Процеси Тимошенко і Луценко — два сценарії однієї драми

Мабуть, ні. Радше навпаки. Адже майже ні в кого вже не залишилося ілюзій, що судова система незалежна та неупереджена. І тим не менш.

На тлі нещодавно завершеного процесу над Тимошенко інші судові атракції якось ненароком відійшли в тінь. Але і вони заслуговують на те, щоб час від часу поповнювати топ-новини. Бо їхні фігуранти аж ніяк не прості люди.

Чого вартий хоча би процес над колишнім міністром МВС Юрієм Луценком. Звісно, на відміну від суду над екс-прем’єром, він суттєво поступається за масштабами та резонансом, але від того не стає менш колоритним.

Так під судом, де слухається справа Юрія Віталійовича, не розбиті намети і не живуть люди з усієї України. Коли його привозять на засідання і коли відвозять, ніхто не кидається під колеса машини, і міліціонери не змушені влаштовувати театральні дійства з відволікаючими маневрами.

Приміщення суду значно скромніше від того, що на Хрещатику, де судили Тимошенко і де кімната трохи менша. На слухання до колишнього міністра МВС приходять лише свідки, адвокати, найближчі друзі та родичі. А перед дверима суду можна зустріти хіба кілька телевізійних камер, принаймні не більше десятка і таку саму кількість операторів, що нудьгують. Ще трохи журналістів сидять у залі суду і грає на телефонах в ігри. Відволікаються лише тоді, коли хтось із присутніх утне якийсь жарт, чи температура процесу наближається до точки кипіння.

Так було не завжди. Раніше, доки суд не перенесли у філіал на Печерську і доки не почали слухати свідків, нудьгувати не доводилось. Нині ж всі якось притерлись. Хоча насправді і сьогодні слухання у справі Луценка бувають доволі цікаві.

Дуже шкода, що трансляції з зали суду над екс-міністром не дозволяють демонструвати по телебаченню. Хоча, посидівши там із півгодини, стає зрозуміло, що інакше й бути не може. Якби українці мали змогу бачити і слухати все, що там відбувається, то рейтинги усіх телеканалів, що продукують розважальні шоу впали б до неймовірно низького рівня, а всі рекламодавці вимагали б ставити їхні ролики саме в цей час. Все-таки неабияке значення має і якість постановки шоу і режисерська робота і, звісно, гра акторів.

На відміну від творчої групи “Кірєєв, Тимошенко, обвинувачення і захисники”, творча група “Вовк, Луценко, обвинувачення та захисники” — це актори від природи. Тоді як у першому випадку відповідні здібності мала лише екс-прем’єрка, то в Луценка цим можуть похвалитися майже усі. Звісно, хтось менш талановитий, хтось більш, але зіграність дається взнаки.

Суддя Вовк, на відміну від судді Кірєєва, принаймні так виглядає, він уже давно почав отримувати від процесу справжнє задоволення. Він не ображається на репліки підсудного, не намагається самоствердитися, не поводиться по-хамському і, здається, навіть з певною повагою ставиться до свого підопічного. Ввічливо робить зауваження, уосміхається, коли той жартує, з розумінням ставиться до його прохань та заяв, і хоча рішення приймає зовсім не такі, як просить підсудний чи адвокати, та робить все це якось ніби соромлячись, даючи зрозуміти, що інакше не можна, позаяк такі інструкції, так написаний сценарій і так треба. Інакше режисер відкрутить йому щось дуже потрібне і вистави просто не буде. А якщо буде, то значно гірша. Вкотре зневаживши клопотання підсудного, навіть дуже аргументоване і дуже слізне, суддя примудряється залишатися таким милим та невинним ягням, що хоч до рани клади. І навіть, якби хтось хотів йому щось погане сказати чи зробити за це, то ж рука не підійметься. Просто янгел во плоті.

