Тягар чи порятунок. Чи мають сенс заклики влади повернути українців з-за кордону

Вперше протиставлення “бути біженцем чи громадянином” вжив в своєму новорічному зверненні президент Володимир Зеленський. Фактично він закликав тих, хто виїхав, повертатися і жити за правилом “або ти працюєш, або ти воюєш”.

Згодом Банкова пішла ще далі. Радник голови офісу президента Сергій Лещенко закликав країни, що прихистили українців, “припинити підтримку біженців, щоб вони могли повернутися додому”.

А сам Зеленський запропонував урядам цих держав переспрямувати виплати для біженців напряму в бюджет України. Щоправда, його дружина Олена Зеленська була не такою категоричною і визнала, що “неправильно силувати людей повертатися”.

Випади влади на адресу біженців спровокували неоднозначну реакцію в суспільстві.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії за кордон виїхали понад 6 млн українців. В основному жінки з дітьми. Для багатьох Україна не виглядає безпечним для життя місцем, декому просто нікуди повертатися, інших хвилює, чи зможе держава забезпечити їхнім дітям повноцінну освіту.

З одного боку, люди для економіки — це більше споживання, більше податків та додаткові руки на ринку праці. З іншого — витрати на соцвиплати, навантаження на освіту, медицину та інфраструктуру.

То чи витримає Україна раптове повернення мільйонів українців, якщо вони справді прислухаються до закликів влади?

Гроші, кадри, ВВП

Автор фото GETTY IMAGES

Експерти визнають — раціональне зерно в закликах української влади є.

Доходи від одного мігранта у перший рік його перебування у США складають більш ніж 100 тис. доларів, а довгостроковий економічний ефект сягає 1,7-2 млн доларів, пояснює Анатолій Амелін з “Українського інституту майбутнього”.

“Людина, яка приїздить, споживає, працює, орендує житло або навіть бере кредит і купує його, є базою для розвитку економіки,” — каже експерт.

Навіть діти, які не працюють самі, стимулюють економіку країни, де живуть.

Відповідно до довоєнного дослідження ”Українського інституту майбутнього”, щоб виростити дитину від народження до 18-річчя середня українська родина витрачала на податки, товари та послуги від 80 до 100 тис. доларів.

За кожен рік, що дитина проживає, наприклад в Польщі, на неї витрачають близько 5 тис. доларів на додаткове споживання, пояснював Амелін. Це в два рази більше ніж соцдопомога, яку за рік сплачує на кожну українську дитину польський уряд.

Навіть якщо українець виїхав, але продовжує платити податки в Україні, працюючи віддалено, доходи і податки від його споживання за кордоном повністю окуповують послуги, які він отримує в країні, що його прихистила.

Це і освіта для дітей, і медицина, і користування дорогами, уточнює виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський.

“З точки зору цілей і економічного сенсу все правильно”, — каже експерт про заклики влади повертатися.

Автор фото GETTY IMAGES

Щоб Україна відбулася як держава, а бюджет поповнювався, потрібні працездатні люди, погоджується Ольга Пищуліна, експертка Центру Разумкова з гендерних та соціальних питань.

• Кадровий голод на ринку праці вже відчутний, підтверджує один з найбільших українських сервісів з пошуку роботи Work.ua.

Якщо на початку вторгнення ринок обвалився — кількість вакансій зменшилася в 10 разів, а кількість шукачів зросла у 7,5 раза, то два роки потому на зміну дефіциту робочих місць прийшов дефіцит кадрів, каже ВВС Україна Євгенія Кузенкова, аналітикиня та редакторка Work.ua.

Щоправда, розподіл цього попиту нерівномірний. Найменше вакансій, що природно, в найбільш близьких до фронту регіонах — Харківській, Запорізькій, Миколаївській і Херсонській областях. Найбільше — в центральних та західних. Адже бізнес, як і люди, мігрував у більш безпечні регіони.

“У Закарпатській області ринок праці відновився на 167% — роботодавців стало значно більше, ніж до повномасштабного вторгнення, і кандидатів на всіх просто не вистачає”, — пояснює Кузенкова.

Найбільший попит на фахових спеціалістів. Особливо дефіцитні — лікарі і фармацевти, а також робітничі спеціальності (гірник, бляхар, порізчик, пилорамник, тонувальник, покрівельник).

