично має існувати прозора політична конкуренція, прозорі та зрозумілі домовленості — ресурсні, кадрові, та й стратегічні.

При цьому сторони мають їх виконувати, але не шукати та готувати черговий “казковий епізод”, який би міг зруйнувати подібний політичний консенсус. Сьогодні від провідних гравців української політичної “героїчної та змієборчої казки” ми не почуємо відповіді на запитання про можливу співпрацю після дати виборів.

Українські реалії — в силу їх інформаційної міфологізованості та героїчної казковості — зав'язано на окремі персоналії й команди, основні дії яких у політичній та бюджетній сферах перебувають поза публічністю й прозорістю.

Не тільки в ході нинішньої кампанії, але й в попередні роки від сьогоднішніх претендентів так і не вдалося почути членороздільного — від А до Я — шляху реалізації ідей стосовно медичної реформи, реформ в енергетичній сфері, бюджетної реформи, з ресурсами, наслідками, результатами, альтернативами.

Для героїчної казки більш притаманне ситуативне гасіння пожежі в “казковому епізоді”, як це, наприклад, спостерігалося в ситуації з “епідемією грипу”. Тому, сьогодні можна доволі ілюзорно уявляти та прогнозувати, що відбуватиметься з країною, її економікою, соціальною сферою не в плані розпилювання наявного державного бюджету та обслуговування клієнтелістських мереж переможця, але у стратегічних напрямах умовного розвитку.

Адже сформована традиційна риторична картина української політики є насамперед набором лозунгів і постерів, часто-густо потьомкінських сіл, які не несуть будь-якої конкретики, аби непоганою була картинка.

Насправді, найважливіші події розгортатимуться в Україні навіть не 17 січня, та й не 7 лютого. Провідними питаннями є те, що відбуватиметься після президентських виборів не тільки в плані підрахунку голосів, але в плані оформлення подальших політичних конфігурацій і конгломератів.

Сьогодні ані від Віктора Януковича, ані від Юлії Тимошенко ви не почуєте чіткої позиції про можливі поствиборчі альянси, бодай якісь узгодження. Ймовірно подібні перемовини й відбуваються, але про це публічно невідомо, їх зміст та сенс не озвучується.

Роки політичної дестабілізації в трикутнику президент-прем'єр-парламент продемонстрували, що зменшення протиріч між президентом та прем'єром і гра в одні ворота можлива, коли президент і уряд не конкурують між собою як владні інституції.

Виходом із ситуації для президента є технічний прем'єр, підконтрольна більшість у парламенті, виходом для нетехнічного прем'єра — власна більшість та слабкий президент.

У разі перемоги на президентських виборах Тимошенко, цілком імовірно, що нас очікуватиме технічний прем'єр, який буде контролюватися новим президентом. У такому випадку не важливим буде навіть його ім'я.

В дострокових парламентських виборах БЮТ поки не зацікавлений, адже за словами самої Тимошенко “...після того, як ця боротьба завершиться і люди визначаться з президентом, то в парламенті більшість буде зібрано буквально за кілька тижнів”.

При цьому не уточнюються засади створення такої більшості, чи буде це новий конгломерат, чи відновлення старої співпраці в рамках проблемної діючої коаліції.

У разі президентської перемоги Януковича, йому судиться певний час бути президентом при прем'єрі Тимошенко. Наскільки цей певний час може розтягнутися, наразі прогнозувати складно. Адже, як відомо, прем'єр складає повноваження перед парламентом, але не президентом.

А кадровий ресурс для оформлення нової більшості під Януковича в нинішньому складі парламенту дещо обмежений: 172 депутати ПР + 27 литвинівців, припустимо + 20 комуністів та 6 умовних позафракційних в сумі дають 225 голосів. А це явно недостатньо для нової більшості в стінах нинішнього парламенту. Тим більше, що Литвин чітко не заявляє про можливі більшісні переформатування, а часто в риториці закликає до дотримання принципу стримувань та противаг.

Частина НУНС контролюється БЮТ, а рішення про входження до нової коаліції ухвалюється цілою фракцією, а не окремими депутатами, які б і хотіли переформатування більшості.

Також виникнуть питання щодо можливостей і легітимності кроку дострокових парламентських виборів. 7 січня Віктор Янукович заявив, що не виключає розпуску Верховної Ради у випадку обрання його президентом, якщо на те будуть підстави, зокрема, вибори можливі тільки в одному випадку: якщо нинішній парламент не створить парламентську коаліцію і не затвердить ефективний уряд, який виконуватиме ту програму, з якою він пішов на вибори.

І це виглядає доволі проблемним, принаймні зараз, у запалі дії “героїчної казки” виборчої кампанії — складно повірити в те, що Юлія Володимирівна виконуватиме якусь програму Віктора Федоровича.

Одного бажання новообраного президента стосовно проведення дострокових виборів явно недостатньо. Потрібні легітимні процедури у ВР, неабияке значення має й урядова воля, наприклад, стосовно організації фінансування подібних виборів. Та й не всі в парламенті будуть в захваті від подібної ідеї.

Той же Блок Литвина сьогодні не є таким вже зацікавленим у чергових парламентських пертурбаціях. Крім того виборча кампанія для партій та їх фінансових донорів — це ресурси і гроші, які вже було вкинуто у кампанію президентську.

За минулорічними підрахунками КВУ, які збігаються з попереднім досвідом і динамікою нинішньої виборчої президентської кампанії, загалом усіма кандидатами буде витрачено майже 1 мільярд доларів США, а тут ще й насуваються вибори до місцевих рад.

Отже не виключено, що після виборів ми матимемо продовження патової ситуації у взаєминах інститутів влади та політичних команд. Тобто президентські вибори не є панацеєю і ліками для розв'язання вітчизняної недуги розбалансованої влади, задоволення амбіцій лідерів та їхніх команд підтримки.

За нинішніх партійно-блокових конфігурацій також патовою виглядає можливість конституційних змін, принаймні сьогодні, а соціального капіталу та взаємної довіри у політиків обмаль.

Головне, аби пошук виходів з цих глухих кутів політичного лабіринту не приніс спокусу використати нелегітимні сценарії до зміни ситуації, не був каталізатором для розгляду якихось локальних силових сценаріїв вирішення ситуації. Адже це просто небезпечно для суспільства й відкине Україну за кордон якої би то ні було демократії.

Реальне політичне життя відрізняється від інформаційних подач ситуації у вигляді “героїчної, змієборчої казки” тим, що не може завершитися повним тріумфом одного героя і ключовими казковими фразами про “мед пиво та вуса”, адже “скоро казка говориться, але не скоро справа робиться”.

Вчергове потрібен консенсус і домовленості між переможцями та переможеними. Прозорість і зрозумілість таких домовленостей для суспільства має бути лакмусом того, що це не “дерибан країни на двох” та їх команди, а бодай якась зрілість української політики та її ключових героїв.

Юлія ТИЩЕНКО, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД