“Просто намагаюсь не померти” — біженці в Україні часто почуваються непроханими гостями

Через прикрий побутовий расизм та економічні злидні. Причини у шукачів притулку різні. Та найстрашніша з них — неможливість залишатися вдома. Коли притулок стає єдиною можливістю вижити.

Бігти далі

Метою більшості іммігрантів не є Україна. Переважно люди прямують через нашу територію до країн ЄС. Хтось самотньо мандрує до “кращих світів”, хтось розраховує на допомогу родичів та знайомих. Деякі люди навіть не знають, що в Україні можна просити статус біженця. Є й такі, хто взагалі і гадки не має, що таке Україна.

Зупиняються на українській землі й ті, хто вирішив перечекати якісь недобрі часи своєї країни. Але згодом сподіваються повернутися додому. Добровільне повернення стає можливим, коли зникає небезпека, якої уникав іммігрант. У таких випадках спрацьовують спеціальні міжнародні процедури. Кажуть, що в Україні до них вдаються нечасто, “але буває”.

Є також ентузіасти, які щиро хочуть оселитися у нас. Як розповідають в українському Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців, як правило, вистачає цього бажання ненадовго. Багатьох з тих, хто приїхав з найкращими намірами, українські реалії переконують: краще б поїхати. Але здійснити наступний переїзд не завжди можливо.

Афганець Амон живе в Україні вже 14 місяців. “Цю країну я не обирав, — зізнається він. — Я збирався до Європи і не планував залишатися у вас. Дуже погана економічна ситуація, важко жити, особливо чужинцям”. Але грошей, щоб дістатися до Європи, у хлопця бракує.

Амон розповідає, що за $5 тис. йому пропонували купити український паспорт. “Але навіть якщо б я отримав українське громадянство, це мені аж ніяк би не допомогло. Бо в мене, як у громадянина України, не з’явилося б жодної підтримки з боку влади. Тут не інвестують у молодь. А я хотів би вступити до університету, навчатись”.

17 гривень

“Люди мають знайти себе у суспільстві, яке надало їм захист. Їм тут жити не день, не рік. Інколи — ціле життя. Треба вивчити мову, знайти роботу… Це майже неможливо”, — каже регіональний радник українського представництва Верховного комісара ООН у справах біженців Максим Буткевич.

Курсів української поза межами столиці замало. “Ні для кого, — наголошує радник УВКБ. — Тим більш для людей, які отримали статус біженця”. Тож іноземці змушені наймати приватних учителів. Але на які гроші? Тому більшість мусять ставати самоуками.

Не кращі справи з роботою. “Спеціальний дозвіл шукачам притулку в Україні не потрібний, але люди можуть перебувати у процедурі роками, — розповідає пан Буткевич. — Соціальної допомоги в нас немає жодної. Часто можна почути від депутатів, що на біженців витрачають величезні кошти. Але то неправда. Коли людина отримує статус біженця, їй дають інтеграційний грант — 17 грн. І годі. Шукачам притулку українська держава жодної іншої допомоги не надає”.

Парадокс у тім, що біженці на неї й не розраховують.

“В Україні й українцям нелегко живеться, — зауважує Амон. — Бачу бабусь, які продають щось чи просять гроші на вулицях. Влада не може підтримати власних людей. Як же вони ще й нам допоможуть?— Хлопець, соромлячись, визнає, що сьогодні сам себе забезпечити не в змозі: “Не маю, за що купити необхідний одяг та нормальну їжу. Я просто намагаюсь не померти”.

Отже, робота залишається лише чорна. Вантажники, будівельники, ремонтники… Багато кулінарних талантів, здебільшого з Центральної Азії. Хтось готує шаурму чи шашлик, а комусь, буває, пощастить знайти місце шеф-кухаря у дорогому ресторані.

Африканці часто працюють швейцарами. “Є така дурна колоніальна мода, яка зрозуміла у Британії як колишній імперії, а але не в Україні, — коментує пан Буткевич. — Але такі забаганки дозволяють людям знайти хоч якусь роботу”.

