Симулякр виборів: тоталітарний режим у Росії став фактом

У багатьох дискусіях та обговореннях, що ведуться в Росії, як і в адресованому мені запитанні, звучить слово “вибори”. Доводиться констатувати: на жаль, не лише поміж російських обивателів, а й навіть поміж тих, хто висвітлює і роз’яснює публічну сферу в ЗМІ, немає належного усвідомлення, що на сьогодні в Росії ніяких виборів як певного сталого інституту взагалі не існує.

Насичено, часом й агресивно висвітлюється передвиборча віртуальна реальність, і таким чином ще більше згущується міфологізм масової свідомості.

Обґрунтовуються й спростовуються різні погляди на те, як саме вчинити на виборчій дільниці в день голосування, щоб зайняти “громадянську позицію”. Є різні стратегії та ідеї щодо цього: “нах-нах” Нємцова і Бикова, “тільки не за “ЕР” Навального, “протестна письмова заява” Каспарова, нарешті, “тільки за нас — означає за щастя для всіх”, тобто за партію влади. Щодня демонструють різноманітні ток-шоу на ці теми на всіх каналах, новинні програми за участю перших осіб держави, вищих ієрархів РПЦ, відомих письменників, зірок естради, політиків і політологів. Вирують пристрасті, розбурхані емоції. Мав місце навіть мордобій у дискусії двох “олігархів” у прямому ефірі. “Міжпартійні діалоги”, “суди історії”, “відверті понеділки”. Тоді як ні виборів, ні вибору росіяни вже не мають. Зате в цій віртуальній реальності для них в одному ряду перебувають і “вибори”, і “пояс Пресвятої Богородиці”, і “політичні партії”, і Путін просто з дна моря з кухлями в обох руках. А загалом похмурі перші дні грудня стали яскравим підтвердженням хрестоматійного вислову А.Ф. Лосєва: “Для міфічного суб’єкта це справжнє життя з усіма його надіями і страхами, очікуваннями і відчаєм, з усією його реальною повсякденністю і суто особистою зацікавленістю”.

Проте й самі “вибори” — тільки частина (хоча, звісно, в ідеалі дуже важлива) всього політичного простору, який загалом на сьогодні вже є “зачищеним” від росіян. Вони й тут виявилися непотрібними, зайвими як соціальні суб’єкти, як суверенні особистості та вільні люди. І тут стали лише сучасниками, а “в найкращому разі” пасивними спостерігачами або бездумними співучасниками ліквідації таких інститутів, як розподіл влади, суди, прокуратура, незалежні ЗМІ, неурядові організації, самостійні політичні партії.

Усі такі констатації могли б комусь видатися вигаданими, неймовірним задзеркаллям, але вони, наші політичні та соціальні реальності, на жаль, мають цілком земну і дуже навіть матеріальну основу. Твердий економічний, фінансовий і тепер уже квазіюридичний фундамент. Твердий і водночас вельми крихкий та нежиттєвий, і на ньому, втім, якимсь дивом тримається поки що весь російський соціум.

Обнуління

Крихкість і нежиттєвість такої основи в тому, що за час єльцинсько-путінського самовладдя більшу частину нашого населення фактично було насильно (нехай і лише економічними, фінансовими та адміністративними заходами) усунуто від доступу до ресурсів, що приносять дохід, таких як земля, річки, озера, ліси, нафта, газ. А доступ до ресурсів — це інститути та організації, переконання й цінності, а також діяльність, які його забезпечують. Це й уявлення про свободу, про владу і власність, про право і справедливість. Це і торгівля, і різні виробництва, управління державою, медицина, освіта й те, що політологи називають правосуддям, правоохоронною діяльністю, а також “силові структури”.

Після ваучерної приватизації, заставних аукціонів і подальших рейдерських захоплень та переділів “під дахом” і за участю “силових структур” фактично всі головні ресурси Росії, включаючи землю та її надра, а також основні види діяльності стали недоступними на засадах відкритості й конкуренції для більшої частини населення країни. Логічним, або природним, продовженням такого усунення стало вихолощення, по-суті, обнуління, імітація політичного життя, оскільки весь простір, призначений для цього життя, зайняли політичні муляжі як способи і засоби його досягнення. А всі соціальні структури суспільства стали штучними утвореннями. Відбулася його реструктуризація згори донизу на підставі злочинів, корпоративності, клановості та корупції. Це і є материкова суть нашого суспільного устрою. Відповідної наукової назви російському химероїду поки що не придумали.

