Українська інтелігенція: ідейний розкол?

Сьогодні неможливо не помітити ідеологічної фрагментації україномовної інтелігенції в нашій країні. Раніше за всіх обставин державно-політичного життя минулих років у цьому середовищі спостерігався певний консенсус, принаймні щодо питань мови, культури, історії, етнічної ідентичності, ставлення до влади тощо.

Першим важливим випробуванням у період 2005—2009 років можна назвати непряму співучасть інтелігенції у внутрішньому протистоянні помаранчевих сил, що спричинила поділ на прихильників Ющенка і прихильників Тимошенко (який захопив навіть колишніх дисидентів). Дискусія між ними інколи сягала температури розпеченого заліза, нагадуючи середньовічні теологічні спори й дивуючи вельми архаїчним фанатизмом і намаганням будь-що перемогти опонента за вельми байдужого ставлення до істини. Ті, хто орієнтувався на Ющенка, підтримували його стиль “просвітянства”, переважно знаково-пропагандистських кроків і суто символічних піар-кампаній. На Тимошенко покладали надії ті, хто жадав радикальних дій із докорінної реконструкції нео-УРСР, якою Україна дедалі виразніше ставала за часів Леоніда Кучми.

Нині протистояння відбувається по лінії влада — опозиція, себто йдеться про ставлення до регіоналів: або непримиренне, або схильне до колаборації з нею (Дарка Чепак, Дмитро Стус, Владислав Каськів, Іван Драч та ін.). А також про прийняття чи неприйняття характеру дій нинішньої опозиції. Ця диспозиція виходить і на ширше предметне поле, коли зачіпаються питання державних форм національного буття, таких як соборність — федералізм — самоампутація територій.

Інтелектуали, яких можна назвати національними псевдомодерністами, відкидають ідеал соборності — Українська Самостійна Соборна Держава — як “застарілий”, чужий глобалістичним тенденціям, такий, що гальмує просування України до Європи. Найвиразнішими його представниками є деякі письменники, переважно західноукраїнські. Вони щиро вірять, що коли віддати (можна здогадатися кому…) ті державні території, де українська ідея поширюється важко (Донбас, Крим, Харківщину, Одещину тощо), то Україна стрімко цивілізується та європеїзується завдяки звільненню від геополітичного баласту. І сподіваються, що країна самопливом очиститься від совковості, спадщини тоталітаризму, колоніалізму і геноциду, достатньо лише від’єднати від неї “непевні області”.

Інша частина інтелігенції мріє про консенсус усіх з усіма хоч би й з рахунок девальвації національних цінностей та угодовства з антиукраїнськими силами, з якими хочуть домовитися шляхом стратегічних поступок щодо ідейних основ української ідентичності. Але ж ідеться про фундаментальні цінності, в ім’я яких, власне, проголошується національна незалежність: вільний розвиток нації у своїй державі, “у своїй хаті, де своя правда, і сила, і воля”. Відмовляючись від цього, ті інтелектуали залишаються на позиціях лише територіальної незалежності. А замість української нації головним суб’єктом історії стає абстрактний “народ України”. Пропагуючи такі погляди, історик Ярослав Грицак навіть здійснив подорож до Одеси, де виступив із публічними лекціями, зміст яких обурив місцеву патріотичну громадськість, рупором котрої виступив тамтешній історик Олександр Музичко.

У цьому самому руслі відбувалися спекулятивні дискусії щодо того, чи українська нація є етнічною, чи політичною. Треба зазначити, що етнічне ядро міститься навіть у складі позірно надетнічних національних утворень, таких як Римська імперія, Візантія, Османська імперія, Російська імперія, США, Австралія тощо. І воно досить легко може бути визначене. А тим більше там, де корінний етнос становить абсолютну більшість населення. Саме тому українська нація є етнічною, бо 80% населення нашої країни — це етнічні українці зі своєю мовою, культурою, історією і традицією. Водночас вона є політичною, бо має власну державність, систему політичної самоорганізації. Тому підкреслювання “багатонаціональності” України є совєтським архаїзмом, бо за міжнародними стандартами вона є моноетнічною. Проте українська нація складається не лише з українців етнічних, українців від народження, як висловлювався Михайло Грушевський у брошурі “Хто такі українці і чого вони хочуть?”, а й з тих, хто зробив свій вільний усвідомлений вибір на користь належності до неї.