Повертайтесь, але не всі?

Автор фото GETTY IMAGES

Водночас фахівці визнають, що, закликаючи людей вертатися, влада, ймовірно, не має на увазі тих, хто в Україні жив на соцвиплати, мав інвалідність або членів родин з інвалідністю та не мав інших доходів. Після повернення вони стали б радше тягарем для бюджету.

“Зараз цей тягар взяли на себе інші країни, в основному країни Західної Європи, вони надали величезну підтримку”, — каже Ольга Пищуліна.

Навіть ажіотаж на ринку праці стосується далеко не всіх категорій, наголошує Євгенія Кузенкова з Work.ua.

“В Україні зараз не просто дефіцит кадрів, а дефіцит кваліфікованих кадрів. Роботодавці отримують десятки відгуків на вакансії, які не потребують спеціальної освіти, натомість їм важко підшукати працівників на посади, що вимагають певної освіти чи навичок”, — пояснює вона.

Єдиний виняток — ІТ. Тут ринок перенасичений пропозицією. Кількість відгуків на одну вакансію приблизно в 20-30 разів перевищує середній показник ринку праці.

Щодо тих категорій, яким без державної допомоги не обійтися, то українська економіка ледве справляється з тими соцвиплатами, які є.

Навіть більше. З 1 березня уряд анонсував скорочення виплат для внутрішньо переміщених осіб (ВПО).

Зараз в країні майже 5 млн ВПО, половина з них отримує щомісячні виплати. Йдеться про більш ніж скромні суми — від 2 до 3 тис. гривень щомісячно. У Німеччині чи Італії біженці отримують близько 300-500 євро на місяць на кожного члена сім’ї. Крім того, у західних країнах часто біженців забезпечують безплатним житлом.

Але навіть такі суми для України — обтяжливі. За даними Міністерства фінансів, у 2023 році на виплати ВПО з бюджету пішло понад 73 млрд грн — це удвічі більше, ніж витрати на усі комунальні субсидії в країні. Від березня претендувати на цю символічну підтримку зможе лише вузьке коло осіб.

Віцепрем'єрка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук заявила, що це “вимога наших партнерів”.

“Вразливі мають продовжити отримувати виплати, а ті, хто вже, приміром, адаптувалися або отримали житло, або мають роботу високооплачувану... підходи мають бути більш справедливі”, — пояснила Верещук.

Автор фото GETTY IMAGES

Планку високооплачуваної роботи уряд встановив на рівні 9444 грн щомісячного доходу на людину. Євген Сосновський, який виїхав з окупованого Маріуполя та втратив все, включаючи житло, цим рішенням влади обурений.

“Тих 9444 грн тобі повинно вистачити і на оренду житла за 12 тис. грн, на сплату комунальних 3 тис. грн, на “поїсти”, на “проїхати”, на “одягтись”, і на багато інших забаганок”, - пише він.

“Якщо влада хоче повернути людей з-за кордону до України, треба владі спочатку повернутись обличчям то тих людей, які повірили в Україну і не покинули її”.

Програми відновлення пошкодженого та зруйнованого житла в Україні також працюють точково і не досконало, багато залежить від ініціатив місцевої влади та іноземних донорів.

Сосновський скаржиться, що ті, чиє житло зруйновано на окупованій території, як у нього, взагалі не мають зараз механізму, щоб отримати хоч якусь компенсацію.

І навряд економічна ситуація надалі сприятиме тому, що країна зможе наростити фінансову підтримку тих, хто постраждав найбільше.

Нині практично все, що заробляє сама, Україна витрачає на армію. Можливість покривати решту витрат — на держсектор, медицину, освіту, пенсії — держава має завдяки коштам, що надходять від союзників.

Торік, щоб закрити діру в бюджеті, Київ отримав від міжнародних партнерів майже 37,5 млрд доларів, цього року сподівався отримати 42 млрд. Але вже зараз зрозуміло, що суми будуть скромнішими, ніж розраховував Київ.

Цього року Євросоюз виділив свою частину пакета з великою затримкою, а США досі не можуть погодити свою долю допомоги.

А садочків вистачить?