Не всім щастить прижитися на чужині. Зупинився, наприклад, 2006 року в Україні художник з Кот д'Івуару. Вдома він був визнаним митцем. Малював, виставлявся, навчав дітей. Та й в Україні заробляв на життя виключно картинами. Але нещодавно від нас поїхав. Не через проблеми з міграційними службами абр міліцією, а через банальний побутовий расизм. “Так багато траплялося різних інцидентів. У мене в Африці родина. Я її не хочу привозити до України”, — пояснював.

“Прикро, добрий художник. Був би афроукраїнським. А так буде афроіншим, — зітхають у офісі ООН. — Адекватного ставлення до людей з іншим кольором шкіри у нас бракує”.

“Одного разу мене вдарили пляшкою по голові у Гідропарку, — пригадує Амон. — Я тоді втік. Але загалом в Україні спокійно. От у Москві, я чув, справді дуже погана ситуація. А тут легше. Більшість українців добре ставиться до несхожих на них людей”.

Серед біженців чимало людей з вищою освітою. Але можливість працювати за фахом в Україні — радше виняток. “Одна жінка з Афганістану вдома була лікарем. Наполегливо домагалася визнання свого диплому. Тепер їй потрібно знов пройти інтернатуру в Україні. Це не буде легко. Але головне, що вона завжди хотіла лікувати людей. І буде”, — втішений Максим Буткевич.

Померти на своїй землі

Каріма, помічник адміністратора Інтеграційного центру для біженців, — також за фахом лікарка. Як і її чоловік, якому випало влаштуватися за спеціальністю, на швидкій. “Коли ми приїхали і винайняли квартиру, сусіди дізнались, що ми медики. — пригадує жінка. — І кликали нас, коли було зле. Грошей ми не брали, але то це дадуть, то інше… Так і виживали у перші роки”.

Інтеграційний центр для біженців працює в Києві вже кілька років. Його працівники, крім викладача української мови, — самі волонтери. Кілька скромних кімнат у приміщенні дитячого садочку на Троєщині, де люди можуть тричі на тиждень спілкуватися, вивчати українську та англійську мови, обмінюватися новинами.

“Щоразу до центру приходить понад півсотні осіб, — розповідає Каріма. — Жінки, діти, чоловіки, літні люди... Тут можна навчитися користуватися комп’ютером, а також — різної ручної праці: шити, вишивати. Відкрито недільну школу. Також можна отримати консультацію спеціаліста з бюро працевлаштування. Все це безплатно”.

Найбільше народу збирається у центрі по суботах. “Навіть коли вдається знайти роботу і зустріти нових друзів, рідної землі не забути, — каже Каріма. — У мене в Абхазії залишилася старенька мама. Не хоче до нас їхати, хоч як запрошуємо. Живе сама. Каже, що хоче померти на рідній землі. Як не дзвоню до неї, то плачемо обидві. Війна зламала наші життя, назавжди розлучила з рідними.”

Скільки коштує “не знаю”?

“Іноземців міліція вирізняє відразу, — зазначає Каріма. — Мій 20-річний син працює та навчається. Йде ввечері додому стомлений. Його зупиняє міліція, кажуть: “Твоя мама торгує на ринку, має багато грошей”. Син відповідає: “Ви помиляєтесь, моя мама не працює на ринку”. Все одно забрали до відділку. Хлопець показав документи: видно ж, що все гаразд! Але мучили його хвилин 20. Навіщо? Певно, хотіли заробити”.

“Ми в Абхазії вивчали російську мову, тому нам не так важко, — додає жінка. — А от люди з Афганістану чи Кореї… вони ж узагалі нічого не розуміють. Їх зупиняють, а вони навіть не знають, що кажуть міліціонери”.

“Міліція зупиняла мене дуже часто, — згадує Амон. — Двічі я платив гроші. Одного разу — 50 грн, вдруге — 30. Чому? Правоохоронці подивились мої документи й сказали щось російською. Я відповів “не знаю”, — що я ще можу сказати? Англійською вони не розмовляли. Я дав їм гроші, і вони повернули документи. Іноді можуть затримати на дві — три години і допитувати різне: де працюєш, де живеш, чому не розмовляєш російською? Просто зупиняють людей і знущаються”.