Треба віддати належне і Юрію Віталійовичу. Ріжучи правду-матку і не перебираючи словами, він ніколи не втрачає почуття гумору. Навіть, коли має за мету образити своїх опонентів, робить це вкрай вишукано, хоча часто доволі гостро. Основні його мішені — це, звісно, ті, хто організував процес проти нього (представники влади), а також їхні вірні слуги (державне обвинувачення і слідчі, що зліпили справу). Іноді він ніжно називає їх “дятлами Пшонки”, часом — “веселою гоп-компанією”, — деколи “гопніками”, а коли хоче поставити на місце, проте не бажає бруднити рук говорить про них, звертаючись до судді, як про щось абстрактне та другорядне. Наприклад, просить суддю втихомирити прокурорів, які, усміхаючись, “самозбуджуються”. Часто, коли абсурд і маразм на суді набирають надто серйозних обертів, тоді Луценко буває злим. У такихі випадках обвинувачення називається “брехунами” чи “брехливими прокурорами”.

Не маніриться Юрій Віталійович і з вищими державними посадовцями. Коли коментує якісь гарячі політичні події, каже все, що думає і не криводушить. Це також вельми пізнавально і цікаво почути. Наприклад, на вердикт суду стосовно Юлії Тимошенко реакція була блискавична. “Відсутність мозку і закупорка совісті в Адміністрації президента призвела до того, що Янукович не просто спалив, а демонстративно висадив у повітря мости, які ведуть до Європи, перед собою і головне — перед Україною”. Ще цікавішим був коментар стрілянини в Одесі, до якого зацікавлені персони приплели ще й Луценка. “Я намагався не коментувати ситуації в Одесі, оскільки репутація МВС — на ниточці. Але після того, як мене ще й роблять крайнім за два трупи бійців, я можу на це сказати лише одне: в Одесі людей, які не вміють працювати, називають п…цами, а того, хто шукає крайніх — мокрожо…ими п…цами. Це і є Могильов”.

Суддю Вовка екс-міністр зазвичай не ображає, а коли й доходить до цього, то робить це або, вибачте, натякаючи, що все розуміє і ще не відомо, кому з того всього гірше —Луценку чи Вовку, або жартома. Може, скажімо, сідаючи в клітку, пожартувати: “Вовк — пташка рання”. Але загалом своє ставлення Луценко до судді засвідчив уже давно, тому між ними обома встановився певний статус-кво. Звучало це так. “Те, що ви сьогодні на сто відсотків залежите від цієї заведеної проти вас кримінальної справи від нинішньої влади, думаю, дає мені право звертатися не до вас.., а до замовників”.

Взагалі дивно, що жоден туроператор, досі не вніс до пункту розваг для туристів українські суди. Там справді є, на що подивитися. До Юлі, наприклад, дуже любили вчащати іноземні дипломати та політики. Для них, це було щось на зразок екстрим-туру до екзотичних куточків Африки. Відвідують вони зазвичай і Юрія Віталійовича, але не так часто. Мабуть, ще не зрозуміли ,якими ці екскурсії можуть бути пізнавальними.

Напередодні в четвер завітала на виставу до Печерського суду депутат німецького Бундестагу Віола фон Крамон, яка також є спікером з питань зовнішніх відносин Європейського Союзу. Коли суддя Вовк її побачив, він так, біднесенький, злякався, що переніс засідання на інший день, чим дуже розчарував гостю. Вона навмисне так далеко їхала… і на тобі. Все марно. Чесно кажучи, пані Віола вийшла з приміщення суду дуже засмучена. Суддю Вовка, звісно, також можна зрозуміти. Він не звик до таких шанованих гостей, але ж хіба це дає підстави поводитись як страус? Як тепер бідна депутатка повернеться додому, до Європу, і що вона там розкаже про українські суди? Посиділа б, подивилась, як треба вершити справжнє правосуддя, і, можливо, б сита Європа вже не так прискіпувалась до нашого президента за всілякі дурниці, а все сама зрозуміла.

Певна річ, все описане вище не таке веселе, як воно здається. Адже приємного у тому, що людину судять, немає. Тим паче за чиєюсь вказівкою і за висмоктаними з пальця звинуваченнями. А те, що це справді так, можна зрозуміти і не приходячи до суду, а лише читаючи новини про свідків в справі, які один за одним або відмовляються від своїх попередніх свідчень, або визнають, що жодної провини в діях екс-міністра не вбачають.

Втім, добре кіно не завжди можна переказати словами. Його варто побачити. Тому, коли будете раптом в Києві, не полінуйтеся приїхати на станцію метро “Арсенальна” і завітати до приміщення суду на вул. Гайцана, 4.Такої комедії як там, ви ще точно не бачили.

Роман МАЛКО