“Правда, що Зеленський усім роздав зброю?” Історія першого вироку за воєнний злочин

 На лаві підсудних — 21-річний російський танкіст Вадим Шишимарін. Він отримав пожиттєве ув'язнення.

За цією історією стежили сотні українських та закордонних ЗМІ. Ця справа символічна, оскільки перша.

З 24-го лютого воєнні злочини росіян розслідує чи не вся правоохоронна система України — від поліції до Антикорупційного бюро. Але історія першого вироку починалася не у високих київських кабінетах. Її головні герої — селяни на Сумщині.

У цій історії — чи не вся українська війна за незалежність. Де є відважні українці, яких війна, проте, не розлюднила. І розгубленість та беззмістовність російського вторгнення.

“Українська правда” побувала в селах, де Шишимарін скоїв злочин, і де його з товаришами ловили місцеві мешканці. Розповідаємо цю історію від початку.

Росіяни в селі

22-го лютого 2022-го року російський військовий Вадим Шишимарін здав свій телефон командуванню. І попередив рідних, що тиждень буде не на зв'язку.

“Якщо хтось тобі казатиме, що я поїхав на Україну, не вір”, — попередив він матір.

Вадим виріс у невеликому місті Усть-Ілімськ Іркутської області — це за 5 тисяч кілометрів від України. Після школи пішов у ПТУ, а там і до строкової служби недовго. Згодом підписав контракт.

Він обрав військову службу, бо там можна було заробити гроші. Мабуть, кращі, ніж на шиномонтажі, де працював під час навчання. До того ж так можна було лишитись у Москві.

На початку війни 21-річний Шишимарін був командиром відділення у танковій дивізії. 

Воїнів Росія добирала не дуже ретельно. Разом із Вадимом, наприклад, їхав його одноліток Іван Мальтісов, який навіть строкову службу проміняв на альтернативну, зброї ніколи не бачив, обіймав посаду механіка-водія і був “писарем”, тобто займався паперовою роботою.

 

Вранці 26-го лютого на в'їзді в село Чупахівка, що на Сумщині, стояла велика колона російської техніки. Із села до кордону з Росією — якихось 65 кілометрів. Легковою машиною до Києва можна доїхати за 5-6 годин.

“Що ж ви, хлопці, сюди приїхали?” — поговорити з окупантами наважились власники маленького магазину, який заїжджі й пограбували.

“Це 3-денна спецоперація. Ми на 3 дні — і поїдемо назад”, — відповіли росіяни.

З пограбованого магазину виносили все підряд: воду, солодке, шкарпетки й мило. “Старший”, до якого підійшли обурені власники, навіть пообіцяв компенсувати їм втрати.

Через село загарбники пройшли швидко, не зупинялись і не стріляли. Місцеві лише ховались по хатах, не маючи зброї та й не уявляючи, що можуть вдіяти проти броньованих колон.

Ховалась у льосі й Катерина Шеліпова. Вони з чоловіком мешкали в будинку неподалік від краю села. Обидвоє — вже пенсіонери. Жили самі, єдиний син — у Кременчуці. 

Олександру Шеліпову спокою не давала допитливість. Він сів на драбині на будинку і рахував техніку — з цікавості. Пенсіонер нарахував мало не кілька сотень танків та інших машин.

Це була майже вся війна, яку побачили в Чупахівці та ближніх селах. Пізніше на околицях впало кілька ворожих бомб, а на дорозі хтось підірвав один із танків, що заглох, перетворивши його на місцеву пам'ятку.

Росіяни пішли далі, у напрямку Києва. 26-го лютого полк Шишимаріна зупинився десь у лісах. У себе в таборі окупанти розставили пастки. На них вночі потрапили свої ж, і росіяни постріляли одне одного. Наступного дня вони зібрались відвезти поранених у Росію.

Так у Чупахівці знову з'явились окупанти.

Машина

28-го лютого невелика колона, в якій їхав Шишимарін, проїхала село. І дорогою потрапила під вогонь ЗСУ. Техніку росіян розбили, тому вони спішились, розбились на групи і почали відступати в бік Чупахівки.

Раптом 21-річний танкіст почув постріли. Шишимарін озирнувся і побачив, як товариші стріляють по цивільній машині, що їхала з сусіднього села.

“Піди перевір машину”, — наказали Вадиму. 

У сірому Volkswagen росіяни пробили колесо та вибили кілька вікон. Однак авто було все ще на ходу, а водій встиг вистрибнути та сховатись до того, як підійшли вороги.

У машину сіло п'ятеро військових. Шишимарін знав усіх, крім одного. На невеликій швидкості й у супроводі гучного лопотіння, що його видавало пробите колесо, машина рушила назад у Чупахівку.

Окупанти хотіли доїхати до своїх.

Вбивство

Того ж ранку 62-річний Шеліпов узяв велосипед і пішов подивитись на підірваний танк за селом.

“Чого ти туди підеш? Не ходи”, — відмовляла його дружина.

“Усі ходять, і я піду”, — заперечив Олександр Федорович.

Іржава машина стоїть там і досі. Знесена вибухом башта якийсь час ще лежала в канаві, а потім зникла. “На металолом пішла”, — посміхаються місцеві.

Олександр Федорович сфотографувати танк не міг, у нього був лише старий “кнопковий” телефон. По цьому телефону, вертаючись, Шеліпов говорив із товаришем.

Близько 11-ої години пенсіонер уже йшов своєю вулицею, до хвіртки у двір лишалося зовсім трошки. Саме тоді його наздогнав Volkswagen із росіянами.

“Стріляй в діда”, — наказали Шишимаріну.

