Тевтонський марш-2, або німець скаже: “Ви — моголи!”

У жодній із них не заперечені основні тези “Тевтонського маршу” — були лишень намагання дискутувати за принципом “сам дурень”, наклеювати на мене ярлики (аж до звинувачень у ксенофобії) та виправдовуватися.

Але те, що у дискусію включилися не лише ряд вітчизняних споживачів німецьких грантів, а й особи доволі відомі — від Ніко Ланге та Надзвичайного і Повноважного Посла Ганса-Юргена Гаймзьота до інтелектуалів типу Тараса Кузьо — показово.

У день виходу статті на “Українській правді” зі мною зв'язалися представники ХДС і довго з'ясовували, чи ця позиція є виключно моєю, а також повідомили, що статтю перекладено для федерального канцлера.

Перепублікації “Тевтонського маршу” у німецько-, англо- та російськомовних виданнях переконали мене у моїй правоті. “Юпітере, ти гніваєшся? Отже, я правий”, — писав Лукіан.

Зрештою, я не хочу зупинятися на критичних матеріалах. Просто очевидно, що тема ролі Німеччини в нинішній Європі, а також тема залежності українських євроінтеграційних намірів від позиції Німеччини, стали дійсно важливими і актуальними.

Для українських політиків і журналістів Німеччина надто довго була ідеалом, “священною коровою”, яку не можна було критикувати. Затримання Юрія Луценка у Франкфурті було списано на алкоголізм самого міністра — німецька сторона у даному конфлікті в трактуванні наших ЗМІ вела себе бездоганно.

Арешт і засудження у Німеччині Віктора Жердицького та Ігоря Діденка, рівно ж як і уся більш ніж безпардонна справа “Градобанку”, були просто віддані на поталу німецькій Феміді.

Минулорічний інцидент з Ніко Ланге зам'яли: все було зроблено таким чином, щоби винною виявилася лише українська сторона…

Ми надто часто забуваємо, що у конфлікті немає правих і винних — є ті, у кого трішки більше правоти і трішки менше. А також трішки більше можливостей і впливів, і трішки менше.

Час, що минув з моменту публікації показав: Німеччина не бажає ні на йоту поступитися у своїй позиції щодо України. Те, що справа Тимошенко є лише зачіпкою, приводом — для мене особисто виглядає однозначним.

Більше того: таку ж оцінку я чув і під час спілкування у Брюсселі 1 грудня цього року, коли після проведеного Інститутом української політики круглого столу до мене підійшли кілька учасників і, розводячи руками, почали говорити про “недалекоглядну політику Меркель”, яка “заграє з Москвою”.

“Світ змінився. Змінилася Європа, — говорив один із моїх співрозмовників. — Після кризових явищ в європейській економіці брюссельська Європа змінилася берлінською Європою”.

Заяви про недотримання прав людини в Україні, про невідповідність України європейським цивілізаційним нормам лунали би за будь-якої погоди. Навіть якщо Тимошенко була би на свободі (тоді лунали б інші закиди).

Навіть якби Тимошенко була президентом.

Тим більше, ми вже мали прецеденти: адже саме Німеччина у 2005 році переконувала Україну в тому, що їй рано подавати заявку на членство в ЄС — я думаю, чимало цікавого про цей епізод в історії України можуть (при бажанні) розповісти колишній віце-прем'єр з європейської інтеграції Олег Рибачук та колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк.

Саме Німеччина у 2008 році виступала проти надання Україні ПДЧ перед самітом НАТО у Бухаресті. Показово?

Здавалося б: чому демонструвати своє “Nein!” у ситуації з парафуванням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС? Адже цей документ (надзвичайно важливий для України з точки зору визначення орієнтирів) — це ще не членство в Євросоюзі.

Більше того: парафування — це лише перша стадія доволі тривалого процесу.

За парафуванням має настати підписання, а далі — ратифікація Угоди всіма 27-ма парламентами плюс Верховною Радою України.

Тобто, якщо, як каже пан Гаймзьот, до України особливе ставлення і особливі вимоги, то логічно було би припустити і іншу поведінкову лінію: ми парафуємо угоду — щоби прив'язати вас додатковими зобов'язаннями до єдино обраного курсу.

