Останні кілька місяців, здається, тільки з праски не чути розмов про переговори і зупинення війни між Україною та країною-агресоркою. Звичайно, в різних людей різна мотивація говорити про це. Але є чимало іноземних політиків, експертів, активістів, які не є ретрансляторами волі диктатора країни-агресорки, але які з різних причин (економічних, гуманітарних, ще якихось) хочуть завершення гарячої фази нашої війни і тому пропонують починати переговори.
Їхня логіка, як правило, зводиться до того, що коли ні одна, ні інша сторона конфлікту не може досягнути переваги силою зброї, то нераціонально безмежно довго вбивати людей на фронті, треба йти на переговори і домовлятися про якийсь компроміс. Часто ці люди навіть добре поінформовані про те, хто на кого напав, хто бореться за справедливі цілі, а хто ні. Однак кажуть: “Можете звільнити свою територію силою, прошу дуже, ми за, але йде час, ви не можете, а люди гинуть, тому треба зупиняти це в інший спосіб — переговорами”. Ну, а оскільки в переговорах завжди треба шукати компроміс, то нам пропонують також бути готовими до якихось жертв, наприклад, територіальних.
На перший погляд ніби дійсно все логічно, проте ця логіка надто поверхова, шаблонна. Вона не враховує специфіки цієї війни. З численних наявних проблем розглянемо детальніше лише два питання — умови початку переговорів і правові аспекти можливості “територіальних жертв” під час цих переговорів.
Умови переговорів
Як відомо, Україна здобула статус незалежної держави в 1991 році цілком легітимним шляхом. Це стало результатом реалізації права української нації на самовизначення. Український народ, маючи понад тисячолітню (лише відому) історію сталого проживання на своїй території, незважаючи на втрату державності в минулому і залежність від сусідніх державних центрів, як і багато інших народів Європи, доріс до усвідомлення себе модерною нацією наприкінці ХІХ століття і розпочав боротьбу за самовизначення, яка тривала майже все ХХ століття.
У результаті держава Україна та її кордони у 90-х роках минулого століття були визнані всією міжнародною спільнотою, міжнародними документами, зокрема ООН, і двосторонніми договорами між Україною та РФ. Однак московський диктатор уже в ХХІ столітті, фальсифікуючи історію та ігноруючи міжнародне право, проголосив свою нацистську доктрину, яку ми називаємо рашизмом. Згідно з нею українського народу немає, відповідно української нації та її права на самовизначення також немає, а вся територія, яку вони займають, згідно з якимись середньовічними договорняками має належати його імперії, а ті, хто всупереч його “геніальному вченню” називає себе українцями, мають бути знищені різними геноцидними методами. І почав реалізовувати це з 2014 року, дійшовши до повномасштабного вторгнення 2022-го.
І от у таких умовах ці логічні західні та східні політики та експерти пропонують починати переговори. При цьому не пояснюють, як вести переговори, коли одна із сторін не визнає існування іншої сторони та, відповідно, її суб’єктності в міжнародних відносинах. Навіть якщо вести переговори через посередників, це нічого не змінює. Будь-яка домовленість, досягнута на таких переговорах, нічого не варта.
Тому всі, хто щиро виступає за переговори як метод припинення війни РФ проти України, насамперед мають добитися від московського диктатора заперечення всієї наговореної та написаної ним маячні про неіснування українського народу, “штучність” Української держави, “історичну належність” нашої території чи її частин до його імперії, добитися визнання ним знову міжнародного права, закономірности й правочинности існування України як незалежної держави, недоторканности її території в міжнародно визначених кордонах… Тільки за цієї умови можна починати говорити про переговори.
Дивно, що, чуючи звідусюди вимоги про переговори, ми не чуємо у відповідь від кожного з наших дипломатів, кожного з наших державних посадовців роз’яснення цієї умови початку переговорів.
Окрім з’ясування питань історичности та суб’єктности, для початку переговорів також не менше значення має питання ставлення до міжнародного права. Бо якщо переговори мають відбуватися не на його основі, а на основі якихось ad-hoc домовленостей, то виходить, що цим нас як жертву агресії штовхають, наприклад, до захоплення Курської АЕС, щоб можна було вести переговори про звільнення Запорізької АЕС, до захоплення Курської та Білгородської областей, щоб можна було вести переговори про звільнення незаконно захоплених територій Херсонської та Запорізької областей тощо.
Окремо розглянемо правовий аспект питання про українські території як предмет майбутніх переговорів. Ми читаємо в зарубіжних медіа, чуємо від зарубіжних ораторів формулу “мир в обмін за території”. Тобто ми маємо віддати якісь території України за те, щоб агресор припинив нас обстрілювати, руйнувати і вбивати. По-перше, за такого сценарію виходить, що агресія мала сенс — напали, захопили і легітимізували всі територіальні надбання на “мирних переговорах”. Можна готуватися до наступного акту агресії з метою захопити ще якісь території. До речі, це відбуватиметься не тільки з боку Москви і не тільки відносно України. Це буде прецедент для всього Світу і нікому ще не відомо, хто і коли захоче ним скористатися. Чи хочемо ми такого майбутнього для Світу?