 

Фактичне командування взяв на себе один із військових, прапорщик на прізвище Макєєв. Формально він не був керівником для 21-річного танкіста. Однак у тих умовах усі слухались Макєєва.

Злочинний наказ Шишимарін виконав не одразу. Але товариші почали тиснути.

“Він нас здасть! Не бачиш, по телефону говорить? Стріляй!” — кричав інший військовий.

І Вадим вистрілив. Із машини, що порівнялася з пенсіонером, пролунало кілька пострілів. Куля влучила Шеліпову в голову.

Його дружина в цей час пішла по воду. Почувши постріли, вона кинулась до хвіртки й намагалась зателефонувати чоловікові. Визирнула надвір і встигла роздивитись обличчя вбивці. Та побачивши озброєних росіян, сховалася назад. Від страху притиснулась до паркану і чекала, поки на вулиці стихне.

Лише коли вийшла знову, зрозуміла, що це до її хати прийшло горе. Олександр Федорович уже лежав мертвий. На плач жінки почали збиратись сусіди. А росіян і слід прохолов.

Бій із мисливцями

Між селами і полями машина їхала далі у бік Полтавщини. Дорогою росіяни змінили свою пошкоджену автівку на ВАЗ, який теж відібрали у місцевих. 

У цей час пенсіонеру Олександру, що живе в сусідньому селі Перелуг, потелефонували. Із Чупахівки його попередили: їдуть росіяни.

Для Олександра ці слова звучали дещо болючіше, ніж для інших. Його племінник у 2014-му році загинув під Іловайськом. Тож потреба стріляти у ворога чоловіка не лякала. Місцеві потім переповідатимуть: мисливець помстився за родича.

Олександр покликав ще двох сусідів, які мали вдома гладкоствольну зброю, і втрьох вони вийшли “зустрічати” окупантів. Місцевість для цього добре пасувала: міст через річку й дерева з кущами на березі. У цих кущах мисливці влаштували засідку.

Під'їжджаючи до річки, машина трохи призупинилась, ніби побоюючись раптових негараздів. “Не ми їх, то вони нас”, — подумав Олександр. І вистрілив у водія.

Автівка втратила керування і полетіла у сусідній ставок. Четверо інших росіян, серед яких був і Шишимарін, вистрибнули на ходу й тікали.

“Здавайтесь! Залишитесь живими!” — кричав їм мисливець.

Але окупанти лише відступали, відстрілюючись.

“Водій ще живий”, — доповідали вони одне одному.

“Немає часу. Відходимо перебіжками, — командував один із військових, офіцер Калінін. — Двоє стріляють, двоє — біжать. Цілитись по мисливцях не обов'язково, головне показати, що стріляємо”.

Так, програвши мисливцям бій, воїни “другої армії в світі” кинули помирати товариша та втекли полями.

Ніч на свинофермі

Під вечір 28-го лютого сторож Микола прийшов на свою зміну на свинофермі. Розташована вона на околиці одного з сіл, недалеко від того місця, де росіяни потрапили у засідку.

Відкривши двері, Микола побачив всередині непроханих гостей. 

“Батя, заходь”, — сказали росіяни сторожу. 

Він зачинив двері та роздивився. Офіцер Калінін лежав із перемотаною ногою. Ще в когось із військових набрякла рука. Одяг на них був брудним і мокрим. 

Вони непокоїлися, що чоловік здасть їх військовим. Тому домовилися, що посидять уночі разом. Сторож запевняє, що силою на нього не тиснули. Зброю розрядили, топили піч, час вбивали за балачкою.

Микола спитав росіян, нащо ж вони приїхали на його землю.

— Та ми на навчання їхали… А ти служив, батя?

— Служив.

— Що нам тепер робити, як думаєш? Вертатись — свої або посадять, або розстріляють.

— Здавайтесь, хлопці.

— Ні, ваші мисливці нас вб'ють. А правда, що у вас Зеленський усім роздав зброю?

 

В офіцера Калініна, єдиного з групи, був телефон. Росіяни кілька разів зідзвонились зі своїми. Їм обіцяли порятунок, але час постійно відтягували. 

Зрештою, втомлені й голодні вояки поснули.

А сторож пішов по тероборону — щоб здати ворогів. Однак коли захисники прийшли на ферму, чужинців там уже не було.

Росіяни здаються

Коли вранці росіяни зрозуміли, що сторожа на місці немає, вирішили рушати далі. Вони йшли болотом, оранкою і дійшли до села Комиші.

Це охайний населений пункт, зі старими, але доглянутими будівлями, оздобленими своєрідною фігурною ліпниною. У селі група побачила цивільного.

Вперед вийшов офіцер Калінін і підняв руки. Цивільний відповів таким же жестом. Військові сприйняли його як дозвіл підійти.

“Ми прийшли здаватись”, — сказав Калінін. 

Всю зброю і броню росіяни віддали місцевим. Натомість отримали воду, дрова і тимчасовий прихисток. Потім усіх 4-х забрали військові.

Двох старших, прапорщика Макєєва і старшого лейтенанта Калініна, пізніше обміняли. Шишимарін на слідстві зізнався у вбивстві та пішов під суд. Останній із групи — колишній “писар” Мальтісов — залишається в полоні, він виступив свідком на суді.

Шишимарін став першим, але, очевидно, не останнім, хто відповів за свої дії в суді. Цим уже не повернути вбитого на Сумщині пенсіонера чи загиблого племінника мисливця. 

Але, можливо, безглуздість долі Шишимаріна, який не зміг протистояти обставинам і цим занапастив не одне життя, колись зупинить інших покірливих прислужників зла.

Соня ЛУКАШОВА