Поміж певної частини нашої інтелігенції ліберального спрямування поширене псевдоєвропейське назадництво — намагання сліпо, карикатурно, без власної критичної думки наслідувати європейські соціально-політичні тенденції, абсолютно не переймаючись суворими реаліями українського життя. Адже чимало чудових західних схем у нашій країні не лише не працюють, а й шкодять. Не треба забувати, що ми маємо важку імперську спадщину в її людському вимірі. В усіх соціальних опитуваннях протягом 20 років приблизно 20% громадян, розпорошених, на щастя, по всій Україні, стабільно бажають приєднати її до Росії. Який консенсус у принципі можливий із ними? Хіба що тільки на їхніх умовах, які не передбачають існування Української держави… Тут протистояння необхідне й неминуче. І думати треба про перемогу, а не про Берестейську мирну угоду зразка 1918 року з ними. Деякі галицькі інтелігенти намагалися домовитися з такою публікою. А порозумітися і взаємодіяти треба з лояльними громадянами, яких вистачає в усіх регіонах країни, як на Заході, так і на Сході.

На сьогодні доволі умовно можна констатувати факт поділу української інтелігенції на три групи:

“Противсіхи” — ті, хто своїми діями сприяв перемозі на виборах 2010 року Віктора Януковича. Здебільшого це люди розчаровані, які не вірять ані владі, ані опозиції, які махнули рукою на долю України. Їхня позиція описується фразою, що донедавна була дуже модною на всіх українських парканах: “Геть усіх!”.

“Угодовці” — ті, хто вважає, що всі проблеми можна вирішити домовленостями, без боротьби та протистояння, навіть ціною територіального подрібнення України і здачі земель. Є інтелектуали, які належать водночас до цих двох груп.

“Традиціоналісти” — ті, хто стоїть на позиції Української Самостійної Соборної Держави, захисту української мови, культури та історії, однозначно підтримує єдність держави, виступає за провідну роль у ній українського мовно-культурного комплексу.

В межах третьої групи є “консерватори”, які прагнуть зберігати й охороняти українські цінності, а є “поступовці”, що намагаються розвивати українську культуру з урахуванням світових тенденцій.

Наскільки можливим є примирення цих трьох угруповань національної інтелігенції? Від цього залежить дуже багато. Однак спочатку треба з’ясувати, що призвело до такого невтішного стану, коли українська інтелігенція є роз’єднаною, пересвареною, нездатною сформулювати спільну думку, національну програму для суспільства.

Звісно, це ідіотизм нашого політичного життя, коли цивілізаційно відстале, архаїчне і денаціоналізоване керівництво держави з його радянсько-азіатськими рефлексами, невиліковною клептократією продукує приблизно таку саму малосимпатичну опозицію, що часто відрізняється від влади лише тим, що на сьогодні її втратила. Така опозиція конче потребує внутрішньої люстрації, докорінного переформатування, бо маси геть розчарувалися в провідниках Помаранчевої революції, подивившись п’ять років на їхнє бездарне урядування. Зневіра призвела до того, що на захист Тимошенко і Луценка вийшла тільки купка людей. Але опозиційна номенклатура, що відчайдушно бореться не за Україну, а за свою провідну роль у партіях та організаціях, за депутатський мандат (депутатство у Верховній Раді в умовах сучасної України — це щось на кшталт належності до шляхетського стану в ХVII—XVIII століттях), вперто і непохитно не бажає жодних змін у своєму середовищі. Бо вони можуть вивести на політичну поверхню значно розумніших, моральніших та енергійніших від нинішніх опозиційних ватажків діячів.

Проте головна провина лежить на самих інтелектуалах, більшість яких не готові на найменші жертви в ім’я нашої країни, задовольняючись суто вербальним патріотизмом. Відомий заклик президента США до його співвітчизників: “Не питай, що Америка може зробити для тебе, спитай краще, що ти можеш зробити для Америки!” — залишається для них незрозумілою вищою математикою…

І допоки цей стан інтелектуальних кіл у нас не зміниться, Україна не матиме відрадних перспектив.

Ігор ЛОСЄВ