Важливий фактор повернення — безпека і освіта для дітей.

Ольга з Київщини, яка під час війни вивезла трьох своїх дітей за кордон, каже, що донедавна не могла навіть розглядати варіант повернення — ні садочок, ні школа в її містечку не працювали офлайн через відсутність укриття.

Якби вона повернулася, працювати на повний робочий день “з дітьми на голові” було б нереально, визнає вона.

“Тепер в школі заклали вікна піском, садочок ходить в сусіднє укриття, — каже жінка. — Це все одно символічно, але чому було не зробити цього раніше? Школа фактично півтора року не працювала”.

За останній рік держава доклала чималих зусиль, щоб покращити ситуацію з укриттями, свідчать дані, надані ВВС Україна в Міносвіти.

Понад 83% садочків в Україні мають укриття або власне, або не далі ніж за 100 метрів. У школах ситуація ще краща — укриття є в понад 88% шкіл.

Найгірша ситуація в прифронтових областях — Запорізькій, Донецькій, Луганській, Харківській та Херсонській. Навіть там, де укриття є, очна освіта недоступна через регулярні обстріли.

Містам на кшталт Харкова доводиться братися навіть за проєкти підземних шкіл і садочків, щоб у дітей була змога вчитися очно.

• “Сховища — це проблема, — визнає співзасновниця організації “СмартОсвіта” Іванна Коберник. — Не всюди, де є укриття, в них достатньо місць. Тому школи працюють в другу зміну або в змішаному форматі. Кілька днів в школі, а кілька днів дистанційно”.

Інше важливе питання — чи вистачить місць в українській системі освіти дітям, які виїхали за кордон, якщо їхні батьки справді вирішать повернутися.

Експерти переконують, що вистачить і шкіл, і садочків, і вчителів.

“Система освіти витримає. Ми боялися, що вона не витримає в лютому, а тепер ми адаптуємося”, — каже ВВС Україна Сергій Бабак, депутат від фракції “Слуга народу” та голова парламентського комітету з питань освіти, науки та інновацій.

За його підрахунками, в українських школах нині навчаються 3,7 млн дітей. З них 2 млн очно, близько 900 тис. — дистанційно і близько 900 тис. — в змішаному форматі.

За кордоном, за його даними, близько 390 тис. дітей (за даними інституцій ЄС, йдеться про 500 тис. українських учнів в школах Євросоюзу у 2022 році). При чому 245 тис. з них продовжують вчитися дистанційно в українських школах.

“Якщо вони повернуться в Україну, це для них нічого не змінить. Якщо їхні школи працювали в небезпечних регіонах або в школі немає укриття, вони все одно продовжать навчатися дистанційно”, — пояснює Бабак.

Він визнає, що через внутрішню міграцію система розбалансувалася — з небезпечних регіонів дітей перевезли в більш безпечні. Тож є регіони, де школи практично порожні. Але проблеми переповнених шкіл навіть в глибокому тилу зараз немає, переконують експерти.

За даними Міносвіти, в Києві досі кількість учнів майже на 10 тис. дітей менша ніж в довоєнний 2020-2021 навчальний рік (загалом 286 тис. учнів). У тиловому Львові дітей стало більше на 3 тис. (загалом 89 тис. дітей), в Ужгороді і Чернівцях кількість дітей не змінилася (17 і 28 тис. учнів відповідно).

“У Києві в деяких районах серйозна незаповненість дитячих садочків, найменше дітей в Печерському районі — і в школах, і в садочках”, — каже Бабак.

“Вільні місця в школах є, — підтверджує Іванна Коберник. — В гімназіях і ліцеях, куди раніше було не потрапити, можна знайти місце в класі”.

Додатково систему балансують відкриттям виключно дистанційних класів в усіх областях, щоб вивільнити фізичні місця для дітей там, де є можливість вчитися очно, каже Бабак.

У тилових регіонах на руку системі зіграла також демографічна криза, яка загрожувала і до війни, додають експерти.

“Був прогнозований спад дітей в школах через низьку народжуваність, тобто навіть без повномасштабного вторгнення у нас би все одно кількість дітей в школах зменшувалася. Тому фізично місця в школах будуть, якщо батьки вирішать повертатися”, — каже Коберник.