Але з цього моменту Україна має виконувати свої зобов'язання перед ЄС — аби Угода втілилася у повному обсязі.

Наразі ж перед Україною стоїть дилема: Європейський Союз чи Євразійський Союз? Зона вільної торгівлі чи Єдиний економічний простір? Небажанням розпочинати процес, акцентуванням уваги на відверто другорядних факторах Німеччина просто підштовхує Україну до неправильного вибору.

Ще один незрозумілий момент. Чому Німеччина так противиться згадці в преамбулі Угоди посиланню на 49 статтю Лісабонського договору, де визначається право європейських націй на членство в Європейському Союзі?

Який зв'язок між правом українського народу сподіватися на те, що його, нехай у віддаленій перспективі, але приймуть до ЄС, та нинішніми претензіями Берліну до офіційного Києва?

Адже Угода передбачає стосунки ЄС з Україною, а не персонально з Януковичем, Азаровим, суддею Кірєєвим чи навіть з Партією регіонів?

Президент Польщі Броніслав Комаровський не випадково зауважив, що справа євроінтеграції України не може зводитися виключно до справи Тимошенко. Однак його голос не було почуто у Берліні. Такий вже неформальний розподіл ролей: Польща — адвокат України, Німеччина — прокурор. А судді хто?

Повторюся: у мене немає інших пояснень, окрім стійкого бажання пані Меркель підіграти своїм російським колегам у великих геополітичних іграх. Для пані Меркель зрозуміло: для того, аби Європа була “берлінською”, її потрібно замкнути у нинішніх межах або навіть звузити їх.

Німеччині не потрібні потенційні зони нестабільності. Німеччині потрібна прогнозованість, керованість та раціональність. Романтичний період, який переживає будь-яке наддержавне об'єднання, закінчився.

Ідеологи об'єднавчих процесів поступаються місцем бухгалтерам.

Фрау Меркель та мсьє Саркозі (які у сучасних європейських фейлетонах виступають як такий собі персонаж на прізвисько “Меркозі”) неодноразово протягом останніх років говорили про те, що Європа досягла межі свого розширення і подальше прийняття нових членів просто недоцільне.

Насамперед це стосувалося України та Туреччини. Зауважте: у 2008 році, коли вперше пролунала подібна заява, при владі в Києві перебувала інша політична команда.

Росія є не лише важливим економічним, але й політичним партнером Німеччини. За допомогою поступок Росії можна знівелювати зовнішні (насамперед, американські) впливи на ЄС. Зрозуміло, що будь-які кроки України в бік Заходу болісно сприймаються у Москві.

Україна — у розумінні російських політиків — є сферою національних інтересів Росії. Можна було безболісно втратити Східну Європу. Можна було поступитися Прибалтикою. Але Україною, на якій базується левова частка російського національного міфу, Кремль поступатися не може.

Німеччина розуміє те, що жоден німецький політик не посміє сказати вголос: для посилення Німеччини в Європі найпростіший метод — заручитися підтримкою з боку Росії та її природних монополій. Навіть якщо це відбудеться коштом України.

Показовим є матеріал, що з’явився в російському медіапросторі під назвою “Снова германский вопрос”. Автор, Федір Лук'янов, головний редактор журналу “Россия в глобальной политике”, розпочинає свою статтю словами:

“На конференції у Стенфорді, присвяченій змінам у світі з часів розпаду СРСР, американський колега запитав: чи не боїться Москва, що результатом кризи у Європейському Союзі стане поява Європи, де домінуватиме Берлін.

Відповідь на це, очевидно, негативна. Враховуючи особливі стосунки, що пов'язують Росію та Німеччину протягом півстоліття і особливо у пострадянський час, посилення німецького фактору у Старому світі Кремль тільки потішить. Однак Росія буде у меншості, оскільки у інших європейців привид могутності Німеччини пробуджує виключно негативні емоції”.