У буденному житті, побутовою мовою те, що вийшло, називають іноді “капіталізмом для своїх”. Тобто доступ до ресурсів, недоступний для всіх, але доступний на пільгових умовах лише для нині панівних “еліт”. Для тих, хто опинився при владі в цей момент. Насправді якщо мати на увазі не формальні політекономічні або політологічні визначення, а реальний життєустрій, економічний і господарський уклад, а також структуру суспільства, якою вона є, то жодного капіталізму в Росії немає. Він усе ж таки передбачає постійне інвестування доходів у виробництво, щоб отримувати прибуток, для розширення і модернізації того самого виробництва. Натомість тут спостерігаються пряме паразитичне спустошення землі та знос основних, ще радянських фондів для особистого збагачення, підминання під себе державною бюрократією і призначеними нею ж “бізнесменами” тих видів діяльності, які приносять дохід. І все це не в Росію і не росіянам, а в офшори. Для отримання ренти тепер уже звідти, з-за кордону, ренти, виробленої тут, на вітчизняних матеріальних і людських ресурсах.

Зворотним боком цього усунення населення від ресурсів стало те, що влада РФ, вчинивши це діяння, сама розмістилася відносно населення за межами правового поля.

Щоправда, тут важливо мати на увазі, що влада в Росії — так було завжди, так є і тепер — це не лише уряд і навіть не так він сам по собі. Це не тільки Дума, суди, президент із його апаратом, уряд із його міністерствами і всі ці державні структури разом узяті. Російська влада — це ще й усі ті окремі особи, організації, корпорації, об’єднання, усілякі політичні й аналітичні інститути тощо, які на пільгових (відкритих і закритих) умовах мають доступ до ресурсів. Чи забезпечують його на основі правил за моделлю “принципал — агент”, де принципал — власник, володар ресурсів, рентодавець і користувач, а агент — рентоодержувач, розпорядник та користувач. У житті ця влада набагато складніша і різноманітніша за будь-який тип та ідеальну модель. Але така владна російська різноманітність громадиться на єдиному фундаменті: а) доступ до ресурсів на основі персоналізованих, особистісних стосунків; б) самі ці стосунки не формалізовані, не правові, а свавільні.

У всіх, а краще сказати в багатьох, на слуху такі наслідки цього явища під назвою “Влада за межами правового поля”, як дві чеченські війни і одна грузинська, “Курськ”, Беслан, справа ЮКОСу, Ходорковского, Лєбєдєва, кооператив “Озеро”, “Байкалфинансгрупп”, “Гунвор”, “Сибнефть”, убивства Магнітского, Маркелова, Літвіненка, Політковской, Яндербієва — усіх не назвеш. Суди в Лондоні “Бєрєзовскій — Абрамовіч”, у Швейцарії “Деріпаска — Потанін”, таджицькі мігранти — тут теж усього не перерахуєш. Трагічні знаки нашої пострадянськості, те, що вони означають, — це і є кримінальна влада, що увібрала в себе мільйони і мільйони росіян на основі безправ’я і корупції. Кримінальна влада криміналізованого соціуму.

Як це буває в часи найкрутіших переломів, з розпадом Радянського Союзу відбулася третя (перша на початку ХVII, друга на початку ХХ століть) архаїзація соціокультурних основ Росії. До рівня, на якому втрачається розрізнення добра і зла й настає буйство тваринних інстинктів. По суті, за найглибиннішими і найважливішими засадами ми як людське товариство вкотре ніби повернулися до самих початків російської державності, тобто в ХV століття. Сьогодні оголилися й актуалізувалися дві найстійкіші скельні породи такої державності, матричні й досі неподолані основи нашого суспільного устрою: дофеодальна ще сировинна рента і персоніфіковане, особисте ставлення до доступу до неї. Чи, інакше кажучи, ставлення до ресурсів і володіння ними “по понятіях”, а не по праву.

Бетонування радянськості

Які можуть бути вибори на таких матричних основах нашого життєустрою? Вони стають засобом демократії та відкритого суспільства лише тоді, коли забезпечують вільну діяльність, політичну конкуренцію партій та неурядових організацій і на цій підставі відкритий доступ до ресурсів життєзабезпечення для більшості.

