Суд, який не помічає людей

Життя складається із дрібниць.

Це стосується й правосуддя. Є певні процедури, які мають дотримуватися. Якщо вони не дотримуються — люди перестають вірити в можливість вирішення проблем законним шляхом.

Правосуддя починається з подання до суду певних документів. Скажімо, позовної заяви.

Уявіть собі маленьку кімнату, що її напхано паперами, у ящиках та без них. Входячи, одразу впираєшся в нутрощі допотопного принтера з вийнятим картриджем.

Це — загальна канцелярія Святошинського районного суду міста Києва.

Відвідувач тут не зможе сісти. Не зможе навіть покласти документи на стійку в очікуванні, поки їх приймуть. Стійка є, але вона повністю заставлена горщиками з якимись рослинами.

— Прийміть, будь ласка, позовну заяву, — кажу працівниці канцелярії.

— Ми не вповноважені приймати позовні заяви. Приходьте на прийом у визначені години.

Цей обмін репліками повторюється в різних варіаціях протягом цілої години. Я впертий, mea culpa, і якщо бачу хоч найменше ущемлення своїх прав — стою на своєму непорушно.

Тут варто зробити ремарку.

У багатьох українських судах за старим радянським зразком не приймають позови “просто так”. Визначають дві-три години два-три рази на тиждень, у які треба вистояти довжелезну чергу на прийом до помічника судді, що переглядає та реєструє позови. Іноді навіть відмовляється приймати документи, якщо йому чи їй щось незрозуміло. Буває, простенький позов вивчає та виходить із кимось радитись на чверть години, перш ніж прийняти.

Така процедура не передбачена жодним законом і розрахована, мабуть, на те, щоб змусити людей наймати адвоката.

Я терпляче пояснюю, що мені не треба приходити на прийом, бо позов складений і оформлений грамотно на 100%, бо я не дарма вчуся на юриста та не перший рік для практики допомагаю знайомим судитися.

Знову й знову цитую законодавство.

Відповідно до частини 1 118-ї статті Цивільного процесуального кодексу України, позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції.

Відповідно до частини 8 149-ї статті закону “Про судоустрій і статус суддів”, в апараті суду загальної юрисдикції утворюється канцелярія, яка щоденно протягом робочого часу суду забезпечує прийняття та реєстрацію документів, що подаються до відповідного суду.

Наводжу приклади канцелярії Окружного адмінсуду міста Києва, де позови приймаються увесь робочий день без найменшої затримки, та канцелярії Шевченківського районного суду міста Києва, де добре знають, що позивач має вибір: подати позовну заяву через канцелярію або йти на прийом у визначені години.

Розповідаю, як я судився з канцелярією Київського апеляційного адмінсуду й домігся-таки встановлення законного режиму роботи канцелярії, щоб документи приймалися протягом усього робочого дня суду.

Усі аргументи пролітають повз вуха. Позов у мене все одне не приймають.

Доводиться викликати міліцію й зробити заяву про злочин: перевищення службових повноважень працівниками канцелярії суду, які незаконно відмовилися приймати документ.

Але найбільший шок чекав мене після від'їзду міліціонерів — у приймальні голови суду, куди я пішов скаржитись на неналежну роботу канцелярії.

Там, очевидно, знали про ситуацію. І усвідомлювали, що відмова в прийнятті документів незаконна.

Тому працівники суду просто зробили вигляд, що не бачать і не чують мене!

Жодні спроби привернути увагу людини в приймальні та в кабінеті голови суду не увінчалися успіхом. Залишилося записати це на відео й піти собі, переживаючи приголомшення від зустрічі з вітчизняною Фемідою...

У пам'яті досі спливає вщент заставлена горщиками стійка в канцелярії, що насправді призначена для відвідувачів, аби люди могли опертися та покласти папери. Для мене тепер це символ Святошинського районного суду. Половина рослин там зів'яли, бо їх ніхто не доглядає як слід.

Схоже, до рослин бюрократи ставляться так само “уважно”, як і до людей.

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО, редактор газети “Правдошукач”