Географія питання

Біженці їдуть до нас з різних куточків світу. “Легше сказати, звідки вони не прибувають”, — зауважує Максим Буткевич з Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Серед визнаних біженців із офіційним статусом (їх в Україні станом на квітень поточного року нараховувалось 2435 осіб), більшість є афганцями. Саме вони першою групою прибули до України, коли ще не було законодавства про політичний притулок.

“Вони перші, хто дістав статус біженців, — розповідають в УВКБ ООН. — Це були люди, які навчались у Радянському Союзі: Москві, Харкові тощо”.

Про студентські роки афганці змушені були згадати, коли в їхній державі ісламська опозиція подолала прорадянський режим. “Частина ще залишилась там. Але коли прийшов “Талібан”, поїхали навіть ті, хто не хотів. А потім до нас зібрались вже й інші люди, які вже не були пов’язані з Радянським Союзом”, — розповів Тижню Максим Буткевич.

Багато в Україні іранців, є також іракці, палестинці. Шукають у нас притулку африканці з Конго, Сомалі, Анголи та інших гарячих точок.

За словами правозахисників, найважча ситуація склалася нині у сомалійців. Відсоток позитивних відповідей по них майже дорівнює нулю. За останні роки статус біженця отримали лише дві людини з “батьківщини піратів”.

Найбільша група з пострадянського простору — іммігранти з Центральної Азії. Передовсім, з Узбекистану — держави, де жорсткий авторитаризм, та Киргизстану, де торік спалахнула етнічна різанина.

Шукають притулку в Україні також люди з Російської Федерації. Переважно з Північного Кавказу. Надходять запити на притулок від білорусів. Тікають люди не лише від пострілів, а й з політичних мотивів.

Гірше, ніж будь-кому

Діти самотужки потрапляють до України двома шляхами. Перший — це коли родичі збирають гроші, платять посередникам та виряджають дитину щодалі від страхіть війни.

Другий страшніший. Коли родина вирушає до еміграції, діти разом із батьками. Але до України дістається сама малеча. Дорогою можна не лише загубити одне одного, а й загинути.

За словами правозахисників, діти-біженці — це цілий комплекс різного рівня проблем. “Згідно з міжнародною конвенцією, діти — це ті, кому немає 18, — зауважує Максим Буткевич. — Проте трапляється, що 15-16-річним підліткам випадають такі випробування, що можуть поламати й тих, кому за 40”.

Найголовніше те, що неповнолітні не можуть навіть подати документи на статус біженця. Для цього необхідний опікун, в ідеалі — соціальний працівник. Проте на практиці соціальні служби часто відмовляються допомагати неповнолітнім чужинцям. Форми таких дій в Україні просто не розроблено. Діти не можуть навіть почати процедуру отримання статусу.

Але опікун, хай би він і знайшовся, — це ще не рішення решти проблем: із житлом, харчуванням, адаптацією. Часом діти-біженці потрапляють до дитячих будинків та інтернатів. Передбачені для них місця у центрі для біженців у Мукачевому. Але цього замало. “Їм гірше, ніж будь-кому”, — переконаний Максим Буткевич.

* * *

Діти чи дорослі, освічені або неписемні, але люди ніколи не тікають від щастя. Лише від небезпеки, безнадії, злиднів. Чи мають вони право розраховувати, що на чужій землі їм більше поталанить, ніж удома? Мабуть, що так, бо немає у світі заборони на право сподіватися.

Чи можна зрозуміти тих, хто доволі стримано, якщо не упереджено, зустрічає непроханих гостей? Мабуть, що так, хоч зрозуміти — це не означає схвалювати. Це правда, що економічна криза, скрізь у світі, сприяє нагнітанню ксенофобських настроїв. І Україна — не виняток. Але кожна об’єктивна реальність складається з мільйонів суб’єктивних доль. І ніхто наперед не знає, що судилося нам і нашим дітям, та і їхнім правнукам. Непросто, але необхідно навчити себе слухати та чути інших. І не судити.

 Валерія БУРЛАКОВА