Ніколи не думав, що цитуватиму реп, навіть популярний (вірусний), хоча б у перекладі. Нуль снобізму, просто не моя тема, але тут зачепило, адже Потап накреслив мій багаторічний маршрут додому (трохи з вихилясами на догоду римі). Це мій район, мій ландшафт, і раптом я усвідомив, що, попри всі сентименти, не маю жодного уявлення про спільноту, до якої, вочевидь, за фактом біографії належу. Хто ці люди, мешканці мого кварталу біля Дарницької площі? Що в мене з ними спільного, як вони заробляють на життя, за кого голосували, як поведуться в разі, прости господи, вторгнення? Між тим вважається, що ми з ними належимо до однієї базової спільноти…
Радянське місто зробило все, щоби сусіди ніяк не відчували своєї спорідненості, тим паче спільного інтересу. Новобудови заселялися в довільному порядку, жодної можливості вибору не існувало, тому й приводів для локального патріотизму було обмаль, ну хіба що будівництво велося підприємством-гігантом, тоді ти з ранку до ночі жив в оточенні колег із ХТЗ, заводу Ілліча, НКМЗ абощо, наче й не йшов із роботи. Про формування первинних суспільних ланок, які лежать у підвалинах будь-якого соціуму, взагалі не йшлося, а якщо йшлося, то не завдяки, а всупереч. Цінуєш або щось унікальне, або те, що можеш утратити, або до чого доклався власними зусиллями, часом, азартом. Хіба що в нас на районі попервах організовували “суботники”, на яких свідомі новосели саджали кущі, згодом витоптані вщент — ось і весь внесок.
Знаю протилежні досить свіжі приклади формування буквально на очах навіть не “місцевих громад” у чіткому юридичному розумінні слова, а чогось дрібнішого, локального. Щоправда, йшлося здебільшого про опір незаконній забудові, а це не бозна-яка позитивна програма, менше з тим! Порятунок шматка унікального ландшафту, чи місця гніздування червонокнижного птаха, чи просто зеленої зони цілком можна вважати конструктивом, і головне, що в процесі своїх акцій попервах стихійні протестувальники об’єднуються в спільноти, здатні надалі ставити перед собою цілком стратегічні завдання — від стимулювання бізнес-активності до волонтерських проєктів і політичних ініціатив.
Слід підкреслити: місцева громада, про яку нам зараз ідеться, — не просто село, що стоїть на своєму місці останні півтори тисячі років і покоління за поколінням відтворює архаїчні практики взаємодії, а дещо зовсім протилежне, що вже належить до нової історії. Сучасний демократичний світ — це якраз історія долання родоплемінних магічних практик, заміни їх раціональними процедурами узгодження інтересів. Щоправда, і тут можливі варіанти. Я називав цю цифру й не втомлюватимуся називати далі: 235 міст, містечок і сіл в Україні мали магдебурзьке право в проміжку між XIV і XVIII століттями, а це не лише регламентоване місцеве самоврядування, а і європейське судочинство. Тож якщо твоє село від тисяча триста якогось там року належить до сучасного світу, ти вже мусиш мати зовсім інші соціальні прошивки.
Знову-таки, будьмо відверті стосовно наявних міських практик: часто-густо співмешканці цілком люксового й недешевого житлового комплексу воюють між собою не згірш, ніж у селі на межі щодо груші, хіба що в селі всі одне одного знають, тому тримаються в рамках, а в мегаполісі позірна анонімність робить можливими геть усі засоби й усі висловлювання, бо ж навколо всі вороги й вірити нікому не можна.
Децентралізація, як і community, себто громада, — не лише модне, до того ж імпортне гасло. Це ще й визнання того, що поза кооперацією у вузькому колі — тут, на місці, біля мого дому — жодна масштабна регулярна співпраця громадян неможлива в принципі. Якщо зовсім примітивно: доки я не навчуся розв’язувати питання оплати боргів за опалення всередині ОСББ з моїми сусідами, годі чекати, що я вибиратиму президента в адекватному режимі. Громада в ідеалі — школа солідарності, взаємодії, взаємослухання на рівні базового рефлексу й взаємоврахування чужих інтересів. Це те, що називається горизонтальними зв’язками й дозволяє загалом не боятися ані катастроф, ані вторгнень.
Але є одне “але”: відкриті законні процедури — ключова умова функціонування community, інакше вона легко деградує до свого архаїчного прототипу й перетвориться на мафію, “сім’ю” (як це невпинно трапляється в середовищі іммігрантів у першому поколінні та/або дискримінованих меншин) … ну або до того, чим вона фактично вже є в чималій кількості наших так званих громад — до безправного феоду на чолі з місцевим бароном, у якого “все схвачено”.