Сьогодні вектор російської політичної та соціальної динаміки прямо протилежний. У результаті 20-річної усвідомленої, цілеспрямованої і наполегливої роботи єльцинсько-путінської влади сталася не просто небачена у світовій історії поляризація російського суспільства. Здійснюється таке саме цілеспрямоване й обдумане політичне оформлення та поліцейське забезпечення і досягнутого соціального розколу, і незамінності влади. Єльцинська Конституція 1993 року вже стала міцною гарантією самовладдя і панування конституційних принципів забезпечення незамінності саме такої влади. Проте навіть якщо хоча б гіпотетично припустити можливість зміни, чого поки що боязко і малоефективно прагне опозиція, згідно з чинною Конституцією і вона, ця зміна, залишається в межах тієї самої самовладної Системи. Понад те, за всі ці роки ухвалено десятки законів: про політичні партії, про референдуми, про мітинги і маніфестації, про скасування виборів губернаторів, про поріг явки на вибори, про екстремізм і тероризм, про неурядові організації, про освіту, про виборчу систему тощо. У результаті населення Росії тепер уже на цілком “законних” підставах обмежується, а то й зовсім усувається від вільного заняття економічною, політичною, освітньою, релігійною діяльністю.

Щодня по кілька разів Путін із Мєдвєдєвим навперебій оголошують про майбутні підвищення зарплат, пенсій бюджетникам, службовцям, пенсіонерам. При цьому грошове забезпечення і пенсії держслужбовцям, військовим, співробітникам спецслужб передбачається, на відміну від решти, збільшити в рази, а то й на порядок. Яким чином і в яких розмірах підвищується грошове утримання працівників привілейованих (за доступністю до ренти) структур МНС, газових, нафтових, оборонних, фінансових, охоронних корпорацій — питання особливого розгляду. Важливо підкреслити, що всі ці згадані вище верстви влада зараховує до категорії “середній клас” і з гордістю оголошує як головне досягнення двадцятиріччя: “Ми його створили, він у нас уже є!”; поки що він становить 20%, але вже в найближчому майбутньому сягне 30% усіх працюючих!

Тобто поряд із юридичним оформленням непозбутньої бідності й компрадорського багатства потворність штучно створеного химероїда бетонується в незмінну Систему ще й засобами соціальної інженерії.

Коли пишеш або кажеш, що, по суті, в Росії становлення тоталітарного режиму стало фактом, перша і цілком природна реакція — обурене заперечення. Тому що люди звикли, дивлячись на те, що відбувається, не заглиблюватися в нього, а сприймати за аналогією зі зразками, які існували десь і колись. У нас же не вбивають, як робили це за Сталіна, не саджають, як тоді, у нас навіть ГУЛАГу немає. І євреїв не знищують мільйонами, як за Гітлера. Тобто тоталітарність розуміють лише як безборонні масові вбивства, як тотальні репресії, як поголовне стеження й утримання всього населення в постійному страху, на межі життя і смерті. Як нацистська антилюдяність на расовій основі.

Виключаючи тоталітаризм для визначення сутності нинішнього російського суспільного устрою і способу володарювання, політологи підшуковують слова якомога м’якіші й дещо непевні: м’який авторитаризм, ні, радше вже жорсткий, навіть, можливо, поліцейський режим, хоч би й так, аби тільки якнайдалі від аналогій зі Сталіним та Гітлером. Вони не бачать, що антилюдяність російського суспільного устрою виявляється в тотальному усуненні всіх росіян від відкритого доступу до ресурсів на конкурентній основі, від вільного гуртування людей у всілякі об’єднання, організації політичні партії тощо. Такої можливості вже не існує взагалі. Усі поголовно опиняються в чітко заданих, заздалегідь обумовлених обставинах, не з їхньої волі та не за їхнім бажанням наперед визначених.

Усвідомлення суспільного російського устрою як тоталітарного допомогло б зрозуміти, як і чому всі ці 20 років відбувався не рух по висхідній, а, навпаки, дедалі більше заглиблення в архаїку. І як тепер намагаються законсервувати цю архаїку, що оголилася. Прагнуть забетонувати продукти та результати багатовікового розпаду і розкладання. З одного боку останнього розкладання, тобто радянськості в усіх її виявах: на економічному, політичному та соціальному рівнях. З іншого — такою самою живучою реальністю сьогоднішніх днів є й продукти розкладання ще царської, дорадянської Росії.

Останнім часом багато хто каже, що в РФ точку неповернення вже пройдено, що все наближається до вибуху, до революції, до бунту, до перевороту, і я не заперечуватиму цього. Що ж, не дай Бог, звісно, але може й таке диво статися. Проте маю великі сумніви, що це трапиться найближчим часом. Думаю, усе так і триватиме: тихе вмирання на тлі розколотості, роздробленості Росії та розщепленості російського духу.

Юрій АФАНАСЬЄВ