Посилення Німеччини в Європі — фактор об'єктивний. Виступивши в ролі рятівника південної Європи від кризи, Німеччина хоче диктувати свої умови в економіці, у фінансовій сфері, створюючи запобіжні заходи для унеможливлення кризових явищ у майбутньому.

Вона вимагає внутрішніх змін всередині ЄС, більш тісної взаємодії між суб'єктами Євросоюзу. Франція є головним партнером Німеччини у внутрішньо європейських процесах, Росія — назовні. Де тут місце України?

Україна виявилася просто розмінною картою у великій німецькій політиці — і патетика пана Гаймзьота, казуїстика пана Ланге, словоблудство пана Кузьо — це лише спроби облагородити позицію Німеччини щодо України.

Бо Німеччина керувалася зовсім не цілями захистити демократію в Україні, коли підписувала з Росією угоди про Північний та Південний Потоки, цим самим нехтуючи інтересами України як члена Європейського енергетичного співтовариства.

І не питаннями захисту демократії керуються ті, хто вимагають перенесення до Німеччини “Євро -2012” — виключно меркантильними міркуваннями (нехай навіть ці події лежать у дещо іншій площині, аніж євроінтеграція).

Звісно, на загал можна робити гучні заяви про принципи демократії та європейські цивілізаційні основи, яких нібито позбавлена Україна. Але реально подвійні стандарти Німеччини є очевидними.

Я почув гнівну позицію Гіларі Клінтон з приводу російських виборів. Чи була подібна заява на захист демократії з вуст пані Меркель?

У Інтернеті я знайшов більш ніж делікатну критику російських властей німецьким канцлером: “В інтерв'ю “Німецькій хвилі” вона виразила надію, що хід виборів у Державну Думу об'єктивно буде висвітлюватися в засобах масової інформації. Меркель також висловила жаль з приводу того, що жоден зі спостерігачів від ОБСЄ не буде присутній на виборах.

Канцлер відзначила, що хотіла б підтримувати добре співробітництво з Росією, щоб разом шукати вирішення таких зовнішньополітичних проблем, як майбутній статус Косово чи конфлікт довкола атомної програми Ірану.

У той же час, за словами Меркель, вона постійно буде нагадувати Москві про дотримання прав людини і вільне функціонування різноманітних партій”.

Як делікатно, чи не правда?

Колись Степан Бандера охарактеризував позицію Андрія Мельника стосовно Рейху: “Він хоче заслужити Україну у Німців”. Сьогодні деякі доморощені “патріоти” хочуть заслужити у Німеччини Європу.

Мені протягом останнього місяця неодноразово говорили про те, що Німеччину критикувати не можна. “Німців не можна злити, — говорив мені один з високопоставлених чиновників. — Вони — наші стратегічні партнери”.

Цікаво, чи пам'ятає про це сама Німеччина — і про партнерство, і про ті надії, які покладає на неї та частина України, яка дійсно прагне наблизитися до Європи, розуміючи, що інакше її прирікають на інтеграцію в рамках ініційованих Росією проектів?

Чи думають сьогодні ті, хто кинулися захищати позицію Німеччини, що завтра не Янукович, а саме Ангела Меркель буде головним винуватцем нових “харківських домовленостей” чи вступу до Митного союзу? Бо саме її згоди бракуватиме Україні для того, аби 19 грудня відбулося парафування Угоди про асоціацію з ЄС.

І пані Меркель не може не знати про той тиск, який Україні доводиться терпіти з боку Росії…

І вже потім можна буде розводити руками, говорити про те, що Україна не пройшла іспит на демократію, що вона “сама винна” і “сама обрала свій шлях”.

Але все це буде лише виправданням. До того ж сама Німеччина ще матиме змогу зіштовхнутися з фактором посиленого за рахунок України Путіна. І це — у розумінні Меркель — буде торжеством демократії та справедливості?

Сьогодні ж ми є свідками втілення ще одного пророцтва Тараса Шевченка: “Німець скаже: “Ви — моголи!” — “Моголи, моголи! Золотого Тамерлана онучата голі”.

Відмовляючи Україні у європейській перспективі, Німеччина штовхає нас у Євразію.

Кость БОНДАРЕНКО, Інститут української політики