По-друге, ніхто не говорить, які саме території він має на увазі. Як відомо, на сьогодні окупованими є частини Таврії, Слобожанщини, Донбасу і весь Крим. Всі ці чотири частини постраждалих територій були окуповані по-різному, в різний час і мають різне значення для майбутнього. Причому для майбутнього не тільки України, а й усього Чорноморського та Східноєвропейського регіонів. Очевидно, ігнорувати це неможливо, але ініціатори переговорів не розкривають карт.
Правові аспекти можливості “територіальних жертв”
Ще складнішим є юридичний аспект таких переговорів з точки зору Конституції України та нашого законодавства. На перший погляд тут виходить замкнене коло, яке їх узагалі унеможливлює, — для того щоб припинити війну, нам кажуть, треба пожертвувати територіями. Але згідно з Конституцією зміна території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом. Але щоб провести всеукраїнський референдум, треба припинити режим воєнного стану, а щоб зробити це, необхідні мир і безпека. Коло замкнулося.
Проте з юридичного погляду, принаймні теоретично, вихід із цієї ситуації можна знайти шляхом розділення всього переліченого вище на два етапи — спочатку мир і тому припинення воєнного стану, а через кілька років, після відновлення безпеки і повернення біженців і переміщених осіб, проведення референдуму. Не фокусуємося на деталях, наприклад, на проблемі управління “спірними територіями” в перехідний період чи гарантіях таких домовленостей, хоча насправді вони самі по собі вкрай важливі і складні. Однак мені не доводилося чути чи читати від ініціаторів переговорів подібних пропозицій чи інших варіантів юридично спроможних сценаріїв.
Щодо референдуму про зміну території України, якщо подивитися в наше законодавство, виникає ще кілька питань. Закон “Про всеукраїнський референдум” визначає відповідно до Конституції можливість проведення референдуму про зміну території України (частина 1 статті 3). “Всеукраїнський референдум щодо зміни території України — це форма прийняття громадянами України, які мають право голосу, рішення щодо затвердження прийнятого Верховною Радою України закону про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України” (частина 1 статті 18). Однак при цьому закон вказує, що “не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму питання, спрямовані на… порушення… територіальної цілісності України” (частина 2 статті 3). Це обмеження нібито випливає з конституційних норм: “Територія України в межах існуючого кордону є цілісною та недоторканною” (стаття 2). Ціла низка статей Конституції спрямовані на захист чи гарантування територіальної цілісності України (17, 65, 102, 132…), аж до статті 157: “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни… спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України”.
Конституційний суд України в своїх рішеннях неодноразово наголошував на важливості принципу територіальної цілісності та неможливості її порушення в непередбачений Конституцією спосіб. Наприклад, через регіональні референдуми чи договори, які не затверджені всеукраїнським референдумом.
Проте з усього цього окремі конституціоналісти роблять два різні висновки. Одні кажуть, що всі ці норми разом означають неможливість зменшення території України взагалі, що зміна території України можлива тільки в бік збільшення. З такого тлумачення трохи дивуються іноземні експерти, читаючи норму нашої Конституції про те, що виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України (стаття 73). “Це що, ви так від розширення території держави захистилися?” — питають вони.
Тому є інше тлумачення, яке випливає з твердження, що тільки неправомірне зазіхання на зміну території України є порушенням територіальної цілісності і тому є неприпустимим. Тобто укладення уповноваженим державним органом міжнародного договору, який передбачатиме зміну території України, після надання йому згоди Верховною Радою та затвердження на всеукраїнському референдумі не вважатиметься неприпустимим порушенням територіальної цілісності України незалежно від напрямку зміни території (збільшення чи зменшення).
Звичайно, остаточну ясність у ці питання може внести тільки Конституційний суд. Тим більше що Законом “Про всеукраїнський референдум” передбачено його контроль щодо відповідності Конституції України питання всеукраїнського референдуму, в тому числі у разі референдуму щодо зміни території України (стаття 21).
Заключна ремарка. Ця стаття написана не для того, щоб підтримати якусь позицію в дискусії, потрібні переговори воюючій країні чи ні. На мою думку, було б нерозумно виступати проти переговорів у принципі, нас дуже багато сил у Світі не зрозуміли б із такою позицією. Однак принципово важливо, особливо для країни в стані війни, говорячи про переговори, мати позицію щодо того, коли їх можна починати, хто може бути їхніми суб’єктами, які юридично обґрунтовані положення чи пропозиції можуть бути предметом цих переговорів, який механізм гарантування їхніх результатів тощо. Особливий акцент на юридичній обґрунтованості пропозицій: переговори не можуть іти про чиїсь мрії, історичні реконструкції чи інші “хотєлки”.
Не менш важливо, щоб ця позиція була відома і зрозуміла насамперед українському народу, а також світовій спільноті. Тільки так ми можемо захищатися від ризику в якийсь момент несподівано для самих себе стати учасниками якихось невигідних для нас переговорів і втратити на них те, за що вже заплачено тисячами життів українців і за що борються наші героїчні Збройні сили, — свободу і незалежність України, можливість самим вибирати наш шлях у майбутнє.
Ігор КОЛІУШКО, громадський діяч, голова Центру політико-правових реформ
Что скажете, Аноним?
[13:00 26 декабря]
[07:00 26 декабря]
[22:34 25 декабря]
16:00 26 декабря
15:15 26 декабря
15:00 26 декабря
14:30 26 декабря
14:10 26 декабря
12:50 26 декабря
11:40 26 декабря
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.