Продам хату. На дрова

Таке оголошення на клаптику паперу висіло на зупинці

— Чому ви дивуєтеся? — спитав чоловік, з яким ми разом чекали на автобус. — Села вимирають, земля не обробляється, а дерев’яні хати гниють. Звісно, хороші будинки розбирають і вивозять. Але якщо хатина не дуже “товарна”, безвихідь штовхає людей продавати її за копійки. Ось мій кум нещодавно в Ємільчинському районі непоганий будинок купив за пляшку горілки. Забезпечив себе дровами принаймні на два роки...

Можна купити й за 500 гривень

Ця інформація наштовхнула на думку поцікавитися долею покинутих будівель у різних районах області. Першою була поїздка до Ємільчинського та Червоноармійського районів.

— Вам потрібно в Гуту? — жіночка, яку ми зупинили дорогою у селі Сорочень, засумнівалася. — Ой, я навіть не знаю, чи ви такої негоди доїдете туди. Як випадуть сніг чи дощ, то ті бідні люди й по хліб не можуть сходити у сусіднє село.

— А хати там продаються? — цікавлюся.

— Хіба що на дрова, — відповіла жінка. — Хто ж туди перебиратися захоче? Ні магазину, ні дороги, ні лікаря. І всього шестеро людей лишилося. Знаю, що купували там недорого (за 500— 1000 гривень) пустки: хто хліва зводив, а хто й дачу з того матеріалу будував. Ви краще пошукайте хатину в гарному селі, десь недалечко від райцентру або по трасі.

Співрозмовниця порадила поїхати у Тетірку Червоноармійського району. Мовляв, там сільський голова — толковий, люди заможно живуть і хати доладні продаються. Тетірка справді виявилася гарним, перспективним селом. Тут досить розвинена інфраструктура. Є Будинок культури, школа, дитячий садочок, магазин з баром, церква, костел, потужне сільськогосподарське підприємство, пошта, фельдшерсько-акушерський пункт і мальовничий ставок. Одне слово, гарний варіант для городян-романтиків.

— Ні, у нас хати на дрова не продають, — посміхнулася секретар Тетірської сільської ради Емілія Шевчук. — Та й взагалі у нас купити будинок важко. Одні не хочуть продавати батьківські оселі принципово, а інші — тримають через присадибні ділянки.

А от у сусідньому селі Муравня, за словами Емілії Романівни, нещодавно дві хати купили люди з Києва і Житомира.

— Багато міських жителів після виходу на пенсію мріють оселитися в екологічно чистому, тихому місці, подалі від асфальту та загазованого повітря, — пояснила секретар сільської ради. — Тому й купують наші хати.

Оформлення дорожче, ніж будинок

Дорогою до Житомира ми звернули з траси й заїхали в село Старий Майдан. Там господарством “Маяк” вже кілька десятків років керує Леонід Корзун. Поспілкувавшись із ним, я в черговий раз переконалася, що хати купують навіть у вимираючих селах. Щоправда, просять за них небагато, нерідко лише кілька сотень гривень. Тож, буває, що оформлення такої покупки коштує значно дорожче, ніж вона сама. Тому нерідко ці угоди укладаються, образно кажучи, по-братськи. Заплатив гроші — і хазяйнуй.

— Тут неподалік є моє рідне село Цвітянка, де лишилося шість хат, у яких живуть люди (а колись було сто дворів), — розповідає Леонід Олександрович. — Там уже п’ять сімей пенсіонерів з Житомира купили собі житло. Хазяйнують, обробляють землю, займаються бджільництвом.

За його словами, “нових селян” не лякає навіть відсутність магазину. Адже цю проблему вирішив один із жителів сусіднього населеного пункту. Чоловік двічі на тиждень об’їжджає кіньми віддалені села і бере в людей замовлення на продукти і промислові товари.

— І “бізнесмену” добре, і баби задоволені, — посміхається Леонід Корзун.

І це — зовсім непоодинокі випадки купівлі сільських будинків городянами. Виявляється, що в містах розпочався справжній “сільський бум”. Про це кажуть і в Романівському районі.

— У нас під лісом люди з Москви купили хату за 8000 доларів, — розповідає жителька села Колодяжного Тетяна Загородня. — Тепер вони влітку не на море їдуть відпочивати, а в наше мальовниче село. А тут є де відпочивати — два ставки та річка Случ.

Кількість “приречених” сіл зростає

У цьому ж районі є село Врублівка. Тут гарні дороги, вуличне освітлення, Будинок культури, школа, ліцей, магазини, бібліотека з Інтернетом і кілька господарств-роботодавців. Звідси не дуже виїжджають місцеві жителі, а тому й не так багато будинків продаються. Однак завідувачка сільської бібліотеки Лідія Зінчук розповідає, що бажаючих придбати житло у Врублівці є чимало. Старі хати часто купують заради присадибних ділянок, а добротні — для житла. Буває, господарі не хочуть продавати землю, а продають лише хату “під знос” за одну-дві тисячі гривень. А є люди, які не продають батьківські хати.

— Якось бачила, що діти з’їхалися на поминальну неділю до могилок батьків. А потім прийшли до своєї хатини (там же пуп їх закопаний). Сіли у садочку, згадали рідню, пом’янули, — розповідає Лідія Петрівна. — Чимало людей усе б віддали за такі миттєвості.

Цікаво, що в усіх районах, де довелося побувати, ціни на будинки переважно встановлюються у гривнях, а не у валюті. За хороші хати інколи просили так мало, що доводилося перепитувати, чи справді це у гривнях. Власне, тут можна знайти житло на будь-який смак та гаманець. Та прикро від того, що з кожним роком зростає кількість “приречених” сіл, де разом зі спорожнілими будинками, занедбаними та закритими соціальними закладами назавжди завмирає життя.

Анна ДАНЮК-ЧЕРКАШИНА