Що об’єднує Путіна, Гітлера та Трампа?

Попри історичні маніпуляції та імперські марення Путіна, висловлені ним під час нещодавнього інтерв’ю Такеру Карлсону, можна вловити основний зміст послання російського диктатора до політичних еліт США. Лідер держави-агресора вирішив зіграти на почуттях американського ізоляціонізму. І завуальовано запропонував Америці своєрідну угоду — залишити Україну та європейські питання на відкуп Росії та зосередитися на внутрішніх справах.

“Вам нема чим зайнятися? Тому ви маєте воювати в Україні. Чи не краще домовитися з Росією? Домовитися, вже розуміючи ситуацію, що складається на сьогодні, розуміючи, що Росія боротиметься за свої інтереси до кінця і, розуміючи це, власне, повернутися до здорового глузду, почати з повагою ставитися до нашої країни, до її інтересів та шукати якісь рішення?” — диявольськи заявив Путін, звертаючись до американської аудиторії. 

Ми звикли сприймати світове лідерство США та їхню активну участь у питаннях глобальної безпеки як щось постійне та безумовне. Однак так було не завжди. Навпаки, більшу частину історії Сполучені Штати Америки займалися переважно внутрішньою політикою та справами свого континенту. Ізоляціонізм завжди був вагомим чинником американської політичної кухні.

Період між Першою та Другою світовими війнами став добою розквіту американського ізоляціонізму. Економічна потуга США у світі була беззаперечною. Проте американське суспільство вкрай негативно ставилося до будь-яких ініціатив активніше займатися світовими проблемами. Ізоляціонізм посилено підтримували американські політики, переважно з табору республіканців. Навіть коли в другій половині 1930-х років стало зрозуміло, що світ опинився на порозі нової великої війни, Конгрес примудрився ухвалити кілька рішень про нейтралітет і заборону постачати зброю іншим країнам. Коли у вересні 1939 року Адольф Гітлер напав на Польщу, 95% американців висловилися категорично проти оголошення військових дій Німеччині.

Гітлер, безумовно, знав про ці настрої американського суспільства та політикуму. Нацисти й самі почасти доклалися до пропаганди ізоляціонізму в США. В інтересах Третього рейху було переконати американців, що війна в далекій Європі — не їхня війна. У червні 1940 року фюрер дав інтерв’ю американському публіцистові Карлу фон Віганду. Озвучені лідером Третього рейху меседжі дуже нагадують тези Путіна. Гітлер запевнив, що Німеччина аж ніяк не претендує на втручання в американські справи й тим більше ніяк не може загрожувати США. Та й узагалі він виступає за швидке досягнення “справедливого миру” з урахуванням поточних реалій. Вашингтону просто слід визнати життєві інтереси Рейху в Європі й погодитися з принципом, що Європа — для європейців.

Хоча позиції ізоляціоністів у США в той час були дуже сильні, адміністрація президента Рузвельта розуміла: ізоляція від світових справ не врятує Америку. А падіння Великої Британії в боротьбі з нацистами рано чи пізно призведе до того, що американцям доведеться воювати з Третім рейхом. Але вже самотужки. Тоді американська влада ухвалила мудре рішення, бо розуміла стратегічну небезпеку перемоги Третього рейху в Європі. Проте остаточно американці розпрощалися з ізоляціонізмом лише 7 грудня 1941 року, коли Японія напала на Перл-Гарбор.

Та ізоляціонізм остаточно не зник з американського політичного горизонту. Серед відомих його послідовників був, наприклад, сенатор-республіканець Роберт Альфонсо Тафт. Однак ізоляціоністи в Республіканській партії після 1941 року завжди становили виразну меншість, програвали у внутрішньопартійній боротьбі й ніколи не ставали президентами. Сформувалося навіть неписане правило: господарі Білого дому, які представляли Республіканську партію, проводили жорсткішу й активнішу зовнішню політику. Та з появою на політичній шахівниці такої непересічної суперечливої особистості, як Дональд Трамп, ця традиція може змінитися.

Останні заяви ймовірного кандидата в президенти США Дональда Трампа та його соратників по Республіканській партії сигналізують про наміри частково відродити політику ізоляціонізму та готовність відмовитися від тісного союзу з Європою. Трамп періодично вдавався до риторики, в якій з одного боку простежувалися певні сентименти до російського диктатора, а з іншого — докори європейським союзникам. Найгіршим є те, що така позиція Трампа не зустрічає серйозного опору серед республіканців. Навпаки, схоже, йому вдається нав’язувати свою думку однопартійцям.

Водночас не варто перебільшувати популярність ізоляціонізму серед американців. Рівень поширення цих настроїв геть не такий високий, яким був напередодні Другої світової. У США виникла парадоксальна ситуація: політичні діячі проповідують ізоляціоністські гасла на тлі їх відносно помірної популярності в суспільстві.