І наголошує — важливим фактором буде якість освіти, яку пропонуватимуть українські школи. В умовах, коли всі ресурси йдуть на безпеку, якість ризикує відійти на другий план.

“Чимало жінок лишаються за кордоном через освіту. Через можливість побути в іншій системі, вивчити іноземну мову. Тож важливий фактор — яким змістом буде наповнена ця фізична наявність місць”, — додає експертка.

До людей, як до рабів?

Головний висновок, який роблять експерти. Повернення працездатних людей та їхніх дітей — має принципове значення для економіки.

Але те, як українська влада формулює свій заклик повертатися, не витримує критики.

“З цим треба бути обережними, — наголошує Ольга Пищуліна. — В Україні вже з’являються певні лінії розколу — ті, хто виїхав, і ті, хто залишився, ті, хто воював, і ті, хто не воював. Нам потрібно уникнути цього розколу”.

Анатолій Амелін критикує владу за те, що у своїх закликах вона ставиться до людей, як до ресурсу, а не як до “бенефіціарів країни”.

“Ми до людей ставимося, як до рабів, це наче якесь кріпацьке право, — каже експерт. — Якщо ставитися до людей, як до грошового мішка, то в цій країні ніхто не залишиться. Треба це змінювати, і люди будуть повертатися”.

На його думку, поверненню українців не сприяють корупційні скандали та гучні переслідування представників бізнесу. Комфортний бізнес-клімат — ключовий фактор повернення людей, переконаний він. І війна цьому не перешкода.

“Ізраїль чи Південна Корея з першого дня свого створення перебувають в стані війни, а кількість громадян кожного року зростає, економіка зростає”, — каже Амелін.

“Вони зробили ставку на технології та інновації. Україна не стимулює інновації. Тільки ти відкриваєш підприємство, до тебе приходять податківці, щойно ти щось робиш, до тебе приходять силовики”.

Країні доведеться боротися за повернення своїх людей, погоджуються всі опитані ВВС Україна експерти. Тому що в багатьох європейських державах не зацікавлені в тому, щоб вони їхали.

І тим більше жодна з цих країн не переглядатиме заради України свої програми соціальної підтримки біженців, як закликає до цього президент Зеленський.

До кожної категорії потрібен свій підхід, каже Вишлінський.

Якщо йдеться про тих, хто під час війни втратив все, Україні доведеться запропонувати щось більше ніж “місце для сну в спортзалі та мізерна соцпідтримка”.

Це мають бути комплексні рішення. Наприклад, створення за донорські кошти кластерів у безпечних, але депресивних до війни регіонах, де одночасно будують бізнес-осередки з робочими місцями, житло та інфраструктуру.

“Тобто люди приїздять на роботу, як за контрактом, отримують житло, облаштовуються і одразу можуть виходити на роботу”, — пропонує Вишлінський.

Найважче буде боротися за групу умовних трудових мігрантів, для яких війна стала давно омріяним шансом виїхати і швидко легалізуватися у західних країнах, припускає він.

Значно більш перспективною є велика група людей, які виїхали з міркувань безпеки. Дехто з них зараз вагається, чи повертатися. Наприклад, хоче возз’єднати родину.

“Для таких людей вирішальною може бути сукупність маленьких чинників, це може бути наявність роботи, школи чи садочка”, — додає економіст.

Дослідження Центру Разумкова, опубліковане 31 січня, вказує, що головними факторами повернення для українців з-за кордону є економічне відновлення і пожвавлення ринку праці, питання безпеки і комфорт життя, суттєві виплати репатріантам (наприклад, компенсації за житло).

“При цьому, більшість біженців не будуть готові брати участь у відбудові країни і прагнули б повернутися в уже відновлену країну”, — йдеться у висновках дослідників.

Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи, підкреслює, що навіть за найбільш оптимістичного сценарію до України повернеться не більше половини тих, хто виїхав.

Після війни на Балканах в свої країни повернулася лише третина населення, приводить дані науковиця.

“Якщо ми думаємо, що європейські країни почнуть масово витісняти українців, — не почнуть. Вони дуже зацікавлені в такій робочій силі, — каже експертка. — І кожен день війни працює на те, щоб менше людей повернулося”.

Галина КОРБА