Опубліковане в травні 2023 року дослідження Інституту П'ю показало: 55% американців стверджують, що США мають приділяти менше уваги проблемам за кордоном і зосередитися на проблемах удома. Однак 43% вважають, що для майбутнього країни найкраще бути активним у світових справах. Це свідчить про часткову зміну суспільної думки з 2021 року, до вторгнення Росії в Україну, коли 50% американців хотіли зосередитися на внутрішніх проблемах, а 49% прагнули брати активну участь у світових справах. З іншого боку, лише 39% американців кажуть, що країна має керуватися власними інтересами, навіть якщо союзники не згодні, тоді як 59% вважають, що США повинні враховувати інтереси інших країн, навіть якщо це означає йти з ними на компроміси.

Однак у США помітний партійний розкол щодо пріоритетності зовнішньої чи внутрішньої політики. Частка республіканців, які вважають, що США мають зосередитися на внутрішніх проблемах, а не звертати увагу на проблеми за кордоном, зросла 2023 року на 6 процентних пунктів проти 2022 року (71 і 65% відповідно). І ця частка зараз на 17 пунктів більша, ніж у вересні 2019 року, за часів адміністрації Трампа.

Водночас більшість американців позитивно ставиться до НАТО: 62% висловлюють позитивну думку, а 35% — негативну. Навіть серед республіканців 49% прихильні до Північноатлантичного альянсу. Та це не означає, що ті, хто негативно ставиться до Альянсу, виступають за вихід із нього США. Вочевидь, ними насамперед рухає невдоволення тим, що союзники з НАТО недостатньо фінансово вкладаються в організацію. Навіть серед тих, хто вважає, що Америка передусім має сконцентруватися на внутрішніх справах, 57% вважають Росію ворогом.

Окрім того, не варто забувати: традиційно для республіканців, значна частина яких нині тяжіє до більшого зацікавлення внутрішніми проблемами, вагому роль відіграє статус Америки як військової супердержави. Хоча в дослідженні Інституту П’ю 2023 року це питання не досліджувалося, дані кінця 2019-го свідчать: збереження такого статусу важливе для 74% республіканців. Притому що більш консервативними є виборці, то більше значення має для них збереження виняткового статусу США у світі. Сумнівно, що за кілька років вони змінили думку стосовно цього питання й вирішили, що Америці слід поступитися світовим лідерством Китаю чи Росії. Ці настрої варто було б враховувати українській дипломатії в інформаційній війні. Адже підтримка України однозначно слугує національним інтересам США та сприяє збереженню їхньої ролі глобальної потуги.

Не всі політики-республіканці поділяють дивне захоплення ізоляціонізмом частини своїх колег. Ексспікер Палати представників США Кевін МакКарті після звільнення з посади виступив із промовою, в якій порівняв нинішню ситуацію у світі з 1930-ми роками. А дії Путіна назвав схожими на вчинки Гітлера. МакКарті також розкритикував західні країни за відсутність реакції на вторгнення Росії в Грузію та анексію Криму. “Тепер відбувається дещо навіть гірше за те, що сталося в 1930-х роках. Бо так само як Гітлер створив партнерство з Італією та Японією, Путін, перш ніж напасти на Україну, створив партнерство з Китаєм, Північною Кореєю та Іраном”, — заявив республіканський політик. Такі думки непоодинокі й теж поширені в Республіканській партії. Але провідна роль у формуванні зовнішньої політики США належить президенту. Й наразі не схоже, що Трамп поділяє тверезу думку МакКарті.

Ми не можемо з усією впевненістю стверджувати, що Трамп обере політику ізоляціонізму, відмовиться від стратегічного союзу з Європою та надасть Росії карт-бланш на агресивні дії проти України й на європейському континенті. Все-таки державного діяча потрібно судити насамперед за його реальними вчинками. Не варто також забувати, що зовнішня політика нинішньої адміністрації Джо Байдена, на жаль, часто не відповідає викликам часу. Здається, ніби США втомилися грати першим номером на світовій арені й просто реагують на події. Від упевненості та розумного авантюризму Вашингтона зараз мало що залишилося. Проте заяви Трампа, безперечно, вселяють іще більший оптимізм у Путіна. І змушують занепокоїтися американських союзників у світі.

Якщо погрози Трампа щодо самоусунення з НАТО та відмови підтримувати Україну буде реалізовано, це не зробить Америку великою. Зате позбавить її глобального статусу лідера вільного світу. Ізоляціонізм, як це вже було раніше, понизить США в класі до рівня регіонального гравця. Надихне всі диктаторські режими на планеті. А з часом може створити реальні загрози для національної безпеки не лише Європи, а й Америки. От тільки чи вдасться їх вирішити поодинці — велике питання. Роз’єднання Заходу — саме те, що потрібно Росії та іншим його авторитарним противникам.

Петро ГЕРАСИМЕНКО, журналіст, аналітик, піар-технолог